Богдан Дячишин. Таїна енергії слова: есеї. – Львів: Растер-7, 2024. – 168 с.
Не бачу нічого дивного у тому, що у назві цієї написанки-відгуку на нову книгу знаного літературного критика з’явилося означення «СЛОВО». По-перше, підштовхнуло до цього найменування вірша з доробку незабутнього Любомира Сеника, який цитує автор друку. По-друге, чому б таким чином ще раз не підкреслити важливість цього буквотвору для письменника, що є очевидною з обкладинок видань: «Слово про вічне», «Думне слово Богдана Смоляка», «Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу», «В маленькій амфорі слова», «Вагота поетичного слова», «Про моменти життя, обійняті словами», «Ословленого світу таїна», «Золота жила слова», «Таїна енергії слова»…
Зауважу, що існує тут й ще один момент. Маю на увазі те, що висновок про присвяти можна робити з ословлень на палітурках. Перш за все, це стосується Богдана Смоляка та Андрія Содомори. Очевидними є приурочення Ірині Калинець, Миколі Петренку, Петру Сороці, Любомиру Сенику, творчість яких залишила помітні сліди у серцях нині сущих.
По-своєму продовжує цей ряд і «Таїна енергії слова». Адже цей поліграфічний виріб – своєрідний гімн невтомним трудівникам Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке виникло у 1868-ому і донині денно та ношно працює над утвердженням рідного слова в серцях людей.
На мій погляд, в даному випадку, є доречним і промовляння родинної пам’яті, адже в присвятній сторінці йдеться про те, що дід письмовця Петро був головою «Просвіти» в селі Бояничі на Львівщині після Першої світової війни, на фронтах якої, йому довелося воювати в складі армії Австро-Угорщини і пережити російський полон.
Згадка про діда змушує автора цих нотаток до ще одного пірнання в історію цієї сім’ї. Хоча б через те, що невмолимість пережитого розповідає про непростості рідної землі. Адже село Бояничі, що нині існує на Львівщині свого часу належало до Польщі. І сімейство Дячишиних після Другої світової війни силоміць переселили на Тернопільщину. Тут, на Підволочищині, пан Богдан і народився… І тому не вважаю перебільшенням, що просвітянська посвята враховує і це. Бо історія товариства тісно пов’язана з історією землі, на території якої воно активно діє упродовж багатьох років.
Ще одна особливість цієї книги. Як, мабуть, пам’ятають поціновувачі красного письменства, в попередніх виданнях письменник віддав перевагу розмірковуванням про твори художньої літератури. Окрім Богдана Смоляка та Андрія Содомори назву тут Петра Шкраб’юка, Олеся Дяка, Ольгу Яворську, Жанну Юзву, Богдана Манюка, Богдана Чепурка, Анатолія Кучинського, Юлію Бережко-Камінську, Марію Ткачівську, Світлану Короненко, Миколу Будлянського, Степана Процюка, Віталія Запеку… А ця книга дещо різниться. Розмисли про неординарності художньої літератури, звісно, побутують у текстах. Згадаю хоча б про новелу «Трамонтана» Любомира Сеника. (Ніби й малопомітний факт, але… Він, не зважаючи на зворохобленість часу, свідчить про цікавинку. В більшості періодичних видань та окремих друках розмисли про твори літераторів, які уже пішли у засвіти, рідкість. «Таїна енергії слова» — заперечення прикрого явища).
Та після констатації узагальнення у попередньому абзаці, все ж варто, напевно, повернутися до його теми. У книзі Богдана Дячишина зустрілися для розмови з читачами есеї про «Український формат» Павла Мовчана, «Живі й мертві» Юрія Олійника, «До співу пташок. Приватна подорож до себе» Олега Кришталя, «Товариство “Просвіта”: формування організаційних норм та засад (1868–1939» Володимира Пащука… Це зрозуміло, не свідчить про детальніший перелік книг, які потрапили в поле зору читальника-роздумувача. Але про тенденцію все ж говорять. Перед нами – розмірковування про книги публіцистичного та філософського звучання. Себто йдеться про видання, на які ще рідко відгукуються літературні критики.
Почасти це явище можна зрозуміти через складнощі книгорозповсюдження і недостатні наклади не завжди вдається їм відгукнутися на поетичні і прозові тексти, що впливає на настрій. Ще один бік проблеми, на жаль, невмолимо меншає видань, які вміщують рецензії та відгуки, та й їхня періодичність, як не прикро, бажає бути ліпшою. Чи може редактор вмістити подібне розмірковування, якщо часто-густо обсяг не дозволяє вмістити розмисли про художні видання?
Але це – проблема, яку спроможний розв’язати тільки часоплин. Поки що ж поведу мову, про висловлення, які найбільше сподобалися. «За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного» (есей «Капілярна» робота з людьми»). «Світ – у слові, світ – у нас самих, бо слово оживає у думці, як жива й розумна істота. То ж тільки енергія слова рідної мови здатна воскресити духовні сили народу» (есей «Таїна енергії слова правди»). «Плекаймо свою пам’ять, бережімо, примножуймо її читанням, роздумами, бо в будь-якому віці мозок гнучкий, здатний зберігати незліченні обсяги інформації – як і Всесвіт» (есей «Читання – доторк до таїни енергії слова-життя»)…
Цитування, зрозуміло, можна продовжити й вони по-своєму доповнюють висловлювання багатьох мислителів та письменників, серед яких бачимо Марка Аврелія, Теогніда, Рене Декарта, Григорія Сковороди, Умберто Еко, Оксану Забужко…
Дехто, можливо, скаже, що маємо забагато цитувань, якщо говорити про одну книгу, та думаю, що це твердження є помилковим. З одного боку «тисне» метод висловлення думки. (Пригадаймо, що ще в середні віки французький філософ і письменник Мішель Монтень вдавався до подібного). З другого боку маємо нагоду, ще раз сказати, що нинішній читальник лише таким способом отримує можливість доторкнутися до цікавих думок.
Щодо останнього, то знову повертаємося до проблеми, про яку уже мовлено. Оскільки цей відгук не може її вирішити, бо це є прерогативою часу, то поговоримо про спосіб вираження думки Богданом Дячишиним. Він докорінно вирізняється на тлі багатьох літературознавчих писань. Якщо скажімо, Євген Баран, Віктор Палинський, Тетяна Дігай, Аліна Радецька, Антоніна Царук більше фокусуються на особливостях текстів, то в написанках письменника з княжого Львова (тут нині мешкає Богдан Дячишин) панують емоції. А ще прискіпливий поціновувач його творчості неодмінно надибає повтори. Та не маю наміру дорікати йому за це. Посилання на чужі думки — вартий уваги метод. Та й безперечно, має рацію Євген Баран, коли стверджує, що «вирватися за межі повторення не вдалося нікому». (Тому давайте більше думати про суть висловів, а не про буквенну подібність).
…Дещиця думок про книгу письменника, з доробком якого давно знайомий. Упевнений, що мені не вдалося побачити деяких нюансиків. Та не думаю, що це – недолік мого писання. Кожен має нагоду заперечити чи доповнити мої думки. Якщо продовження розмови буде, то можна сказати, що книга виконує своє завдання.
Ігор ФАРИНА, селище Шумськ на Тернопіллі