Мої мовні фрашки-ІІ

Які прекрасні слова, яке чудове порівняння.

Дякую Вам, пане викладачу, за такі творчі хвилини, які Ви даруєте читачеві.
Дуже багато цікавого і корисного можна почерпнути з Ваших дописів.

Направду йде обертом світ – поруч зацвіла липа. Липа – символ універсальної привабливості, благословенне Богом дерево. Навіть, за народними віруваннями, може відвертати прокляття – бере їх на себе, а тому має на своєму стовбурі багато потворних наростів, які містять у собі все лихе з чужих прокльонів та обмов.
Мабуть, не лише ми її любимо, але й вона себе… Бо вибрала і для себе, і для свого цвіту найніжніші слова.
Подих-повів її запашний, пахнючий, духмяний, а цвіт – білосніжний, мов ризи Пречистої Богородиці, тай із лика її дарує дітворі сопілочки-ангелики. Бджілочки-срібноличка плюскаються в нектарі її.

Думка людська повинна бути красивою та світлою, слово – щирим і правдивим, фраза – глибокою й компактною, речення – позитивом!
Чим утамувати голод і спрагу? – Словом, Тілом і Кров’ю Ісуса! Чим прогнати недугу? Словом-молитвою! Усе хай славить Господа!
Мово моя єдина, Твої Слова настільки переповнені ласкавістю, що на Твоїх устах можна побачити Святого Духа!
“Уздоровляйте недужих, воскрешайте померлих, очищайте прокажених, виганяйте демонів. Ви дармо дістали, дармо й давайте” (Матвія 10.8). Слово ДАРМО (пер. І. Огієнко, П. Куліш, І. Пулюй) інші перекладачі Святого Письма, І. Хоменко та Р. Турконяк передають ДАРОМ. Воно знане болгарській і російській мовам.
Котрому надати перевагу? У словнику української мови обидва слова мають ремарку “розмовне”. Розмовну низку доповнюють форми ДУРНО, ЗАДАРОМ. ЗАДУРНО, НА ДУРНЯК, ЗА ДУРНИЧКУ тощо.
Звісно, багате синонімічне гніздо…

Вродливу мову українську порівнюють із калиною, бо вона така ж красива, як народний, улюблений символ українців, її порівнюють зі співом солов’я, бо лине вона, як ніжна пісня співучого соловейка.
І.І. Срезневський залишив неперевершене: “Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича”.

Переконаним і щири патріотом Вітчизни-України, її Мови, всього національного є славний Степан Руданський. Він лишив поколінням ніжні слова: «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців».
Останніми його словами були: «Україно моя мила…»

Наша мова споконвічна буяє пралісом могутнім. Є в ньому бір і сосняк, соснина і дубняк, дубина, діброва, байрак, гай, перелісок, переліс, луг, пуща
Я знов у лісі… Став… Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять… Іван Коваленко

Запитую в Слова, чи біль воно відчуває? Коли глумляться наді мною, цураються, кривляються, лаються мною… Тоді мене болить!

Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова. Леся Українка
Як у Творця все мудро й досконало: два вуха – аби багато слухати, один язик – щоб Слово берегти!
Історико-психологічні особливості формування менталітету нашого етносу свідчать, що саме духовно-моральні цінності у відповідності християнським добродійностям здатні стати основою зміцнення національного світогляду.
Чимало про ті цінності нагромадилося думок.
Утвердити, в кожній людині доброту, сердечність, чуйність, готовність прийти іншому на допомогу, чутливість до всього живого і красивого – елементарна, азбучна істина шкільного виховання. з цієї істини починається школа.
Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в ЇЇ житті самостійною духовною силою, що спонукає на нові моральні вчинки.
Грубість, вульгарність, цинізм окремих молодих людей мають своїм корінням невихованість почуттів, байдужість, безсердечність ставлення людини до людини насамперед у сім’ї, потім у школі.
Той, хто живе турботами про інших людей, стає сприйнятливим, чуйним до слова, яке несе в собі заклик до ідеалу моральності, до утворення краси в самому собі.
Слово здрастуйте має чудодійну властивість, – воно пробуджує почуття взаємного довір’я, зближує людей, відкриває їх душі.
Саме з найнепомітніших. на перший погляд, дрібниць формується моральна суть людини – те, що в широкому розумінні ми називаємо людяністю, гуманністю.
Бійся байдужості – це одна з небезпечних вад.

Рана загоїться, зле слово — ніколи.
Обмова — полова: вітер її рознесе, але й очі засипле.
Вода все сполоще, а злого слова — ні.
Гама нашої мови вітцівської є такою:
ДО – довершена
РЕ – респектабельна
МІ – мінорна
ФА – фантастична
СОЛЬ – сольно-вокальна
ЛЯ – лямурна
СІ – сієста

Треба всім нам не забувати, що кров рідної Мови в жила наших тече.
Так, на колись безславному хресті натовп розіп’яв Господа нашого. Ісус наяв розіпнений. Він однак розіпнений на чорнезному тлі гріхів наших, пороків наших, заздрості нашої – ганьби нашої. Це розіпнули людське НІ, що ми щомиті Богові кажемо.
Без числа нагрішив я. Господи, прости мені!

Слово бринить срібно, коли неоскверненною душею торкаємось його сонячних струн многолосих, пестимо в серці своїм!

Добре, що існує евфонія або милозвучність нашої мови. З огляду на це, я даю перевагу прийменнику У навіть тоді, коли за законми треба В; заглянула у прийдешнє, сталося у присмерку тощо.
Евфонія надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності. Микола Вороний, Олександр Олесь, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші поети дають нам зразки такої теплої милозвучності.

Божевільне слово і добре слово. Християнська притча
В одному селі стався страшний випадок. Був у однієї матері єдиний син, школяр. Розсердилася якось мати на сина і в гніві вимовила божевільні слова:
– Якби очі мої тебе ніколи не бачили, тоді я була б щаслива!
Дитина була настільки вражена, що схопила рушницю і застрелилася. Поруч з ним знайшли його шкільну дощечку, на якій він написав слова: «Мамо, ось, зникаю я з очей твоїх, тільки б ти була щаслива».
Після цього одинока мати щовечора сиділа біля вогнища і заливала вогонь слізьми, поки одного ранку не знайшли її мертвою біля згаслого вогнища: померла від горя.
Але є і приклади доброго слова.
Під час війни послали одного боязкого солдата в розвідку. Всі знали його боязливість і сміялися, коли дізналися, куди посилає його старшина. Тільки один солдат не сміявся. Він підійшов до свого товариша, щоб підтримати і підбадьорити його. Але той відповів йому:
– Загину я, ворог зовсім поруч!
– Не бійся, брат: Господь ще ближче, – відповів йому добрий товариш.
І ці слова, як великий дзвін, задзвонили в душі того солдата, і дзвонили до кінця війни. І ось колись боязкий солдат повернувся з війни, нагороджений багатьма орденами за хоробрість. Так перетворило його благе слово: «Не бійся: Господь ще ближче!»

Маркіян Шашкевич у темну й глуху ніч доби перевертнів, зрадників на весь голос і на цілий світ могутньо заявив: «Я випробовував свої сили руською (українською) мовою, оскільки це моя рідна мова.., і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку і тим самим зарадити нестачі руської літератури. У час написання статей моїм головним наміром було сприяти розвитку руської мови та літератури цією мовою настільки, наскільки вистачало моїх слабких сил. Оскільки я був упевнений, що ця мова значно відрізняється від церковної і російської (московської) мови, то я шукав її в мові народу, збирав там, де мав змогу… народні пісні та народні казки, щоби на них краще досліджувати будову руської мови».

Безсмертне слово нашої мови – це шабля-сестриця козацька. За словами славного Івана Мазепи, през шаблю маєм право.
Як влучно сказав Павло Грабовський, сміле слово – то наші гармати, смілі вчинки – то наші мечі.

Мова моя українська – це пишнобарвна в золотій оправі-семантиці Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі ікона. Кругом якої сліпучо сяють лампадки-слова. А з кадильниць-фразем клубочиться райський трунок ладану-краси, багатства та вічного маєстату. Стою завсігди на колінах перед тобою, моя янголе-Мово!

Будь-яка думка, а відтак слово, якими б сильними вони не були, народжені енергією нашої душі. Зрозуміймо, що без душі ми – ніщо, без енергії, без сили і без життя, які вона вам дає, ми – порожній і марний інструмент. Святий Дух – джерело вічної душі.

Слово бринить срібно, коли неоскверненною душею торкаємось його сонячних струн многолосих, пестимо в серці своїм!

Тішуся сердечно, що маю таких вірних і щирих Друзів як Мову та Мовлення, Слово та Значення, Букву та Звук, Думку та Слово. Шаную!

Де знайти підтримку-підмогу в житті? – У Слові-молитві!
Де знайти лік для душі? – У Слові-поезії!
Де знайти мир дитяті? – У Слові-пісні!
Де знайти мудрість життя? – У Мові материнській святій!
Де знайти Друга вірного на усе життя? – У Слові-Христі!

Надзвичайно пишним букетом художніх засобів пишається наша Мова. Це – айстри-епітети, мальви-порівняння, півонії-метафори, жоржини-метонімії, чорнобривці-панегірики, незабудки-гіперболи…
Збираймо його в мовлення своє, вдихаймо до запоморочення дух його – любімо й гоноруймося Мовою своєю, яка любить народ свій херувимською любов’ю!

У Святому Письмі чимало місця приділено тому, що противною Богові є відмова народу від Його найвищого дару – рідного слова, бо “усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни”. Про це чітко сказано в Соборному посланні святого апостола Якова (1: 17). Із Старого Заповіту варто, наприклад, навести ті рядки із Книги Естер, де сказано, “щоб кожен чоловік був паном у домі своєму і говорив мовою свого народу” (1:22). А в Книзі Неемії читаємо, що пророк був обурений, що його народ відступився від Божих законів мови і віри, почав утрачати свою самобутність: “Тими днями бачив я також юдеїв, що брали собі за жінок ашдодянок, аммонітянок, моавітянок. А їхні сини говорили наполовину по-ашдодському і не вміли говорити по-юдейському, а мовою того чи того народу. І докоряв я їм, і проклинав їх, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом… Запам’ятай же їм, Боже мій, за сплямлення священства та заповіту священичого з левитського! І очистив я їх від усього чужого… Запам’ятай же мене, Боже мій, на добро!” (13:23-31).

Важко тоді жилося українцям у російському кріпацтві, бо російські пани забирали у них майже весь урожай зерна. Зібралися селяни і вирішили відрядити гінця до Бога. Прийшов українець у божу канцелярію, питає, як до Бога на прийом потрапити. Питають його, від якого народу він прийшов. Відповів, що від українського. Тоді тобі, кажуть, у відділ слов’янських народів треба звернутися. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай борошна до нового врожаю, бо нам московські пани нічого не залишили», — каже українець. «Йди і будь спокійним — буде вам борошно», — сказав Бог і виконав свою обіцянку.
Узнав про це російський селянин, у якого власні пани теж усе забрали, і пішов до Бога. Питають його: «Від якого народу прийшов?» «Я, — каже, — русскій, рідний брат українця». Тоді тобі, кажуть, теж у відділ слов’янських народів. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає Бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай муки, щоб на все життя вистачило нам і нашим дітям, бо нам пани нічого не залишають», — каже росіянин. «Ви справді багато муки хочете? Не важко буде вам жити?» — перепитує Бог. «Хочемо, Боже. Скільки не даси, нам багато не буде!» — запевнив росіянин. Ось так із тої пори, як поросійщені угро–фінни стали видавати себе за слов’ян, вони й мучаться.
Повернутися їм треба до своїх витоків, до рідної мови, до своїх звичаїв, тоді й перестануть страждати. Проте кацапам — нащадкам ханських адміністрацій — вигідно і надалі тримати всі угро–фінські народи у вигаданій для них словянськості, штучній мові, імперській освіті.

Хто свою рідну Мову не шанує? Душевнохворі. Перевертні. Нехрещені, бо позбавлені Святого Духа. Безбатченки без роду-племені!

Ким є моя мова? Янголом-хоронителем, вічним оберегом, Стрітенською свічкою, Йорданською водицею, матусиною колисковою.

Яка ж моя Мова? Чудова, казкова, загадкова, чорноброва, кленова, бузкова, шовкова, світанкова, веселкова, оливкова – життя основа!

Мова моя у виссон і багряницю зодягнена. Пишною діамантовою короною царською прикрашена її голова. Золота пектораль!

Походження української мови — окрема теми для статті! Точно сказати, коли зародилася українська мова, — складно, але відомо, що вона однозначно виникла раніше за російську, німецьку, турецьку тощо. За даними вченого Василя Кобилюха, наша мова сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери і походить вона зі санскриту.
Квінтесенціями, безсумнівно, є імпульсивно, як бурштин спресовані житейські спостереження.
Це тичиться ситуації про думки інших про тебе. «Очі інших – наша в’язниця; їх думки – наша клітка». – Вірджинія Вульф
«Ви не несете відповідальність за те, щоб жити відповідно до думок інших. Я не несу відповідальність за те, яким я повинен бути, на думку інших. Це їх помилка, а не мій недолік». – Ричард Фейнман.
До речі, щодо думки інших людей. Я не маю на увазі, що ми взагалі не повинні звертати увагу на те, що вони про нас кажуть. У Першому посланні до Коринтян, у четвертому розділі Апостол Павло каже: «А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. Я бо проти себе нічого не знаю, але цим не виправдуюсь; Той же, Хто судить мене, то Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога». Павло не твердив, що чужа думка для нього нічого не важить. Але він і не хотів сказати, що ми маємо зважати на будь-що, що про нас думають або кажуть люди. Отже, до їхньої думки слід прислухатися, якщо вона збігається з думкою Господньою про нас.
Усе це стосується також і авторської творчості. Адже не таємниця, що чимало людей у своєму житті мають конституцію Критиканства. А ще древні казали: як умів, так і зробив. А ти, коли можеш, зроби ліпше…

Мова-Слово Для і Від:
Мова для розмови з Господом, відречення від нечистого;
Слово-трунок для зцілення, відсіч від неправди; Мова для коханої людини сонети; від туги розрада; Слово для вірної дружби фундамент, від розбрату лік; Мова для омовіння святістю, від усілякої скверни заист надійний; Слово для стяжання дарів Духа Святого, від лукавого молитва; Мова для уклінної дяки батькам-родові, від безпам’ятства зілля цілюще; Слово-смичок для скрипки серця оголеного, від душі кам’яної фортеця. Осанна Мові! Осанна Слову!

Іду босоніж квітучим лугом, аж срібно-сивим від рясної роси. У недалекій діброві гучно витинає соло свої сонети соловій…
Сонце підбилося високо-високо, та фанатично хоче перевершити його розбишака-жайвір, заливаючись десь у небесній блакиті…
Та знагла блискавиця прорізає небо. Літня злива завзято полоче все живе на святій землиці…
За мить безмовність вечірнім киселем духмяним лине до Господа…
Божий день догодив людині.
Слово моє багатюще у своєму маєстаті, слово-пензлику, слово-партитуро, слово-органе, слово-хоре янгольський, слово-смарагде, слово-запаху озоновий! Твори людині безсмертний псалом Життя!

Наша мова, безсумнівно, має долю щасливу наперекір карколомним віражам-поворотам, бо українці за неї життя віддавали й тепер жертвують; бо її хресні батьки-матері нині на Небесах просять Господа опіки над нею:
Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Серед мов лиш ти є.
Ти велична і проста
Ти стара і вічно нова.
О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить мою Україну.
Ти могутня, рідна мово!
Мово – пісня колискова
Мово – матері уста.
Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камiнь має.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
Аби День рідної Мови став бути щоднини!

Усе живе у світі до Сонця тягнеться, бо хоче щоб жити вітамін D. Ми ж Мову нашу насичуймо вітаміном L – любов’ю синівською!

Слово бринить срібно, коли неоскверненною душею торкаємось його сонячних струн многолосих, пестимо в серці своїм!
МОЇ МОВНІ ФРАШКИ-ІІ
Які прекрасні слова,яке чудове порівняння.
Дякую Вам,пане викладачу,за такі творчі хвилини,які Ви даруєте читачеві.
Дуже багато цікавого і корисного можна почерпнути з Ваших дописів.

Направду йде обертом світ – поруч зацвіла липа. Липа – символ універсальної привабливості, благословенне Богом дерево. Навіть, за народними віруваннями, може відвертати прокляття – бере їх на себе, а тому має на своєму стовбурі багато потворних наростів, які містять у собі все лихе з чужих прокльонів та обмов.
Мабуть, не лише ми її любимо, але й вона себе… Бо вибрала і для себе, і для свого цвіту найніжніші слова.
Подих-повів її запашний, пахнючий, духмяний, а цвіт – білосніжний, мов ризи Пречистої Богородиці, тай із лика її дарує дітворі сопілочки-ангелики. Бджілочки-срібноличка плюскаються в нектарі її.

Думка людська повинна бути красивою та світлою, слово – щирим і правдивим, фраза – глибокою й компактною, речення – позитивом!
Чим утамувати голод і спрагу? – Словом, Тілом і Кров’ю Ісуса! Чим прогнати недугу? Словом-молитвою! Усе хай славить Господа!
Мово моя єдина, Твої Слова настільки переповнені ласкавістю, що на Твоїх устах можна побачити Святого Духа!
“Уздоровляйте недужих, воскрешайте померлих, очищайте прокажених, виганяйте демонів. Ви дармо дістали, дармо й давайте” (Матвія 10.8). Слово ДАРМО (пер. І. Огієнко, П. Куліш, І. Пулюй) інші перекладачі Святого Письма, І. Хоменко та Р. Турконяк передають ДАРОМ. Воно знане болгарській і російській мовам.
Котрому надати перевагу? У словнику української мови обидва слова мають ремарку “розмовне”. Розмовну низку доповнюють форми ДУРНО, ЗАДАРОМ. ЗАДУРНО, НА ДУРНЯК, ЗА ДУРНИЧКУ тощо.
Звісно, багате синонімічне гніздо…

Вродливу мову українську порівнюють із калиною, бо вона така ж красива, як народний, улюблений символ українців, її порівнюють зі співом солов’я, бо лине вона, як ніжна пісня співучого соловейка.
І.І. Срезневський залишив неперевершене: “Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича”.

Переконаним і щири патріотом Вітчизни-України, її Мови, всього національного є славний Степан Руданський. Він лишив поколінням ніжні слова: «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали; не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців».
Останніми його словами були: «Україно моя мила…»

Наша мова споконвічна буяє пралісом могутнім. Є в ньому бір і сосняк, соснина і дубняк, дубина, діброва, байрак, гай, перелісок, переліс, луг, пуща
Я знов у лісі… Став… Шумлять
Дуби, і сосни, і ялини,
І світла радість в душу лине,
Щоб з серця біль і тугу знять… Іван Коваленко

Запитую в Слова, чи біль воно відчуває? Коли глумляться наді мною, цураються, кривляються, лаються мною… Тоді мене болить!

Хто нікчемну душу має, то така ж у нього мова. Леся Українка
Як у Творця все мудро й досконало: два вуха – аби багато слухати, один язик – щоб Слово берегти!
Історико-психологічні особливості формування менталітету нашого етносу свідчать, що саме духовно-моральні цінності у відповідності християнським добродійностям здатні стати основою зміцнення національного світогляду.
Чимало про ті цінності нагромадилося думок.
Утвердити, в кожній людині доброту, сердечність, чуйність, готовність прийти іншому на допомогу, чутливість до всього живого і красивого – елементарна, азбучна істина шкільного виховання. з цієї істини починається школа.
Моральна культура людини характеризується тим, що переконання стають в ЇЇ житті самостійною духовною силою, що спонукає на нові моральні вчинки.
Грубість, вульгарність, цинізм окремих молодих людей мають своїм корінням невихованість почуттів, байдужість, безсердечність ставлення людини до людини насамперед у сім’ї, потім у школі.
Той, хто живе турботами про інших людей, стає сприйнятливим, чуйним до слова, яке несе в собі заклик до ідеалу моральності, до утворення краси в самому собі.
Слово здрастуйте має чудодійну властивість, – воно пробуджує почуття взаємного довір’я, зближує людей, відкриває їх душі.
Саме з найнепомітніших. на перший погляд, дрібниць формується моральна суть людини – те, що в широкому розумінні ми називаємо людяністю, гуманністю.
Бійся байдужості – це одна з небезпечних вад.

Рана загоїться, зле слово — ніколи.
Обмова — полова: вітер її рознесе, але й очі засипле.
Вода все сполоще, а злого слова — ні.
Гама нашої мови вітцівської є такою:
ДО – довершена
РЕ – респектабельна
МІ – мінорна
ФА – фантастична
СОЛЬ – сольно-вокальна
ЛЯ – лямурна
СІ – сієста

Треба всім нам не забувати, що кров рідної Мови в жила наших тече.
Так, на колись безславному хресті натовп розіп’яв Господа нашого. Ісус наяв розіпнений. Він однак розіпнений на чорнезному тлі гріхів наших, пороків наших, заздрості нашої – ганьби нашої. Це розіпнули людське НІ, що ми щомиті Богові кажемо.
Без числа нагрішив я. Господи, прости мені!

Слово бринить срібно, коли неоскверненною душею торкаємось його сонячних струн многолосих, пестимо в серці своїм!

Добре, що існує евфонія або милозвучність нашої мови. З огляду на це, я даю перевагу прийменнику У навіть тоді, коли за законми треба В; заглянула у прийдешнє, сталося у присмерку тощо.
Евфонія надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності. Микола Вороний, Олександр Олесь, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші поети дають нам зразки такої теплої милозвучності.

Божевільне слово і добре слово. Християнська притча
В одному селі стався страшний випадок. Був у однієї матері єдиний син, школяр. Розсердилася якось мати на сина і в гніві вимовила божевільні слова:
– Якби очі мої тебе ніколи не бачили, тоді я була б щаслива!
Дитина була настільки вражена, що схопила рушницю і застрелилася. Поруч з ним знайшли його шкільну дощечку, на якій він написав слова: «Мамо, ось, зникаю я з очей твоїх, тільки б ти була щаслива».
Після цього одинока мати щовечора сиділа біля вогнища і заливала вогонь слізьми, поки одного ранку не знайшли її мертвою біля згаслого вогнища: померла від горя.
Але є і приклади доброго слова.
Під час війни послали одного боязкого солдата в розвідку. Всі знали його боязливість і сміялися, коли дізналися, куди посилає його старшина. Тільки один солдат не сміявся. Він підійшов до свого товариша, щоб підтримати і підбадьорити його. Але той відповів йому:
– Загину я, ворог зовсім поруч!
– Не бійся, брат: Господь ще ближче, – відповів йому добрий товариш.
І ці слова, як великий дзвін, задзвонили в душі того солдата, і дзвонили до кінця війни. І ось колись боязкий солдат повернувся з війни, нагороджений багатьма орденами за хоробрість. Так перетворило його благе слово: «Не бійся: Господь ще ближче!»

Маркіян Шашкевич у темну й глуху ніч доби перевертнів, зрадників на весь голос і на цілий світ могутньо заявив: «Я випробовував свої сили руською (українською) мовою, оскільки це моя рідна мова.., і хотів заложити наріжний камінь для її дальшого розвитку і тим самим зарадити нестачі руської літератури. У час написання статей моїм головним наміром було сприяти розвитку руської мови та літератури цією мовою настільки, наскільки вистачало моїх слабких сил. Оскільки я був упевнений, що ця мова значно відрізняється від церковної і російської (московської) мови, то я шукав її в мові народу, збирав там, де мав змогу… народні пісні та народні казки, щоби на них краще досліджувати будову руської мови».

Безсмертне слово нашої мови – це шабля-сестриця козацька. За словами славного Івана Мазепи, през шаблю маєм право.
Як влучно сказав Павло Грабовський, сміле слово – то наші гармати, смілі вчинки – то наші мечі.

Мова моя українська – це пишнобарвна в золотій оправі-семантиці Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі ікона. Кругом якої сліпучо сяють лампадки-слова. А з кадильниць-фразем клубочиться райський трунок ладану-краси, багатства та вічного маєстату. Стою завсігди на колінах перед тобою, моя янголе-Мово!

Будь-яка думка, а відтак слово, якими б сильними вони не були, народжені енергією нашої душі. Зрозуміймо, що без душі ми – ніщо, без енергії, без сили і без життя, які вона вам дає, ми – порожній і марний інструмент. Святий Дух – джерело вічної душі.

Слово бринить срібно, коли неоскверненною душею торкаємось його сонячних струн многолосих, пестимо в серці своїм!

Тішуся сердечно, що маю таких вірних і щирих Друзів як Мову та Мовлення, Слово та Значення, Букву та Звук, Думку та Слово. Шаную!

Де знайти підтримку-підмогу в житті? – У Слові-молитві!
Де знайти лік для душі? – У Слові-поезії!
Де знайти мир дитяті? – У Слові-пісні!
Де знайти мудрість життя? – У Мові материнській святій!
Де знайти Друга вірного на усе життя? – У Слові-Христі!

Надзвичайно пишним букетом художніх засобів пишається наша Мова. Це – айстри-епітети, мальви-порівняння, півонії-метафори, жоржини-метонімії, чорнобривці-панегірики, незабудки-гіперболи…
Збираймо його в мовлення своє, вдихаймо до запоморочення дух його – любімо й гоноруймося Мовою своєю, яка любить народ свій херувимською любов’ю!

У Святому Письмі чимало місця приділено тому, що противною Богові є відмова народу від Його найвищого дару – рідного слова, бо “усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни”. Про це чітко сказано в Соборному посланні святого апостола Якова (1: 17). Із Старого Заповіту варто, наприклад, навести ті рядки із Книги Естер, де сказано, “щоб кожен чоловік був паном у домі своєму і говорив мовою свого народу” (1:22). А в Книзі Неемії читаємо, що пророк був обурений, що його народ відступився від Божих законів мови і віри, почав утрачати свою самобутність: “Тими днями бачив я також юдеїв, що брали собі за жінок ашдодянок, аммонітянок, моавітянок. А їхні сини говорили наполовину по-ашдодському і не вміли говорити по-юдейському, а мовою того чи того народу. І докоряв я їм, і проклинав їх, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом… Запам’ятай же їм, Боже мій, за сплямлення священства та заповіту священичого з левитського! І очистив я їх від усього чужого… Запам’ятай же мене, Боже мій, на добро!” (13:23-31).

Важко тоді жилося українцям у російському кріпацтві, бо російські пани забирали у них майже весь урожай зерна. Зібралися селяни і вирішили відрядити гінця до Бога. Прийшов українець у божу канцелярію, питає, як до Бога на прийом потрапити. Питають його, від якого народу він прийшов. Відповів, що від українського. Тоді тобі, кажуть, у відділ слов’янських народів треба звернутися. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай борошна до нового врожаю, бо нам московські пани нічого не залишили», — каже українець. «Йди і будь спокійним — буде вам борошно», — сказав Бог і виконав свою обіцянку.
Узнав про це російський селянин, у якого власні пани теж усе забрали, і пішов до Бога. Питають його: «Від якого народу прийшов?» «Я, — каже, — русскій, рідний брат українця». Тоді тобі, кажуть, теж у відділ слов’янських народів. Записали його на прийом і через деякий час викликають. Питає Бог: «Яка біда привела тебе?» «Боже, дай муки, щоб на все життя вистачило нам і нашим дітям, бо нам пани нічого не залишають», — каже росіянин. «Ви справді багато муки хочете? Не важко буде вам жити?» — перепитує Бог. «Хочемо, Боже. Скільки не даси, нам багато не буде!» — запевнив росіянин. Ось так із тої пори, як поросійщені угро–фінни стали видавати себе за слов’ян, вони й мучаться.
Повернутися їм треба до своїх витоків, до рідної мови, до своїх звичаїв, тоді й перестануть страждати. Проте кацапам — нащадкам ханських адміністрацій — вигідно і надалі тримати всі угро–фінські народи у вигаданій для них словянськості, штучній мові, імперській освіті.

Хто свою рідну Мову не шанує? Душевнохворі. Перевертні. Нехрещені, бо позбавлені Святого Духа. Безбатченки без роду-племені!

Ким є моя мова? Янголом-хоронителем, вічним оберегом, Стрітенською свічкою, Йорданською водицею, матусиною колисковою.

Яка ж моя Мова? Чудова, казкова, загадкова, чорноброва, кленова, бузкова, шовкова, світанкова, веселкова, оливкова – життя основа!

Мова моя у виссон і багряницю зодягнена. Пишною діамантовою короною царською прикрашена її голова. Золота пектораль!

Походження української мови — окрема теми для статті! Точно сказати, коли зародилася українська мова, — складно, але відомо, що вона однозначно виникла раніше за російську, німецьку, турецьку тощо. За даними вченого Василя Кобилюха, наша мова сформувалася ще в Х-IV тисячоліттях до нашої ери і походить вона зі санскриту.
Квінтесенціями, безсумнівно, є імпульсивно, як бурштин спресовані житейські спостереження.
Це тичиться ситуації про думки інших про тебе. «Очі інших – наша в’язниця; їх думки – наша клітка». – Вірджинія Вульф
«Ви не несете відповідальність за те, щоб жити відповідно до думок інших. Я не несу відповідальність за те, яким я повинен бути, на думку інших. Це їх помилка, а не мій недолік». – Ричард Фейнман.
До речі, щодо думки інших людей. Я не маю на увазі, що ми взагалі не повинні звертати увагу на те, що вони про нас кажуть. У Першому посланні до Коринтян, у четвертому розділі Апостол Павло каже: «А для мене то найменше, щоб судили мене ви чи суд людський, бо я й сам не суджу себе. Я бо проти себе нічого не знаю, але цим не виправдуюсь; Той же, Хто судить мене, то Господь. Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога». Павло не твердив, що чужа думка для нього нічого не важить. Але він і не хотів сказати, що ми маємо зважати на будь-що, що про нас думають або кажуть люди. Отже, до їхньої думки слід прислухатися, якщо вона збігається з думкою Господньою про нас.
Усе це стосується також і авторської творчості. Адже не таємниця, що чимало людей у своєму житті мають конституцію Критиканства. А ще древні казали: як умів, так і зробив. А ти, коли можеш, зроби ліпше…

Мова-Слово Для і Від:
Мова для розмови з Господом, відречення від нечистого;
Слово-трунок для зцілення, відсіч від неправди; Мова для коханої людини сонети; від туги розрада; Слово для вірної дружби фундамент, від розбрату лік; Мова для омовіння святістю, від усілякої скверни заист надійний; Слово для стяжання дарів Духа Святого, від лукавого молитва; Мова для уклінної дяки батькам-родові, від безпам’ятства зілля цілюще; Слово-смичок для скрипки серця оголеного, від душі кам’яної фортеця. Осанна Мові! Осанна Слову!

Іду босоніж квітучим лугом, аж срібно-сивим від рясної роси. У недалекій діброві гучно витинає соло свої сонети соловій…
Сонце підбилося високо-високо, та фанатично хоче перевершити його розбишака-жайвір, заливаючись десь у небесній блакиті…
Та знагла блискавиця прорізає небо. Літня злива завзято полоче все живе на святій землиці…
За мить безмовність вечірнім киселем духмяним лине до Господа…
Божий день догодив людині.
Слово моє багатюще у своєму маєстаті, слово-пензлику, слово-партитуро, слово-органе, слово-хоре янгольський, слово-смарагде, слово-запаху озоновий! Твори людині безсмертний псалом Життя!

Наша мова, безсумнівно, має долю щасливу наперекір карколомним віражам-поворотам, бо українці за неї життя віддавали й тепер жертвують; бо її хресні батьки-матері нині на Небесах просять Господа опіки над нею:
Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Серед мов лиш ти є.
Ти велична і проста
Ти стара і вічно нова.
О мово вкраїнська! Хто любить її,
Той любить мою Україну.
Ти могутня, рідна мово!
Мово – пісня колискова
Мово – матері уста.
Мова рiдна, слово рiдне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камiнь має.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
Аби День рідної Мови став бути щоднини!

Усе живе у світі до Сонця тягнеться, бо хоче щоб жити вітамін D. Ми ж Мову нашу насичуймо вітаміном L – любов’ю синівською!

Слово бринить срібно, коли неоскверненною душею торкаємось його сонячних струн многолосих, пестимо в серці своїм!

Зиновій Бичко, НСЖУ