Герої направду не вмирають…
Вони воскресають для нації і приходять до нашого духовного малокрів’я з конкретною допомогою, підтримкою у час тектонічних суспільних переформатувань, великої боротьби за життя і волю, у якій нема нічого випадкового, у чому аз грішний остаточно переконався, коли утричі, як Іванові Франкові любов, явився мені Роман Шухевич.
Перший раз – у незрадливій пам’яті генів, адже 70 років тому моя родина по-батькові брала участь у національно-визвольних змаганнях, одним із очільників яких був пан Роман, за що була репресована і вислана за Урал, звідки повернулася лише прабабуся…
Другий раз Шухевич явився мені в Нью-Йорку у 1999 році, де я випадково (?) познайомився у Науковому Товаристві імені Тараса Шевченка із Лясею Старосольською (псевдонім – Уляна Любович), яка була двоюрідною сестрою нашого героя: її батько Володимир Старосольський (український громадсько-політичний діяч, голова Української соціал-демократичної партії у 1937-1939 рр., в. о. міністра закордонних справ УНР у 1919-1920 рр., соціолог, юрист, адвокат, професор, дійсний член НТШ, автор «Теорії нації») у 1906 р. одружився із Дарією Шухевич (1881–1941 рр.) – донькою українського громадського діяча, етнографа, педагога Володимира Шухевича, який був дідом головнокомандувача УПА генерала Романа Шухевича.
Дивовижна пані Ляся, як називали її всі, Жінка із неймовірним дієвим почуттям гумору, запасом життєстійкості і доброї мудрості, запросила мене в гості у будинок, де її сусідкою перед тим була Докія Гуменна і де я мешкав кілька тижнів, доки не знайшов окреме помешкання для життя. Користувався рідкісними бібліотекою та архівом пані Лясі (журналістки і письменниці, співробітника жіночого журналу «Нова Хата», журналів «Господарсько-Кооперативний Часопис» (1937-1939 рр.) та «На сліді» (1936-1939 рр.), редактора журналу Союзу Українок Америки «Наше Життя»), слухав і записував її розповіді. Це окрема тема… Мав честь організовувати видання її книг (Любович У. Нариси, інтерв’ю, есеї з журналу «Наше Життя» (Нью-Йорк, 1969—1990) / Ред.-упор. і автор передм. І. Павлюк. – Львів, 2001. − 340 с.; Любович У. Розкажу вам про Казахстан: Нариси з пережитого. – Львів: Каменяр, 2001. – 150 с.) і писати передмову до однієї з них.
Тобто якщо подивитесь у Вікіпедії біографії цих людей, безсумнівно зрозумієте, що маємо справу і щастя спілкування з одним із найшляхетніших українських родів, у якому було багато священиків, політичних, культурних, військових та громадських діячів, істинних героїв України, світової аристократії.
А третій раз явився в мою долю легендарний Роман Шухевич оце тепер, коли у видавництві «Апріорі» вийшов друком мій роман про боротьбу «Вирощування алмазів», а директор видавництва Юрій Николишин (сам, до речі, добрячий письменник) показав мені рукопис роману мого земляка, письменника Святослава Праска про цього «лицаря свободи» і запропонував написати передмову до нього.
Уже з перших сторінок героїчний епос твору мене сподобливо захопив.
Ми зв’язалися телефоном із його автором і відразу ж знайшли спільну мову, зловили, як кажуть, радісну душевну комунікативну хвилю, хоча до того особисто знайомими не були.
Отож, такі-от три щасливі випадки визначили мою долю у цьому енергетичному потоці, привівши її погрітися до вічного вогню безсмертної слави Романа Шухевича (псевдоніми: «Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка»), про якого так живо, професійно, з високою любов’ю і глибочезним знанням деталей написав пан Святослав, якого вважатиму тепер однозначно великим письменником.
Бо лише справжній письменник уміє так відчути іншу особу, особистість, філософський, психологічний, ідеологічний, екзистенційний контекст доби, в якій його герої жили і пульсували, і так геніально просто явити нам образ у дії, ретро- та перспективі, – як це робив Андре Моруа про Бальзака, Байрона… Павло Зайцев – про Тараса Шевченка… Ірвінг Стоун – про Джека Лондона… Роман Горак – про Івана Франка, Микола Островський – про Павку Корчагіна…
Останнє порівняння, звичайно, насторожить читача, але в контексті знакової фігури українського політичного і державного діяча, члена галицького крайового проводу Організації українських націоналістів, командира українського військового підрозділу «Нахтігаль» у складі іноземних військ Вермахту, генерал-хорунжого, головнокомандувача Української повстанської армії, голови Секретаріату Української головної визвольної ради… воно доречне, адже репрезентує яскравих представників двох непримиренних світоглядів, двох представників українського народу, про яких пишуть книги і знімають фільми у цілому світі…
А недооцінювати ідеологічних суперників, не поважати їх, навіть утаємничуючи правду про них, як учить історія, – ознака слабкості, а не впевненої у своїй правоті сили.
Врешті, у моїй волинсько-холмській родині один дід – по материнській лінії (боєць радянської армії) загинув на річці Одер в Німеччині, а другий дід – по батьківській лінії – в УПА. А мої батьки полюбили одне одного. Драми шекспірівського рівня.
* * *
Роман Шухевич – приклад людської сили, мужності, стійкості, всесторонньо розвиненої особистості, адже був і чудовим спортсменом, музикантом, навіть бізнесменом.
Легенду зможе перемогти, знищити-убити лише інша легенда, як ідеологію – інша ідеологія, тому маю надію, що ця книга Святослава Праска стане настільним читанням навіть для тих людей, представників нашого молодого покоління демократичного суспільства, які, можливо, навіть не поділяють радикалізм національної ідеології, але не можуть не поважати і наслідувати ту силу духу, людські якості, які були притаманні нашим героїчним предкам, одним із яких є той, про кого ця книга.
Врешті, ні автор цього чудового роману, ні ми з вами не збираємось канонізувати героя в релігійних системах координат. Він був (і залишається навіки-вічні) великим воїном свого народу, який прагнув використовувати усі можливості для перемоги і будівництва української держави, які у той час були, і боровся до кінця, тому переміг, адже, як сказав Ернест Хемінгуей у його нобелівському творі «Старий і море»: «Людину можна знищити, але не можна перемогти».
А доводити істинність чи хибність патріотичної стратегії чи й тактики головнокомандувача УПА, який, зокрема, зазначав: «Але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни» (див. Ганушевський Мирон. Роман Шухевич у моїх споминах // Літопис Української Повстанської Армії. Т. 45. – Торонто-Львів, 2007 . – С. 81.), судити його за гріхи та грішки з нашої дзвіниці чи купини – немудро і навіть небезпечно, як неприродно хвалитися своєю любов’ю до матері, батьківщини, чи сперечатися і смішно доводити один одному: хто їх більше любить…
Роман Шухевич любив Україну, це життя, цей створений Всевишнім світ справжньою, поважною любов’ю, активна дієвість якої, як показує нам Святослав Праск, була шліфована в душі й тілі хлопця, як і в нащадків усіх аристократичних родів Європи та світу, ще з колиски, з ранньої юності, про що інтегрально свідчить його характеристика, записана в одній із облікових пластових карток: «Найліпший з гуртка. Честолюбивий. Войовничий. Енергійний», його відповідь адвокату на запитання , що спонукало його до вступу в ОУН: «Це був наказ мого серця», довірливі пасажі цього роману, скажімо, розлога, драматична сцена спілкування 14-річного Романа у їх родовому будинку, де «не раз гостювали і галицький митрополит, і кардинал Сильвестр Сембратович, і Микола Лисенко та інші культурні й політичні діячі краю», з Євгеном Коновальцем – полковником Армії УНР, головою Проводу українських націоналістів, першим головою ОУН, одним із ідеологів українського націоналізму:
«Спочатку Роман ніби трохи знітився перед легендарним командиром Січових Стрільців, але скоро опанувавши себе, чемно вклонився, привітався:
– Добрий день, пане полковнику…
– А-а… – враз широко усміхнувся міцної спортивної будови чорнявий чоловік […]. – Мій юний опонент… вітаю, вітаю, мій юний друже. Прошу скласти мені компанію, – запрошує жестом до столу.
– Та який він вам, пане полковнику, опонент, – заступилася за онука господиня, бо Ромчик ураз почервонів, що з ним траплялося надзвичайно рідко, але одразу й опанував себе, а бабця Герміна веде далі. – Він у нас, пане Євгене, просто великий політикант, – старається перевести на жарт бесід […].
– Ромцю, тобі ще зарано висловлювати власні думки про речі дорослих. Не гнівайтеся на нього, пане Євгене, за таку дитячу сміливість. Хлопець просто ледь не заслаб, коли була програна війна з поляками, так цю поразку взяв близько до серця..
– А хто сказав, що сміливість – то недолік характеру? – зробив ураз здивовані очі Коновалець. –Навпаки, мало у нас тієї справжньої сміливості. Я шаную відважних, та ще й до того мудрих людей із таким глибоким патріотизмом з таких юних літ».
Через увесь динамічний роман, що витриманий у гармонійній стилістиці, інкрустований по-чоловічому, по-майстерному стриманими, але доречними, вдалими художніми засобами, діалектами, то синьо-жовтою, то червоно-чорною ниткою проходить вертикальна стежина розвитку та зміцніння, гартування характеру майбутнього головнокомандувача, вузловими моментами на якій є, приміром, опис серйозного скандалу із бійкою на ґрунті захисту національної гідності юного Романа зі старшим від нього поляком Тадеушем Рольським – сином начальника повітового суду в Камінці Струмиловій (тепер місто Кам’янка-Бузька), що привело до того, що Йосип Шухевич перевів сина на студії до Львівської Академічної гімназії…
Наклепи, несправедливості та інші удари долі того, чиє життя стало «ходінням «по лезу», «балансуванням на межі екзистенції та смерті» (див. Анатолій Кентій, Володимир Лозицький. Від бойовика УВО до Головного Командира УПА // Літопис УПА. – Т. 10. – Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріяли. Книга третя: 1949-1952. – Торонто, 1984) стають індикаторами його успіху, успіху українського національного руху, одним зі знакових репрезентантів якого він був і зостається, відтінюючи і нагадуючи нам усім мазепинське болісне застереження: «През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали», адже він був змушений боротися-воювати за Україну не лише проти поляків, фашистів і більшовиків, але й, на жаль, іноді проти українців, які були на інших ідеологічних боках барикад… Врешті, бореться і зараз.
У романі виразно показано усю висоту і ницість людей в екстремальних умовах, які не змінюють людської природи, а лише сповна відкривають її суть: тоді чесний стає чесним, пасквілянт – пасквілянтом, а герой – героєм.
Тому загибель героїчного Романа Шухевича дійсно стала непоправною втратою для українського підпільного визвольно-революційного руху в 1950 – х роках, – писала тодішня преса, бо, як зазначив тоді генерал МДБ П. Судоплатов, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас», щоби вкінці 1980-х років відродитися з новою силою знову…
Соковитий мовою і красивою правдою текст твору поважного автора, члена Національної спілки письменників України Святослава Праска, який сам був організатором і першим головою районного осередку «Просвіти», головою районної організації Народного Руху України, нагородженого медаллю «Будівничий України», лауреата премій імені Г. Чубая, імені Світочів… в чиїй родині, як зізнається сам пан Святослав, у 1947-1948 роках «мешкав під вигаданим прізвищем та іменем Богдан Левчук син Романа Шухевича Юрій», побудований за класичними законами мистецького твору, якому віриш, який спонукає любити Героя і саме життя у всіх його проявах, а тому цей твір романного жанру можна при бажанні й потребі переформатувати в інші жанри: від п’єси – до кіносценарію, не втративши суті, пластики слова і дії, що при нагоді і раджу зробити театралам та кіношникам, перекласти його іншими мовами.
Герой України Юрій Романович Шухевич, до слова, – досі активний будівничий України, голова політичної партії Українська Національна Асамблея, Головний командир УНА-УНСО, депутат Верховної Ради України, гідний син свого легендарного Батька.
Потенція поєднання у цій книзі двох яскравих національних патріотичних духів – Романа Шухевича та Святослава Праска – має колосальну інерцію, тому ті, хто має ніжну любов і праведний ножовий гнів, честь і мужність, совість і гідність, читатиме і перечитуватиме її завжди і передаватиме своїм нащадкам – щоби являвся їм, як приклад святої боротьби, що, врешті, є законом, а для героїчних натур – і смислом самого Життя.
А я ще раз дякую долі, авторові і видавцеві, що маю честь долучитися до «славних прадідів великих» хоч «незлим тихим словом».
Отож, «думайте, читайте»…
Ігор Павлюк