Поезіє, в тобі немає дива:
Приходиш, забираєш без бравади.
Ти, як і смерть, стосила і правдива –
Так само мертве до життя провадиш.
Богдан Смоляк, «Словник мовчання»
Дехто вважає, що поезія – це прискорене думання. Богдан Смоляк стверджує, що «Балакати про поезію – все одно, що відрами носити воду до річки: і нічого не зміниш, і не раз людей насмішиш» («Альпінарій»). Олександр Сопронюк записав таку думку: «Про поезію говорять, якщо “пре”, то пишеш». А Віктор Гриценко на сторінках «Української літературної газети» (9 лютого 2018 р.) бідкається з приводу того, що не знає, «що в XXI столітті називається поезією» (він – автор понад двох десятків поетичних книжок!). Василь Стус виснував думку, що доволі поетам «сидіти в Шевченковому кожусі»… Будувати ж власні вітрила – справа не з легких, але іншого не дано…
Читаючи-перечитуючи «Антологію…» («Антологія української поезії XX ст.: від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович. – К.: А-БА-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 2016 с.), надибав вірш-присвяту Петрові Морозу Василя Махна, в якому він «посилає читачів на три крапки»: «український поет / мусить писати римовані вірші / пішли ви…»
До слова (тим паче поетичного) потрібно ставитися відповідально і з повагою: «Не слово при людині, щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною» (Андрій Содомора, «Поезія. Проза»). А Сааді застерігав: «В мовчанні володіємо словами, / Та сказані вже володіють нами» («Бустан»).
Багато точиться розмов про інтелектуальну поезію… Людина поставила себе у центр Всесвіту, бо вважає, що все слугує їй і обертається навколо неї як єдино можливого центру: «З погляду вічності – сумна на всім печать: / Усе довкола – перелітні тіні» (Андрій Содомора, «Пригорща хвилин»). Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! Якщо й існує десь його кінець, то за ним – початок. У Всесвіті сто мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок… Деякі поети набір випадкових слів називають інтелектуальною поезією, бо стверджують, що пишуть її під впливом нашіптування НЕБЕС. І сміх і гріх. Примітивне розуміння сутності Бога.
Тож пропоную до уваги читачів фрагмент роздумів над текстом книжки Богдана Чепурка «Дивина»… Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту і насмілюється промовити:
Вкраїно моя, Україно –
Кровінко на Божих устах!
Божі уста й Україна… Пригадується: «Бог дививсь й іронічно мовчав»… «Ну й слава Богу! Очі повні», тобто з радості плачу й ридаю… Що ще? Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО й кровінку (Кровінка – село на Теребовлянщині. «Кровінкою на Божих устах» автор називає Україну) на Його устах – Україну. Це, на мою думку, інтелектуальна поезія класичної ясності.
Поезія не є грою чи набором слів, чи просто римуванням, а глибинним осмисленням думки й почуття, єдністю слова і думки, вона є вихованням читача. Думки ж бо – живі й розумні істоти: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»). Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі немає, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер».
З великою вірогідністю насмілюся стверджувати, що більшість сучасних поетів не здатні розв’язати задачі з задачника за четвертий клас середньої школи за 1971 рік. Провальні результати ЗНО 2021 року цьому підтвердження. Ми живемо в такий час історії, коли людство втрачає здатність мислити, критично мислити і з легкою впевненістю натискає кнопочку електронних пристроїв. Що далі?
Сила енергії думки й пам’яті – у слові рідної мови, бо тільки воно здатне оживити і думку, і пам’ять; слово без думки мертве, як і думка без слова; тільки в єдності, в парі вони здатні покликати до життя наш мозок до дії, якщо ще й підключать до цього серце («Бог непарному радий рахунку» [Вергілій, «Буколіки», VIII,75]). Тобто тут мусить бути присутня форма (серце), яка об’єднує слово і думку, творячи цілісність, яка допомагає людині позбутися стереотипів (стереотип – метафора, щодо мислення, що прийшло з друкарської справи. Усталене ставлення до події):
Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне…
І іншим би тобі вказався світ.
Іван Франко, «Якби ти знав, як много важить слово…»
Сила поезії – у знанні й почутті, але в ній є ще щось, і це щось, як стверджує Євген Баран, потребує «чистоти сприйняття», якщо хода поета впевнена і правдива: «Тільки в знанні – джерело й запорука справжнього вірша», а ще «Віршем складали пророцтва й повчання-дороговкази» (Квіт Горацій Флак, «Про поетичне мистецтво»). Підтвердженням останньої думки може служити й те, що в 2013 році Наталка Плахотнік захистила кандидатську дисертацію про профетичні мотиви у творчості Євгена Плужника, Володимира Свідзінського, Богдана-Ігора Антонича, Євгена Маланюка (профетичний – той, хто (що) здатний передбачати; передбачуваний). Що ще?..
Так і живу – творю своє панно.
О, панно юна, звідки вам те знати,
Що нам дано
І як давно
……………………………………..
І що в мені посіяне гряде?
І чим зійде колись першопричина?
Юлія Бережко-Камінська, «Невідворотне»
Мусимо доконче брати на себе відповідальність за все, що робимо, щоб наші думки не були позірними і ми не боялися повторити слова ЄДИНОГО ЖИВОГО БОГА, що «Я Той, що є» (Книга Вихід 3:14а) і я такий – як є: «Повні труду всі речі, – людина сказати всього не потрапить!» (Книга Екклезіястова 1:8а). Наші слова не для розваги – тож хай допомагають наблизитися до розуміння сутності речей…
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, кандидат технічних наук, доцент