Цитування

Важко самобутньо виразити загальноприйняті речі (Горацій). Гідна людина не йде по слідах інших людей (Конфуцій). Вичитані істини – це як гербарій, а власні думки-знахідки – наче живі польові квіти (А. Шопенгауер). Будь-яке людське знання починається з інтуїції, переходить до понять і завершується ідеями (І. Кант). Є щось, щось справді є за межами мови, і все залежить від інтерпретації (Ж. Деррида). Насправді людина хоче не знань, а визначеності (Б. Рассел). Важливіше, щоб припущення було цікавим, аніж правильним (A. Н. Вайтхед). І Бог говорив цитатами (С. Є. Лєц).

   Замість мотто й цитат

Маю прилюдно з’ясувати питання буцімто прикладне, майже технічне: чим є для мене витяг із чужого словесного твору, як ставлюся до цитування у своїх текстах, зрештою – чи цитуватиму ось тут? Запитань може бути більше, хоч питання таки одне, а власне – проблема послуговування чужою і власною словодумкою.

Звісно, в інтелектуальному просторі все – і помилки, і досягнення – належить усім; без часової тяглості мислі не було б світової культури (включно з наукою). Однак більшість «проривних» думок авторизовані, і це – попри спорадичну охоту деяких авторів, переважно християн, ставати в тінь свого сказаного й написаного (за принципом, щоб права рука не знала про добродіяння лівої) – зобов’язує до самодисципліни, позаяк судитимуть за вчинком… Не натякаю на інтелектуальну власність з її сучасною юридичною обставою – натякаю, радше, на апріорну потребу домінування власного думання. Якому щастить лише зрідка стати вирубним, небувалим, але завше бути гідним свого автора.

А найчастіше як воно відбувається. Одні осідлують чужу думку, немов надійного скакуна – і женуть, женуться вперед; другі полюють на неї, мов на дика – заганяючи в безвихідь, готові добити; треті обтанцьовують її, четверті вважають її прикрасою-дармовисом, п’яті чи не моляться до неї… Науково-академічна теорія (та й практика) не раз ховається за посиланням, наче за одежиною для голого короля. Віртуозне наведення витягів зі Святого Письма, безперечно посутніх, не одному заступає шлях до глибшого пізнання Слова Божого.

Варіантів такої недостатності чимало. І то, по суті, задля одного-єдиного: щоб не мислити самому. Навіть Монтень, декларуючи, що цитує на підтвердження своєї думки і не більше, тут же вдається до надмірного цитування з антиків – йому ніби конче похизуватися знанням латини (в дитинстві знав її краще за рідну французьку). Та нехай, бо його аж ніяк не назвеш немислячим. Сократ дає зрозуміти, що здорова в усіх відношеннях людина не потребує жодних запозичень, у тім і мисленнєвих. Мені до вподоби обидва ці підходи, проте більше схиляюся до сократівського. Мало того, готовий цілком стати на ньому, тримаючись обіруч максими, певно, похідної саме від Сократа: щоб створити нове – забудь дочиста старе. Нічого не руйнуючи. Ідеальна порада для продуцентів нестандартних думок!

І як це можливо – створювати в неконкурентному просторі? І як бути, все ж таки, з тими ж антиками, які заклали тривкі підвалини європейської культури? Та почитаймо уважно будь-кого з них – чи то Гомера, чи то Вергілія, чи то Сенеку, – всі вони підозріливо сучасні: непосвячений легко припустить, ніби мешкають десь поряд із ним… А річ у тім, гадаю, що витворення істинної мудрості – процес без початку й кінця; піддаючись йому, щочасу перепускаємо через своє єство Божі істини, яких не так і багато, пристосовуємося до них і в такий спосіб мудрішаємо. То й виходить: ми навіть змушені, щоб творити правдиву думку і жити нею, забувати чуже…

Пам’ятаючи сказане вище, як і те, що давно назріла необхідність демократизувати наш спосіб думання й писемного викладу думок (це особливо стосується царини наукової), ставлю питання так: цитата, витяг, словесна ілюстрація, як чужорідне мисленне тіло в авторському оригінальному тексті, має бути рідкістю. Щедріше цитування твору бажане в тому разі, коли писання присвячене саме цьому творові.

Особисто я відмовляюся вводити виписки із чужих текстів у тексти власні; крім стильово-прихованих. Для мене це не є чимось новим: здавна пишу есеїстику, покладаючись не так на джерела і власну пам’ять, як на щастя нестандартного думання. Навіть для низки текстів у цій рубриці, наскрізь пронизаних алюзіями й аналогіями думки, не роблю в цьому винятку. Але в ній буде, перед кожним есеєм, невелика підбірка чужих висловлювань, на ґрунті яких, вважаю, зросли чи могли зрости висловлювання мої. Зрештою, зв’язок тут нюансований: деякі з них пригадую пишучи, деякі підходять згодом – як підтвердження написаного, деякі «напрошуються в гості й залишаються мешкати»… А всіх їх, тематично підібраних, читач може легко звести докупи й отримати своєрідний збірничок афоризмів, паралельний до моїх есеїв.

 

АРЕТИР

Кожна людина – відбиття свого внутрішнього світу. Як людина мислить, такою вона і є в житті (Цицерон). Нікчемні матеріальні потреби супроти потреб душі… (Т. Шевченко). Дія – найбільш яскраве й виразне розкриття людини (Гегель). Життя серця, життя душевне, радiсть, надiя й любов – ось iстиннi багатства (Г. Бічер). Життя примушує людину багато дечого робити добровільно (С. Є. Лєц).

 Замість мотто й цитат

«Аретир» – слово незвичне, навіть дивне в нетехнічному тексті, та й означає пристрій винятково важливого призначення – для запобігання зіпсуттю високоточних приладів, коли ними не користуються (компас, ваги тощо). Принаймні так я це розумію. А що й людське тіло вирізняється своєю своєрідною технічною конструкцією, то прикладаю аретир до означення Богом даних запобіжних тілесних і духовних пристосувань.

Цікаво ж!

Ось тіло. Архітектоніка проста до геніальної: кожен елемент чітко спеціалізований, збалансований з іншими, у разі потреби регенерується. Кожен причетний до багатющої тілесної інфраструктури, підконтрольний мозку. Неробочий стан людини фактично неможливий, адже вона мусить хоч якось подбати бодай про свої найперші потреби. І саме їх варто вважати нагальними тілесними аретирами. Тут навіть просте перевертання з боку на бік дає тілу, не задіяному в чомусь динамічнішому, шанс функціонувати. А ще ж запобіжники-аретири, постійно долучувані до справи самою людиною! Від застосування природних засобів до витворених у царині науки й техніки. Таке враження, що вся матеріально-технічна історія людства, власне цивілізаційний прогрес, аретирно спрямована (включно з омолодженням і продовженням людського віку). Щоправда, більшість із наших сучасних здогадних «запобіжників» дозволяють лінивому тілу симулювати активність, чим стрімко наближають його остаточну нерухомість…

А ось духовна матриця людини – єство. Його невидима архітектоніка незмірно складніша й вигадливіша за зовнішньо-тілесну. І коли нарікаємо на непізнаність, скоріше непізнáнність людини, то маємо на увазі передовсім її таємничу душевно-інтелектуальну внутрішню сутність. Як і надтонкі, майже незбагненні зв’язки між єством і тілесною оболонкою. Наші серця б’ються, а душі трудяться. Перші, найбільшою мірою, на інерції суто фізичній, що вимагає від людини дещицю – лише не чинити перешкод; другим здатна зарадити винятково інерція особистої волі, духовно-мисленно-словесна спонука.

Душі завжди трудно, тому й трудиться (а не функціонує чи працює, як повне перетічних крові й емоцій серце). Саме душу можна вважати головним аретиром людини: навіть глибоко загнана в тілесність, навіть заблукавши в тілі, вона не дає людині стати твариною, особі – знеособитися. А вже будити душу, спонукувати її до труду судилося совісті, сумлінню. Вони також, стосовно людської душі, важливі запобіжники-аретири.

Наразі досить. Цього вистачально, щоб збагнути і потребу певних застережників у бутті людського єства й тіла, і доцільність незвичного слова «аретир» у людинознавчому контексті, і, зрештою, його невипадковість у ролі назви майбутньої збірки есеїв. Адже пишу їх задля наближення до сокровенного в собі та ближньому, власне до того, що за будь-яких обставин забезпечує нам імення людини. 

ДУША Й ТІЛО

Душа неминуче прагне вгору – до ідеалів; Ніщо не зрівняється у швидкості з душевною діяльністю (Цицерон). Велич душі повинна бути властивістю всіх людей (Сенека). Лук ламається від напруги, дух – від розслаблення (Публій). Душа людини розвивається до самої смерті (Гіппократ). Постава людини – фасад душі (Грасіан). Краса душі надає принадності навіть непоказному тілу… (Лессінг). Душа людини полягає в її справах (Г. Ібсен). Всяка душа вимірюється мірою свого прагнення (Г. Флобер). Якщо душа існує, неправильно було б думати, що вона дається нам уже створеною. Вона постає на землі, протягом усього життя. Саме життя – не що інше, як ці довгі й болісні пологи. Коли сотворіння душі, яким людина зобов’язана собі й стражданню, завершується, приходить смерть (А. Камю). Душа людини – своєрідний сплав бога і звіра, арена боротьби двох начал: одне – часткове, обмежене, егоїстичне, а інше – загальне, нескінченне й неупереджене (Б. Рассел). І душа має бути іноді на дієті (С. Є. Лєц).

Замість мотто й цитат

Понад копу літ живу на цьому світі, і чим далі, тим відчутніша мені дочасність мого тіла й позачасовість душі, духу. А що в цьому я не оригінальний, то й вияви протиріччя між ними досить звичайні: втома, якісь там слабощі, спорадична відраза до своєї зовнішності, ригористичне наполягання на власних – ще юнацьких і навіть дитячих – засадах, спалахи вікового бунтарства тощо. Але прокручую навспак щойно сказане – чомусь ні слова про дуже відмінні душевне і тілесне сприйняття часу, ніби хотів трішки злукавити, приховати навіть від найближчого, не кажучи вже про загал, що тілом почуваю себе на стільки-то літ, а душею… Різниця разюча до непристойності. Або перше належно розвивається й дозріває, а друга  посередині дороги спинилася (бо їй досить пройденого?), або справді – перше квапиться дати дорогу другій, яка ніколи не потребувала лінійного розвою, бо здатна розвиватися за експонентою вічного. Певно, душі пасує, вона мусить виглядати значно-значно молодшою за тіло, під стать вселенській енергії; енергії  духовній, позаяк усяка інша – взагалі не енергія.

Й ось душа моя стає чимраз приявнішою. О ні, вона не томиться в мені традиційно – радше декларує, прагнучи взяти (чи дати) своє, доволі чіткі принципи. Зрештою нагадує, радить, пропонує, вимагає… Вона, виявляється, багато що відклала на потім, до кращих часів (невже тих, коли тіло почне – дещиця по дещиці – відмовлятися од себе?), а тепер хоче нарешті, ніби піддавшись тілесним спонукам, надолужити. Постояти на березі завжди неспокійного океану; зійти услід за тінню Гемінгвея на вершину Кіліманджаро; замешкати в парі з павучком у пустельній печері; голубом сісти на підвіконня невідкоханої коханої; прочитати виданого українською «Улісса»; по-японському відчути у крові вишневий цвіт, а не сік, і таки в Японії – ніжну податливість жіночої натури; зустріти непретензійного побратима; написати бодай оповідання, яке читатимуть і через сто літ, і, що найважливіше, вже нині мати в цьому тверде переконання; своїм віршем врятувати когось від передчасної смерті; бути свідком того, як владні представники всіх рівнів, перепросивши «простолюд» за завдані йому кривди, самохіть забираються у відставку; зупинити летючу кулю…

Тож моя душа не визнає себе старою бабою біля розбитого (ну, майже розбитого) корита мого тіла. І хто знає, чого ще їй забагнеться завтра зранку?! Я, звісно, не проти всього цього – нехай би сталося з Божою поміччю, я навіть доклав би до втілення цих душевних прожектів якнайбільше фізичних зусиль. Але ж у такому разі мусив би визнати явно нездійсненне цілком здійсненним, ще й переконати в цьому добрий шмат світу довкола себе. І як це вчинити за відсутності в моєму характері холеричної закваски?.. У власній далеко не обсяжній прозі (бо вважаю, що писати, коли пишеться, треба не тільки поезії) я від самого початку схилявся до зображення великого в малому; слушно гадати, що ця формула передовсім вказує на розпросторення в рамках стиснених жанрів (новела тощо), але мовлю про персонажа моєї першої повістини «Далія» – кількалітнього хлопчика без імені, просто «малого». Так-от, він, не вчившись цього, почував і думав безпомилково, як мудрий дорослий. Нині міркую, що то була новонароджена душа, яка навіщось уникала обростати тілом; може, щоб під його вагою не впасти ще нижче за дорослих…

Та й ким, зрештою, є навіть у школі відомий Маленький принц Екзюпері, як не «дитиною-старцем», відкритою душею, покликаною викликати на світ Божий заблукані в тілесних нетрищах інші людські душі.

Добре було б прожити життя таким хлопчиком, хоч це неможливо, адже воно, життя, передбачає неминучий дуалізм душі й тіла, а отже – і любові й кохання, народження й смерті…

 

ВІЧНІСТЬ

Народження – це та частка безсмертя й вічності, що відпущена смертній істоті (Платон). Як байка, так і життя: цінується не за тривалість, а за зміст (Сенека). Одне нехай від вас не утаїться, любі: що один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день (ІІ послання Петра 3, 8). А хвилина цілковитого щастя, кажуть, варта нескінченних літ тяжких випробувань! (Т. Шевченко). Вічність закохана у витвори часу (В. Блейк). Вічність? Одиниця часу (С. Є. Лєц).

Замість мотто й цитат

Вічність виявляє, ідентифікує себе через час фізично-біологічний (іншого й немає), людський. Тож будучи категорією нібито надчасовою, воднораз є й підчасовою. Ця обставина може дивувати і бентежити, але тільки того, хто, свідомо чи з неуваги, ігнорує геніальну взаємопов’язаність усього в Господньому підсонні. Саме тому будь-яку річ (або явище) задля її пізнання й освоєння варто розглядати не відокремлено, не відособлено, не виломно, а зберігши якнайбільше взаємозв’язків. І це – від самого початку. І якщо йдеться про експеримент, то в цій повноті зв’язків слід убачати гарантію його чистоти. Однак людина просто живе, навіть вважаючи, що експериментує…

Ненастанне поборення часу вічністю й навпаки відбувається, отже, в людині. Відтак є велика рація у спробах особистості долучатися, так би мовити, до свого часу-переможця. До «функційного» часу, що має всі основні ознаки вічного. І жити ним. І прожити ним увесь свій вік. Щастя (навіть у розхожому його розумінні) може виявитися доволі точним ідентифікатором життя людини у вічності.         Але все залежить не від спорадичної вертикальної позиції «час – вічність»; усе залежить від нашого вміння жити по-Божому, тобто й від готовності, й від підготовки до вищезгаданого долучення.

Нас захоплюють люди, що здобулися на вічність по своїй смерті. Водночас не бачимо, навіть намагаємося не помічати позачасових рис живих сучасників. Чи не тому, що риси ті не властиві нам? Отже, усвідомлюємо їхню цінність, проте замовчуємо. Це незмінна константа, позаяк у ній є, все ж таки, приховане зеренце прагнення до кращого…

Коли кажемо: «З погляду вічності», то враз ніби «підключаємося» до неї; але так тільки здається, бо далі вдаємося до мисленних умовностей – задумів, мрій, прожектів… Ця коротка фраза – щось на зразок «голубиного кроку до щастя», що його здійснити можна тільки летом. Мистецтво, передовсім мистецтво слова, фіксує його як своєрідну реальність. Добра книжка надихає людину вічністю, а також, поставши зусиллями особистості, є найпереконливішим свідченням пробування вічності винятково в людині.

Не мислю розмови про вічне без врахування людини як і певної межі – в  розвитку живої природи, інтелекту тощо. Тільки зі становленням людської особистості вічність дістала шанс бути осмисленою. Як і багато чого іншого. Допускаю, що до того її, власне, й не було – не було часового виміру, означеного безконеччям.

Вічність – від Бога, але для людей…

Дехто з моїх друзів-академістів сказав би, що смертна людина невічна, а людство вічне. Це як про життя й мистецтво… Погоджуюся, та ніколи не піду на втрату вічності в конкретній людині.

Розвиваючи попередні думки, мовлю: людина не просто констатує наявність часової нескінченності (це міг би робити й вигадливий пристрій), а долучається до неї своїм буттям. Стає єдиним, універсальним виміром безконеччя; нагадує мені крок (знову!), який, навіть один, усе знає і все каже про дорогу…

Звісно, ця людина мусить володіти мистецтвом жити, бо тільки в її майстерному виконанні життя, людський вік стає вічним.

Тому не погоджуюся з нині популярним міркуванням древніх, що життя людини – лише часточка вічності.

Десь таке моє розуміння цієї проблеми, яка здавен, і дедалі дошкульніше, хвилює людей, насправді ж не є ніякою проблемою.

А от відчуття вічності в собі й довкола – це дещо інше. Його яскравість безпосередньо залежить від інтенсивності праці єства. Душі! Завше знаєш, коли твоя душа трудиться, а коли байдикує. Завше здатний відчути загрозу вічності в собі і собі у вічності. І відчуваєш, бо грішний. І намагаєшся розпросторювати свій фізично-фізіологічний час непроминущими думками-вчинками й мисленно-функційними справами. Це своєрідний змаг за вічність.

Мистецтво, насамперед мистецтво слова, тому й вічне, що дуже добре, сливе ідеально, слугує людині інструментом означення нескінченного в часі. Зрештою, як і в просторі. Тут, у поезії, очевидно ж, ідеться тільки й тільки про слово, яке, сконцентрувавши в собі все можливе і неможливе, завдяки чому й стало Словом-Творцем, на поклик поета видає, повертає найбільш разючі варіанти вселенного буття. Це ніби безпосередні дотики вічності й того, що понад нею, до людини. Знову ж – не кожної…

Слово рідної мови – це воднораз і посів і врожай. Вміло посіяне, воно обіцяє нечуваний духовний добробут, але навіть у людській пам’яті, у словниках воно є, як зерно в засіках, неминущою цінністю – запорукою вічності рідної мови. При такому слові – питомому, чистому, здоровому, думному, метафоричному…– й людина вічна. Отже, кореляція поезії, яка орудує найтоншими словесними обертонами, з вічністю природна до надприродності.

Про мовчання й вічність. Мовчання – жива, оживлена тиша; вічність могла б говорити чи мовкувати, якби була людиною. І саме так є. Тиша більше достосовується до ідеалу беззвучності, ніж мовчання, проте й вона зі скарбниці людської. Передовсім тому, що сам той ідеал, очевидно, позбавлений будь-яких фізичних властивостей…

Відтак моя «наскрізна» книга-вибране «Словник мовчання» стала посильною спробою оприявлення архіпелагу вічності, скоріше її моментів-острівців, більше чи менше традиційним для нас, українців, поетичним словом. А робити таке треба і задля виконання свого покликання, і задля наближення до Божого ідеалу. Книга ця, гадаю, таки про вічність.

Чому мовчання, а не мовлення вічності? – Бо мовчання заповідає сутнісні глибини думки, тоді як мовлення поєднується з поверховою динамікою. Вони – мов корінь і крона.

Моє розуміння вічності не передбачає її існування поза людиною, тож і відособленого спілкування між ними. Це нагадує якусь людиноцентричність, хоч насправді є з інструментарію Богоцентричності, тому що служить чинові наближення до Всевишнього. Щоправда, далеко не всі люди перейняті потребою цього чину, не думають про вічність, підмінюючи її щедрою тимчасовістю.

Богдан Смоляк.