Павлюк Ігор. Перевізник мрій: Книга лірики. – Харків: Майдан, 2019. – 352 с.
Індивідуально-авторський стиль Ігоря Павлюка – настроєво багатий, інтимно-чесний, сповідально-натхненний. Його репрезентують чимало культурологічних концептів, як-от: «душа», «життя», «смерть», «вічність», «час», «любов», «кохання», «жінка», «молитва», «хрест», «природа» тощо. Кожен із них – унікальне наповнення зовнішнього та внутрішнього світу автора. А він особливий – у своїй манері викладу матеріалу, тропіці, стилістиці, жанровій своєрідності. Кожен його вірш – ріка, але пливти лише за течією не вдасться. Поет робить перешкоди із незвичайних порівнянь, метафор, персоніфікацій, які потрібно уявити, вловити істинність образу. Оксюморони, гіперболи, літоти, епітети, синекдохи – незначний перелік троп, котрі роблять вірші Ігоря Павлюка «літературно заможними».
Візьмемо, для прикладу, книгу лірики «Перевізник мрій». Кожний рядок, кожна строфа – вирій, куди автор відлітає думкою, а повертається душею. Метафоризація, наче мозаїка – цілісна і глибока водночас: «А чорні зорі воронів безгніздих / Кричали щось в історію, у смерть»; «А смерть сміялась / Смерть любила гратися / Як і любов – приходила без віз»; «З нього зорі сміються з обличчями ветхих пророків / І ногами вперед спить і їде кудись все живе»; «Як злодій, час іде – до Бога утіка». Щодо порівнянь, то вони живі, мов квіти, які ростуть у квітнику – строфі – і пахнуть на увесь вірш: «Вже й небо стемніло – як перша земля на труні»; «За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом»; «Павутинки бабиного літа / Золотіють, наче Божа кров»; «І ставок з млиночком під черешнею / Що, немов поети, – без кори»; «Життя – наче рибна ловля / З утопленого човна». Епітети – павутинки, доторкнувшись до котрих, можна почути божественний спів: «Музи лірика-класика / Еротично-святі»; «Був у віршах – вітряно-відвертий»; «Ностальгійний тракторець на пристані…»; «Щось непоправне, темне й нездорове / Зривається із п’яної струни»; «Скляних судин червоний гул». Гіперболи – космічні тіла, видимість котрих зашкалює: «На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро»; «Базарна печаль України в мені і кругом», «Цілий космос в мені озивався» тощо.
Значна концептуальна наповненість поетичної творчості Ігоря Павлюка розкриває його як поета із глибоким відчуттям справжності і фальшивості у цьому світі, чесності, щирості, вірності життєвим ідеалам, принциповості і обачності. Його вірші – між небом і землею. Вони ширяють, наче птахи, торкаючись крильми світу земного і потойбічного. У них Ігор Павлюк – справжній. Його серце – живе. Почуття, емоції, переживання, роздуми – все це є, і воно пульсує.
Підтвердження цьому – концепт «душа», який зустрічається чи не в кожному вірші автора. Часто його репрезентовано, як метафоричний образ, що вживається на позначення різних емоційних станів, наприклад, тривоги, неспокою, болю, суму, розсіяності, блаженності, умиротворення. Цей концепт поет наділяє ефектом олюднення: «Щось проститься мені / В рукотворному храмі оцьому // Тихо плаче душа»; «Мою душу заносило вправо і вліво від шляху»; «Жовтень // Даль // Душа відпочиває»; «Душі вертикаль рівноважить мене над безоднею»; «Спить душа, порвавши три баяни». А інколи вживає і у прямому значенні: «А на душі – блаженна течія»; «Рвану рану душі тільки вічність миттєво загоїть», «А сьогодні мені на душі і дитинно і вічно».
Концепти «життя» і «смерть» у ліриці Ігоря Павлюка стоять на одній кладці, під якою тече ріка вічності. Ними поет розкриває суть сьогодення і майбутнього, того, що було і буде. Інколи автор їх також персоніфікує «/ Смерте, як Тебе звати? // Зви як хоч… // Я глуха…», зводить до мінімалізму «А я життя стискаю до метафори», частіше вводить прямолінійно «Лякати смерть всенощними забавами / Мене вже не прикалює тепер»; «Життя первісне уже прожито». Він старанно пише історію свого існування, де розповідає про те, як жив, що зробив і до чого прагне:
Мого життя дописую поему
Лірично-драматичну, кров’яну.
Я жив душевно,
Часто не у тему,
Шукаючи високу глибину.
Не раз наголошує на швидкоплинності часу:
Півжиття минуло якось поспіхом,
Наче в долі виграв «дурака».
Ці концепти мають свої епітети, які надають їм відповідного забарвлення: «Добра смерть навколо серця ходить»; «Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава»; «Тільки смерть не вічна, а жива», «…Ну а коли прийде пора − // То смерть красиву», «І життя здавалось золоте». Їх автор також персоніфікує: «Смерть співає сама: другим голосом перші слова», «Весела смерть танцює білий танець» та наділяє порівняннями: «Танець смерті над озером, наче метелик нічний…».
Думки про вічність не покидають Ігоря Павлюка. Вони – уособлення його дій, які були правильними, а інколи й гріховними. В останньому він щиро зізнається: «Я ж бо, грішний // Свій дух від епохи несу до епохи…». І тут же кається: «Покаявся // Живу тепер набіло // Люблю життя і поважаю смерть»; «Безконечно дивився на груди дівочі і зорі // Потім каявся так – аж до дна діставав – і назад».
Концепти «вічність» і «час» є доповненням концепту «життя». Час – це одна із форм буття. Він характеризується протяжністю та послідовністю змін різних процесів у Всесвіті. Його також автор передає в індивідуально-авторських образах: «Так час надто швидко минає – як літо чуже»; «Час летів у вирій журавлями»; «Хто із нас тут вибраний, хто званий / Розбереться час – лінивий брат». Час сипкий, просіяний через сито любові, інколи зради, поспіхи, неминучості. Він «…не йде, а росте, як надгробний надтріснутий камінь / Одночасно росте в глибину, в ширину, висоту». Його поет оживляє, робить емоційним, а інколи млявим і несумісним із життям, як ось, наприклад: «Люблю вмирати… / Як вмирає час».
Безперервне існування певних явищ, процесів, об’єктів чи суб’єктів називається вічністю. Вона не підлягає часу, не має ні кінця, ні початку. Саме таку вічність має на увазі автор. У нього вона, наче жива істота – піддається різним емоційним станам («Вічність сміється тихо»), приходить на допомогу у потрібний момент («Рвану рану душі / Тільки вічність миттєво загоїть»), надихає («Нареченої поглядом дивиться вічність на мене»).
Лексико-семантична репрезентація концептів «любов» і «кохання» у поетичному мовленні Ігоря Павлюка широкоаспектна. Ці два поняття хоч і схожі за своєю суттю, але в поезії цього автора вони мають різні значення. В першому випадку, це любов до Батьківщини, рідного дому, в іншому – до жінки. Але остання не є коханням, яке набагато сильніше, духовніше, святіше. Жінка у нього – Муза, спокусниця, повія, коханка, феміністка. Через неї поет часто кається, вважає себе грішним і непрощенним. Цей концепт є вагомою частиною вищезгаданих. Ігор Павлюк вводить його у текст з обережністю, огортає змістом так, щоб він, в результаті, виходить непомітний, наче щось приховує: «І правда, як жінка, сміється, безсовісно гола»; «Увійду в легенду, як у жінку»; «Досить вже писати на сьогодні // Уваги хоче Муза молода»; «Хай жінки – як сирени»; «Пам’ятаю тихі очі мами, Стогін жінки і левиний крик».
Широке використання у поезії біблійних лексем «молитва» і «хрест» дає розуміння того, що поет – глибовіруючий. Його думки пронизані роздумами про життя і смерть, про потойбіччя і існування Бога. Не раз він говорить: «Господи, прости!», що підтверджує його духовний зв’язок із вищими силами.
Ігор Павлюк подає образ хреста поверхнево, але він настільки «на своєму місці», що інші образи без нього стають неповноцінними: «Гола осінь мені показала хрести на деревах»; «А хрести, як хребти, нам тримають в душі вертикаль»; «Хрести дерев // Хрести на предках рідних… // Хрести доріг // Душа – немов на них…»; «За хрестами вікна уже рання язичеська осінь»; «За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом»; «А разом з тим апостол діток – бусол // Мов хрест у небі, що літа літа», «Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці»; «Хрест натільний подібний на точний приціл» тощо.
Концепт «молитва» у поетичній творчості Ігоря Павлюка вживається у певних тематичних групах, які представляють зв’язок із релігією та зверненням до Бога. Молитва – це не заняття у певний час доби, а стан душі. Вона наближає людину до Господа. У поета концепт «молитва» тісно пов’язаний із поняттями «храм», «небо», «хрест», «ікона», «церква», «гріх»: «Уявляю, як лики іконні засвітять калиново // І болітиме небо Христові»; «Що перед Богом слава людська?»; «Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами…»; «Гнівити Бога гріх»; «Пив і молився // Поважно любив свого Бога», «Йду у гості до Бога / у церкву // Тут добре душі уже» тощо.
Репрезентація концепту «природа» відбувається за допомогою художньо-образних засобів мовлення: епітетів, метафор, порівнянь та ін. Поет чи не в кожному вірші підкреслює унікальність навколишнього світу, відтворює його не таким, яким звикли його бачити оточуючі. І в цьому йому допомагають тропи. Вони дають можливість авторові втілити в словесну форму конкретні уявлення про певні явища, виразити своє ставлення до них.
В Ігоря Павлюка природу можна побачити, понюхати, торкнутися, скуштувати: «Осінні зорі яблуками пахнуть // А перший сніг… а перший сніг – нічим…»; «Ранок був туманний, мов горілка»; «Шлюбна церемонія на цвинтарі // Ця весна, коли киплять сніги»; «Горобини кров’яниста китиця // Наче Місяць, що в тумані звогк»; «Поржавіла річка тихо дихає // Неземною ніжністю глибин // Хоч в очах у неї синя крига є // Мов луска усміхнених рибин» та ін. Автор метафорично презентує чотири пори роки, кожна з яких відіграє певну роль в його житті: «Я люблю весну в собі і далі // Наче змійку крові на снігу»; «Стоїть весільна осінь на порозі // Іду з корчми у церкву, бо відпив…». За допомогою художніх засобів він описує світанок, день, ніч. Вони є невід’ємною частиною його буття – творчого, по-мистецьки благодатного, зі своїми успіхами і невдачами.
Поетична творчість Ігоря Павлюка концептуально багата. Підтвердженням цьому є наявність різних культурологічних концептів, які масово наповнюють художню віршосферу автора. З рядка в рядок поет масштабніший, гама його світовідчуттів все більш кольорова. Урізноманітнення образів робить поезію живою. Такою вона іде до читача – емоційна і глибокосвідома.
Альона Радецька,
м. Хмельницький