Ґурґула і.В. Кров папороті: повість. – Львів: Тріада Плюс. 2017. – 138 с.
Коли читав цю повість львівського знайомця зі студентських літ Ігоря Ґурґули ( в одні роки «гризли» граніт науки на факультеті журналістики держуніверситету імені І. Франка), то неодноразово ловив себе на думці, що з великим пієтетом ставлюся до княжого міста і до всього, що з ним пов’язане. Своєрідна данина молодості, якої, як прикро, уже не повернеш з вирійних літ? Мабуть, що так. Але водночас, слава Богу, не бачу за собою відданості моді співати оди творчій немічності в оспівуванні Львова. Зрештою, це може свідчити список імен, про книги котрих у різні роки писав: Роман Іваничук, Роман Лубківський, Микола Петренко, Левко Різник, Олесь Дяк, Марія Людкевич, Віктор Палинський… (Ага, забув додати до цього списку Ігоря Ґурґулу, на роман «Посмішка авгура» недавно відгукувався).
Очевидно, можна і далі славословити львівськість. Та ще й тоді, коли приводів вистачає. Волію поставити крапку й повернутися до повісті. Хоча, напевно, це не означатиме цілковитого відвернення від цієї теми. Та не тільки тому, що автор мешкає у Львові. Бо твір має у собі потужний львівський колорит. І справа не тільки у тому, що прозаїк використовує місцеву топоніміку. Історія, яку він описує, могла трапитися в будь-якому місті. Але письмак розповідає про неї у так званому «львівському ключі». Саме в «львівському», в ніякому іншому.
Не вірите? Углибимося у текст. Повість починається з того, що Еліза Жукова (примадонна оперного театру) помирає в перший день великого релігійного свята, яке особливо шанує козацтво. І весь твір – розповідь про її взаємостосунки з непростим навколишнім світом. Вірніше про буття відомої жінки у ньому, але через окуляр погляду письменника Аскольда Маргеля.
Ім’я і прізвище можуть трішечки дивувати. Де, мовляв, тут львівський колорит, на важливості якого наголошує рецензент? Прошу заспокоїтися і згадати, що через історичні обставини у Львові переплелися різні культурницькі пласти. І як на мене, добре, що літератор таким чином натякнув на це. (Щось подібне маємо й з етимогією прізвища Жукова-Згуровська).
Так от. Аскольд Маргель після відвідин Елізи в приміському Звенигороді, де від раку згасало її життя, робить відчайдушну спробу допомогти жінці, з якою його пов’язувало так багато (в тому числі й інтим). І він подається до гуцульського Космача, аби від мольфара Михайла Негрича привезти настоянку, яку називають «кров папороті».(Від крові рослини у ніч її цвітіння і назва твору).
Від її крапель стан здоров’я хворої на деякий час поліпшується, що вселяє певні надії. Але невдовзі, на жаль, усе повертається на «круги своя». Й ескулапи не можуть зарадити біді. Еліза помирає.
Звичайна історія. Але як багато виіскрює вона. Про львівськість промовчу. Бо про неї уже згадано. Хочу поговорити про інше. Зокрема, про те, що успіх неодмінно приходить до письменника, коли він пише про середовище, яке сформувало його. Згадаймо хоча б «Посаг для приречених» Мирослава Лазарука, «Товтри» Геннадія Щипківського, «Три барви Дунаю» Романа Кракалії, «А за річкою – Руда» Анатолія Ненцінського… (Чесно кажучи, дуже радий, що це – лише частина з того, що довелося прочитати останінм часом).
Тепер – про гуцульський колорит. Спробуємо поглянути на нього з різних боків. По-перше, увага до нього не є чимось дивним для літератора, який народився на Прикарпатті. Радше я назвав би це творчою закономірністю.
По-друге, сам Бог, напевно, велів авторові приділити увагу Гуцульщині, коли дія твору пов’язана з нею. Хоча, на мою думку, читальник тут потрапляє у непросту ситуацію. Сцени гуцульського опису вказують на те, що автор своякує у темі. (Заграла кров досвідченого журналюги!) Але ті описи є дещо іншими, ніж щось подібне у Михайла Ломацького, Михайла -Гафії Трайсти. Натяк на рівень літературної майстерності? Боронь Боже! Прозаїк Ігор Ґурґула у «Крові папороті» засвідчив про своє вміння володіти словом. Тут – дещо інше. Духовне вростання у тематику. Можливо, саме цього не вистачило Ігореві Ґурґулі, хоча в цілому гуцульські епізоди у повістині виглядають пристойно.
По-третє, твір зачічає ще одну дуже важливу тему, яку соромливо оминає вітчизняна проза, хоч вона настійливо стукає у двері. Маю на увазі примару глобалізації, перші негативні наслідки якої уже відчуваються у нашому сьогоденні. Письменник з болем у душі говорить про хижий вплив глобалізації на гуцульський етнос. Читаючи про це, починаєш все більше думати, що пора виставляти надійний духовний заслін перед уніфікацією.
«Кров папороті» порушує ще одну проблему.Як виглядає твір на загальноукраїнському тлі. Розумію, звісно, що тут не все так просто, як може здатися на перший погляд. З одного боку «Кров папороті» Ігоря Ґурґули дещо програє (так мені здається) його ж романові «Посмішка Авгура» з явними познаками львівськості. Бо в епічному полотні (якщо дивитися з моєї дзвіниці, звісно) більше творчих знахідок. А з другого? Хто сказав, що якесь там розумування літературного критика є істиною в останній інстанції? Повість львів’янина не програє творам Володимира Даниленка, Василя Бондаря, Василя Горбатюка, Олександра Жовни, по-своєму висвічуючи львівську неповторність.
Ще про деякі особливості виражальності у прозі. Цього разу більш прикладні, ніж розмисли з еківоками на теоретичні імпірії. Почну, очевидно, з цікавих слівець у мовленевому апараті. На одній зі сторінок книги натрапив на рідковживаність як «розкішшя» і зачудувався точністю слововживання у контексті твору. Здається, що такою ж магічністю володіють «шнуруються», «нипати», «випитування»… Нерідко можна зустріти і цікаві порівняння. «Гуцули, наче ворожбити», «Дощ немов отримав цибаті ноги»… Зрештою, невипадково вдаюся до трикрап’я, бо цитування при бажанні можна продовжити.
Зацікавлює і потяг до поетизмів. Ніби небагато їх: «скельця зір», «тіло святині»». Але з висловлюваннями на кшталт «місто додивлялося… сон» чи «трави посміхалися» вони створюють неповторність. Іноді у повісті знаходимо цікаві мазки пейзажів з львівськими чи гуцульськими забарвленнями. І в такі миттєвості починаєш злитися на автора. Ні, не тому, що десь не те побачив чи не доживописав словами. Злість іншої породи. Після стрічі з бентежною картинкою хочеться, аби отаких описів було більше. Як в цілому й інших вдатностей мовленевого ряду, про які уже йшлося у цьому тексті.
Ще один нюансик. Не менш важливий. (Принаймні, так мені здається). В канву твору органічно вписуються пісенні тексти та вірші. Оскільки такий творчий прийом не належить до новинок української прози (скоріше можна говорити про певну традиційність), то не буду розумувати навколо цього питання. Мене цікавить дещо інше – а саме як суть цих творів. Чомусь гадаю, що такий підхід є виправданим. Хоч таїть у собі непростість. Але, очевидно, так і має бути, бо кожна проблема має двоїну. Мені, скажімо, імпонують вдатності на взір: «місяць висне над містом, як закрутка від пляшки» (свого часу збирав цитати, котрі свідчили б про використання архетипу ночі в українській поезії, і радий, що Ігор Ґурґула доповнив цей ряд), «а ще скорботи жменя попідтинню», «моя доленько в’юнна»… (Впевнений, що такі чи подібні образи прикрасили б будь-яку поетичну книгу). Але водночас навідується розмисел про те, що деяким творам такого плану не вистачає творчого осяяння. Чи, може, то тільки в мене таке враження?
Двозначним є і питання про еротичні сценки в прозі. Під потужним натиском часу вони стали необхідним атрибутом чи не кожного тексту, хоч раніше теж нерідко гостювали у романах та повістях. Отже, питання полягає не у часовимірі, а у словесній тактовності при зображенні сороміцьких сцен, коли так легко можна опуститися до порнографічного змалювання того чи іншого епізоду. Ігор Ґургула (так мені здається, принаймні) добре розуміється і не опускається до огидної пошлятини. Але знову двоїна. Іноді починає здаватися, що повість не програла б без неприсутності еротичних теоризувань. Але в даному випадкові не радив би нікому піднімати фану несприймання тексту, оскільки з мого боку може йтися і про банальну смаковість. (Якщо прозаїк має право на те, то чому чогось подібного не може виявити літературний критик чи рядовий читальник?)
Не можна, напевно, оминути ще одне питання. Питання, яке теж має статтеву специфіку. Переконаний, що його потрібно зачепити. З різних причин. Перш за все виходжу з того, що повість розповідає про неоднозначні стосунки між мужчиною і жінкою. З точки зору представника сильної статі. Чому про це кажу? Своє розуміння цієї історії може викласти і представниця прекрасної половини людства. Але там буде більш помітною доза романтизму. Це, мабуть, скажуть, сприймачі текстів. Тому й гадаю, що прозаїк не погрішив супроти істини, зробивши наголос на чоловічій інтерпретації.
А тепер поведу мову про те, що викликає несприйняття. Автор сам «винуватий», змусивши до цього. Уже йшлося про знахідки мовленневого ряду. І на їхньому тлі якимось словокручами виглядають «прибамбаси». Наче кішка шкребе душу, коли читаєш «ближчали» замість «блищали» чи «гараз» замість «гаразд». Відчувається, що книга програла без досвідчених літературного редактора чи коректора. Та дехто скаже, що час нині такий, коли автори через матеріальні негаразди перебирають на себе ці ролі. Частоково впливає і небажання автора на будь-яке чуже втручання у текст, яке безапеляційно вважає цензурою заздрісників. Редагування чи доречна коректорська в’їдливість ще ніколи не завадили оприлюдненню вартісного і ще не чув, аби хтось не погодився з таким міркуванням.
І наостанок. В «Крові папороті» бачимо метання письмака між традиційністю і постмодернізмом. Пошук своєї «золотої середини» поряд з явним превалюванням першої течії. Схильний так думати, бо в мою свідомість влилася «Кров папороті». Який ще інгредієнт у майбутньому увіллє в читацькі судини Ігор Ґургула? Сумніваюсь, що він нам скаже щось конкретне з цього приводу. І не тому, що літератори здебільшого не люблять ділитися завтрашніми планами. Просто ще сам не знає витвору власної уяви. Одне лишень має на собі мітку безсумнівності: очікування приємної творчої несподіванки. Адже повістю «Кров папороті» письменник засвідчив, що вміє це робити.
Ігор Фарина,
лауреат Всеукраїнської премії
імені братів Лепких
м. Шумськ на Тернопільщині