“Бачу, відчуваю мову Николишина, – як стиль, як спосіб руху гостинцем до читальника, до себе, як намагання виразити майже неможливе. Вона явно засвічує неліниву душу та інтелект автора…”
Міти Душі
1. Розпочну цим (незагадуючи)
…Персонаж, від імені якого промовляється в романі, лише на перший погляд може здатися тотожним авторському „я”; добра уява і наполегливість цілеспрямовано та очевидно розбудовують позитивне, колоритне „его” героя й успішно не дають звузитись діапазону повідання до меж побутових „довірливих розповідей про себе”. Це робить роман не так блискотливим текстом епізодичних свояцьких історій, як подієвою біографією душі, що розвивається й прагне; приходить і відкриває; страждає та долає… Ця стильова ознака імпонує мені серед сьогоднішнього засмученого світу закостенілих ілюзій та брутальних домагань; суперечливих досягнень і невідпрацьованих боргів; невизнаних подвигів і приспаного сумління…
…Уява в цій книзі повсюдно розбудовує свої храми, трощить заскорузлу невідворотність, виповнює свіжістю океанічного вітру. Дозволяє, як запримічено у книзі, „мати інтимний зв’язок з вічністю”. Як же тут не погодитись: „Уява завжди є щось більше ніж дійсність. Вона абсолютна іпостась, яка творить дійсність”. І ще, думаю, що багатьом, хто буде навіть гатити у двері ординарної реальності, на жаль, ніякі двері, тим паче портал, не відкриються. Тут – талан, чи талант, чи обраність, чи ще щось… Має вирішальне значення. І має сенс прислухатися до себе. Так, як це зробив Юрій Николишин. Він, гадаю, щось почув… І це провадить його ось уже впродовж кількох власних напружених книжок.
Не просто сугестивна есеїстика. Це художність. Картина. І художник не занудний. І не боягузливий.
Хоча, місцями, і стриманий; дещо затаєний. Ось так.
2. Роман про душу
…Новий роман Юрія Николишина „Там, де живе душа. Ель-Сільбо Канар”, Львів, „Апріорі”, 2017 рік; 325 с., автора кількох виданих популярних романів, відверто зізнаюся, взяв у руки з немалим зацікавленням, знаючи Ю.Н., як письменника-пошуковця нового, експериментатора, відкривача несподіваних почуттів і візій. Людину, яка навдивовижу легко та природно поєднує в собі якості безнадійного ідеаліста і твердого практика, що парадоксально стоїть на ґрунті непрогнозованої реальності. Він ніколи не вишукує престижних персонажів, героїчних характерів, не доскіпується до аж надто особливих деталей портретних характеристик. Радше, намагається з’ясувати глибини власного „я” на фоні пістрявого, нетипового оточення та незбагненої безконечності природи. Ось, і в згаданій книжці, до слова, добре виданій, у твердій палітурці, на приємному жовтуватому папері, наближеного до квадратного формату, з добротно продуманою графікою сенсів і символів, тексти з самого початку не розчарували мене, ненав’язливо обволікаючи дещо несподіваними екзотичними настроями та яскравими картинами, що живуть собі самостійним життям, виповнюючи вселенську душу неповторності. Душу. Суб’єкта.
3. Окреме
…Ця ледь-вловлювана пауза: коли майже несвідомо притримується дихання! …Зітхання, що може бути навіть не зауважене оточуючими. Це дія психоенергії. Застановитися! Усвідомити. Осмислити. Чи усе, насправді, так. Єднання помислу особистості з Божим Духом. Наскільки тут залучені ми, герой роману; наскільки воля наша і наскільки Господня?.. На мить притримуємо себе земного заради себе небесного; майбутнього; вічного. Спілкуємося з власною Душею. Благаємо Господа озватися! Чи відгукнеться?!. До цього треба прийти. Зблизитися. Заслужити. Не біймося служити. Святосте, прости нас!
Про це та інше (подібне) у Николишина докладно і часто. (Психічна енергія. Це як ріка до Бога. Не вагаймося віддатися течії, полишивши усі справи і турботи. Бо інакше згайнуємо найцінніше).
Повірте, тут я по-справжньому відсторонююсь від усього іншого. І не шкодую. Книжка.
Ця, ніби ледь-вловлювана, пауза у тексті… – Поезія – це тиша.
…Коштовного вартує.
4. Океан
…Зізнáюся, я не провадив зумисних філологічних досліджень, аби згодом з неприхованою хизуватістю привести вас до надскладних сенсовних категорій з викрутасами „несподіваних” висновкувань. Одначе, без вагань, стверджую, що лексема „океан” у романі Николишина – найбільш часто вживана та викохана особливою авторською увагою. Вона – і в окремих розділах, і – в умовно орамкованих абзацах, і – в розсіяних мудрагельських текстах упродовж усього твору. Притягальна енергетика її – незрівнянна. Чи це категорія некерованої стихії?.. В певній мірі! І разом з тим, – це щось значно більше. Неконтрольоване. Непізнане. Неймовірне. Найзухваліше, я тут міг би вдатися до якихось паралелей зі Станіславом Лемом, Ернестом Хемінгуеєм, Джоном Апдайком, а чи Стівеном Кінгом… Одначе, – це ЮрієНиколишинський океан. З його неповторною розбудовчою енергетикою душі; з його вихопленими картинами мінливого всесвіту; з його батьківською надійністю та захищальністю. Проникливістю. Всюдисутністю. Спорідненістю. Одне слово, роман пронизаний та насичений океанічною потугою та довершеністю. Первинністю. „Океан – найпотужніше та найвеличніше явище, з якого вийшло усе живе й повернеться назад. …Душа потребує просто його бачити”. …І далі картино-епічно: „Сонце заходить в океан і стягує за собою покривало дня, яке по краях має яскраве червоно-жовте забарвлення. Ніч опускає на безмежжя простору темні штори, поцяцьковані золотистими дірками, що немов просвічують інший бік буття, звідки позирають на тебе численні зіниці, що завжди обнадійливо підморгують, вселяють силу і віру в завтрашній день. Язики прибою монотонно провадять свою колискову і лоскочуть ступні, які залишають сліди на чорному, як ніч, піску…
Цей злам дня завжди навіює легкий смуток, гіркуватий жаль за втраченим.
…Сонце просто щезає на твоїх очах настільки швидко, що не можеш оговтатись: як – і вже все?!. Воно швидше рухається, ніж ми думаємо”.
Океан, ця первинна матерія, що постійно супроводжує нас. Цю думку я зафіксував олівцем на маргінесі однієї зі сторінок Николишинової книжки. Переношу її й у цей текст. Не розписуючи.
5. Окреме (друге)
Суб’єкт розповіді безоглядно вірить своїм відчуттям. Вроджена інтуїція, художній досвід, неабияка ерудиція та інтелект провадять до цілої галереї відкриттів-візій, що не мають аналогів, здіймаються феєрверком можливостей проникнення в нові світи. І я, як читач, мандрую ними, залюбки отримуючи все більше експресивних захоплень, не полишаючи цієї подорожі безоглядно до останньої сторінки. Хіба це не шлях справжнього письмака, що має добру мету гуртувати довкола своїх книжок все більше поціновувачів?!. …Тексти – пошуковці читальника. Очевидно, що так. І справа тут не лише в екзотиках Канарських островів. Приналежність до себе.
6. Екзистенція дощу
„Звучала осіння літургія, якою дощ виявляв свою екзистенцію”, – це у Юрка Николишина. І знову – про душу; дощу. Насправді ж, – людини. Посеред дощу близьке мені – „сьогодні саме твій день. Він належить лише тобі – а ти – йому. І ти ні на що не повинен витрачатись, тільки на себе”, – міркує-чуває суб’єкт роману; художньо увиразнює свої світи автор. І продовжує: „Маєш прийти до себе, бо занадто далеко втік від себе. Подався світ за очі, нестямно ловлячи фортуну”. …Тут я згадав свою книжку поезій, що з’явилася на світ у, вже неблизькому, 1996, власне, саме з назвою „Екзистенція дощу” (щиро кажу, не притягував нічого зумисне; випірнуло самочинно).
Дививсь розсіяно на струмені дощу:
Рясніли; заливали темні вікна.
І все пливло. Потамувавши
Свої печалі та любов свою,
У зливу увійшов, як в одкровення.
…Що воно, дощі, для нас, дощолюбних львів’ян, навіть, якщо перебуваємо на Канарських островах; чи де-інде? Особливий спосіб відчувати! Можливість доступу до візій недосяжних для інших. Помічаєте, що львівська архітектура особливо увиразнюється саме в дощові похмурі дні. Тут я б сказав: бо так зверстаний текст Леоміста. Тому до Николишина, як львів’янина-мандрівця з давніх поколінь, саме такі дощі промовляють і на Канарах. Вони – частина його самого. І це письменник, вкотре, засвічує через свій талант, що його, як відомо, занапастити годі. Отож дощ – не як атмосферні опади, а певний душевно-духовний стан. „Ніби мільйони дзеркал фокусуються в тобі”.
„Екзистенція дощу має стільки чогось людського, що витоки людства, можливо, беруть початок від нього. Чомусь у дощ ми стаємо іншими, стаємо ніби справжнішими”.
Сиджу в криївці власної душі.
І це сьогодні вся моя робота.
(з моєї, згаданої, книжки. В.П.)
Зізнаюся, що сьогодні саме той день, коли говорити хочеться саме так. Дощі.
7. Знову окреме (наприкінці)
Він побував на Канарах і написав філософську, ліричну, міфічну прозу. Занадто просто, аби, лише примруживши око, оцінити тексти Николишина. Автор дозрів до, врешті, написаного. І він зробив це вчасно. Певен, йому не треба виправдовуватись зараз ні перед аналітиками жанру, ні потрафляти сучасному українському літературному процесу, ні запобігати перед найвимогливішою актуальною критикою. Він запропонував! Він – майже ідеально відвертий у своїх почуттях. Він, знаю, все ж тримає якусь таємницю. Сакральну. Але мені, читачеві, хоч і професійному, не аж так поодиноко важить. Мені – добре й вічно. І це – найблагодатніше.
8. Жанрове (дещо)
…Скажу, що роман-монолог Юрка Николишина нічого не руйнує, як це модно сьогодні прорікати серед критикуючої братії. Письменник, виписуючи себе, запросто вносить нове у романні традиції; без вихилясів і зітхань, а лише уважно прислухаючись до своєї природи. Так, філософський; так, ліричний (наратив мій); так, з певними моментами медитативного навіювання. Але ж автор не торочить про новаторство чи месіанство, не вербує апологетів, не вдає із себе найрозумнішого розумника, а лише ділиться своїм вигадливо-реальним неспокоєм, мимовільно творячи свою естетику неповторності, чого і очікує читальник. Так-так. Сюжет не наділений лінійною послідовністю; характери проявляються, нерідко, як при фотофіксації; події нічого кардинально не міняють у довкіллі – лише в душі; відсутня видима гонитва за парадоксальною метафорою; відверто не експлуатується „унікальний” інтелектуалізм; пейзажі не відтінюють настроїв, а є повносправними персонажами твору… І все це – заради одного – пізнати бодай дещицю душі; „між небом і землею”.
…Автор знайшов себе. Буде таким завше. І це мені імпонує. Передчуваючи нове.
Не завдяки авторській навченості. А відвертій призвичаєності до себе насправдішнього. …Писацького.
9. Дві слові
…Бачу, відчуваю мову Николишина, – як стиль, як спосіб руху гостинцем до читальника, до себе, як намагання виразити майже неможливе. Вона явно засвічує неліниву душу та інтелект автора. Втім, огріхи все ж поодиноко трапляються (як же без них!). Скажімо, вочевидь, що „каблуки” слід було б поміняти на „підбори”, а „окраїну” на „околицю”… Та й „синтаксис” подекуди підправити на більш питомо український. Згоден-згоден! Тут – більш редакторське. Одне слово, будуть перевидання та вдосконалення. Певен. Бо ж – жваво та добре читається.
10. P.S.
Не закликаю: мерщій на Канари! Втім, свої Острови прихистку для душі відшукати таки слід. Не зволікайте. Можливо, це найважливіше?!.
11. P.S. 1
Подеякі мотиви та художні деталі роману „Там, де живе душа…” залишилися поза окресами мого есею. Бо потребують більш обсяжного дослідження; можливо, навіть монографічного. Сподіваюсь, і такі тексти з’являться згодом. Без надзусиль і спонукань, а лише – з літературознавчо-естетичної потреби. Одначе, гадаю, і тут знову очевидним висновкуванням буде те, що „людина повинна мати свій куточок раю”. Збагнути. Разом з Юрком Николишиним. Насправді.
Віктор Палинський