Олександр Астаф’єв. Розмова з бігуном на довгу дистанцію: вибрані есеї, статті, нариси / Упор. А. Дністровий, М. Астаф’єва. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 304 с.

Книга містить 20 творів. Вона ілюстрована картинами, Анатолія Дністрового – «Античний пейзаж» «Два дерева і ще три».
У замітці «Від упорядників» сказано, що маємо своєрідну антологію есеїв, статей і нарисів, написаних у різні роки, що не увійшли до збірників автора. «Проте ці твори також повноформатно відображають головні напрямки його наукових і дослідницьких зацікавлень. Це, передусім, доба Ренесансу, Реформації і бароко, історія польської й української літератур, архівні джерела та краєзнавство (тернопільська й ніжинська тематика), українська література ХХ сторіччя. Окремим блоком подано біографічні нариси про приятелів і друзів автора, з якими він спілкувався на різних етапах життєвого й творчого шляху, і зберіг про них чимало важливих свідчень».
Пропоновані твори – портрети, життєписи, біографічні нариси – про діячів науки і культури, працівників різних сфер, історичних персоналій, об’єднаних категорією «образ людини». Автор пропонує читачам своєрідний тест на упізнання, ідентифікацію змальованої особистості, наскільки її образ збігається або не збігається з прототипом.
Більшість творів марковані як есеї. Есей – річ не проста, він належить до творів, що не мають чіткого жанрового визначення і перебувають на території між художньою літературою, між вимислом і документалістикою.
У композиційному відношенні книга складається з п’яти розділів. Перший – «Ренесансна секція», куди увійшло два нариси, зокрема «Українські спудеї у найдавніших університетах Європи». Так, про це вже писали, можна згадати хоча б книгу Василя Микитася «Давньоукраїнські студенти й професори» (1994). Для нас важливо, що в найдавніших університетах Європи, Болонському (1110), Неапольському (1224), Римському (1303), Ягеллонському (1364) навчалися юнаки із Галицької Русі. Серед них – Григорій із Сянока, Юрій Дрогобич, Павло Русин, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутинець, Григорій Чуй-Русин із Самбора та ін. Другий нарис – «Різдвяні вірші Памви Беринди», про заборону колядування і різдвяний діалог згаданого поета.
Перед Олександром Астаф’євим, як і перед іншими есеїстами і нарисовцями, стоїть проблема глибшого зачерпування життєвої правди, насичення ліричної суб’єктивності загальнолюдським змістом. Це помітно у другому розділі «Полоністична секція». Тут вміщено цікавий, майже детективний матеріал «Грішний ангел, або шедевр на замовлення поліції (Собанська і Міцкевич)», в якому розповідається про те, як постав цикл «Кримські сонети». Вільне, гнучке поєднання есею і художнього письма допомогло автору повніше розкрити проблему у творі «Зузанна Целецька: чортківський слід під мурами Вавелю» – про директора Музею Генрика Сенкевича в Обленгорку. Нарис про Зузанну автор завершує такими словами: «Казав Монтень, що міра життя полягає не в його тривалості, а в тому, як людина використовує його. Один може жити довго, а прожити мало. Зузанна Сенкевич прожила насичене життя, прожила бадьоро, осмислено, яскраво. Бо вона, як і її свекор і батько, Нобелівський лауреат, Генрик Сенкевич, як і її чоловік Генрик Юзеф, син Юліуш та інші, також доклалася до будівництва Вавелю польської духовності». Другий есей «Триокий велет» присвячений видатному перекладачеві з Кременця Чеславу Ястшембцю-Козловському, який дивився на світ «третім, всевидящим» оком і прославився як майстер містичного перекладу багатьох українських художніх творів, зокрема Тараса Шевченка.
Твори Олександра Астаф’єва відкривають перед читачами реальні, насичені дорогоцінною побутовою і психологічною правдою образи конкретних діячів культури, таких, як Дмитро Донцов, Олександр Довженко, Іван Кошелівець. Звідси – животрепетне значення категорії «людське призначення» в сучасній глобальній битві ідей, це особливо помітно на прикладі листування Дмитра Донцова із своїми тернопільськими кореспондентами, або щоденникових записів Олександра Довженка про трагедію Другої світової війни і «трагедію визволення» Червоною армією західноукраїнських земель у 1939 році, зафіксовані у його документальних фільмах.
Есей «Васса» – про подвижницьке життя черниці Введенського монастиря у Ніжині Васси Химач. Нарис «Стелла зрілого жита» – про трагедію вчителів-просвітян із села Веркіївка Ніжинського району, більшість із яких розстріляли. Автор наводить моторошні сторінки Архіву СБУ про ці страшні події. Така ж доля спіткала і Степана Орлика, останнього представника роду українського гетьмана Пилипа Орлика. У 1925-1927 роках Степан Орлик організовує парафії Української Автокефальної Церкви в Україні, за що його й розстріляли.
Є у доробку Олександра Астаф’єва твори, які давно викликали схвальні відгуки і резонанс, не раз передруковувалися на різних медіасайтах. Це есей «Розмова з бігуном на довгу дистанцію» (про археолога, історика і мистецтвознавця Ігоря Ґерету)», «Коли у сон приходять піраміди» (про архіваріуса і словесника Богдана Хаварівського), «Він засівав грішну землю ангелами» (про поета Ярослава Павуляка), «Сонце на поперечині» (про композитора Ярослава Злонкевича) та ін.
Герої цих творів – друзі та приятелі автора, він виростав і формувався у їхньому оточенні, разом із ними був активним учасником культурно-художнього життя Тернопілля, зокрема, організував літературно-мистецький клуб «Золотий вересень». Про них він пише з любов’ю, задушевністю, пієтетом, враховуючи тодішній морально-психологічний клімат у Тернополі, громадську думку, суб’єктивно-людський елемент. До цього ряду належать ще два нариси – про видатного літературознавця і перекладача Миколу Ігнатенка і його трагічну смерть і про конгеніального перекладача Олександра Жомніра.
«Літературна секція» вражає своєю документальною основою, архівними матеріалами: автор повертає суспільній пам’яті імена видатного діяча українського націоналістичного підпілля, голови Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради, підполковника-політвиховника УПА, письменника Йосипа Позичанюка і поета Ростислава Кедра, майстрині художньої прози Ольги Мак, номінантки на Нобелівську премію.
Пропоновані твори переконують, що есей – це мандрівка думки, де багато важить сам процес переміщення спостерігача і він займає багато часу.
Мові есеїв і нарисів Олександра Астаф’єва притаманні лаконізм, стислість вислову, емоційність використаних слів – він у небагатьох словах викладає досить значний матеріал, логічність, яскраво виражений оціночний елемент і особливо тональність, коли автор вміє надати своїм словам певної забарвленості – радощів, смутку, співчуття, іронії тощо.
Книгу завершує вибрана бібліографія наукових і публіцистичних творів Олександра Астаф’єва.

Ростислав Радишевський, м.Київ.