Гуртове зомбування мізків, наскрізна корупція, небувала руйнація сім᾿ї, культури й освіти… Коли 2009 року писалося цей етюд (як самостійну частину драматичної поеми) – не мав надії на осяжне в людському часі загоєння названих виразок. Хіба що якимось дивом. (Звідси елементи макабру й утопічність у творі). Натяком на диво була наша, хай і неповна, Незалежність. Зберігши її упродовж десятиліть, тепер маємо змогу остаточно утверджувати свою державу у кривавій, але безперечно переможній Великій війні з напасницею Московією. І то вже справжнє, Господнє диво! Але не забуваймо про те постсовкове болото, яке ми у своїй більшості, на щастя, перейшли, а чи переходимо, залишаючи в ньому свої особисті бруди. Нині болотнею розкошують тільки москалі. Щоб уже ніколи не повертатися у неміч і сорм, мусимо бути оптимістами пам᾿ятливими.  

 

Зимовий  вечір кінця  першого десятиліття ХХІ століття. Український мегаполіс. Трикімнатна квартира на одному з високих рівнів багатоповерхівки.

Тут мешкають  б а т ь к о ,   м а т и    й   с и н – п ’ я т и к л а с н и к . Кожне живе своїм життям. Окрім маленької  т а к с и .

Квартиру нашпиговано електронікою, яка – то телевізор, то комп’ютер, то… кавоварка, –  раптом сама вмикається, ніби оживає.

Час від часу до них заходять…

В о н а

(пораючись перед великим дзеркалом; до Нього, а насправді – до себе)

Сьогодні в нашім офісі буквально

завал відвідувачів був, – і кожне

якісь свої  к о п і й к и  вимагає,

а їх давно ковтнула установа,

та й нам із того щось там перепало –

не більше крихти з крихти. А вони…

Вони ж насунули і верещать,

а щойно з ними тихо заговориш –

то вуха наставляють так люб’язно,

Раптом з’являється чорнолиций чоловік у чорному костюмі. Кілька маніпулятивних рухів руками перед Нею – і зник. Услід йому заливається тоненьким гавкотом такса.

що локшину не вішати аж грішно

на вуха ті, плебейськістю культурні…

Та цить же, псинко! Зараз і тобі

перекусити дам.

У найдальшому куті кімнати засвічується великий телеекран, і з нього приємна білявка приємним голосом робить усім чутне оголошення загальносуспільної ваги під гаслом “Завжди актуально”.

                      Поквапся чути!

Тривають пошуки кандидатур

на працю за угодою із Першим.

На атестацію обов’язково…

не брати совість. Ну, хіба щербату…

(Вульгарно регоче).

Після випроби і коротких курсів,

отримавши спорядження та інше,

ви зможете нарешті долучитись

до справи, на якій стоїть добро

держави нашої, – до фіксування

злодійності усіх-усіх довкола.

Окрім своєї, звісно…

(Вульгарно регоче).

                                Зарплатня

така висока, що вже на початку

ви забуватимете вчасно брати

свої пенсійні суми паралельні

(вони від віку зовсім не залежать)

та виплати, які лиш тільки є…

Готуйтесь власні банки відкривати!..

(Довго вульгарно регоче. Телеекран гасне).

В і н

(напівлежачи у фотелі із заплющеними очима; до Неї, а насправді – до себе)

В мого колеги – знов нова коханка,

але тепер – з мільйоном у калитці.

Мені він каже: “Зав’яжу всі справи

збиткові – і кохатиму її…

мільйончик сексопільний”. От дурило!

Кохати треба двох – немає ради!..

В о н а

(там само)

Уже доніс   ф і к с у н …

                                    А ти ж бо, ти!

Хоч трохи пробував би обдурити

і не карати важко. Як чужого.

Хоч трохи покарав би сам себе…

Я вже навчилась: щойно вийде він,

фіксун триклятий (може й крізь стіну),

кудись за двері – треба кавоварку

ввімкнути і до голови прикласти, –

тоді команда  з в і д т и  не в підкірку,

а просто в каву ляпнеться гарячу,

і пропаде. Недурно кавоварки

у місті нашім – дефіцит найбільший…

(Повернувшись до нього у дзеркалі).

А все ж – який лукавець ти! Ці мізки

(Тиче манікюром у люстро).

сто літ провітрюватись не бажали,

і бозна-що в них – завжди напохваті…

Я знаю – зраджуєш мене…

(Рішуче).

                                              Коханця…

(Спохопившись, затуляє собі долонею рота й уважно дивиться на таксу, яка чомусь покинула гризти кісточку, повернулася до протилежної від дверей стіни і  показує білі зубки).

не маю і не матиму ніколи,

хоч би який багач був…

(Як із кручі у воду).

                               Тільки раз

була в житті я на вершині щастя,

та не з тобою, самчику нещасний, –

з колегою твоїм…

Такса аж дереться на стіну, але хутко відбігає в куток і гавкає звідти. Чорнолиций чоловік у чорному знову стає перед Нею, наставляє на неї суперового мобільника і вже хоче забиратися геть, але, поглянувши в інший бік, стає й перед Ним.

                                    Знаєш, недавно

прийшов один… руки просити чемно

(і звідки в нас беруться ідіоти?),

а я йому спокійно: “Таж бери,

(Хапає кавоварку, що була напохваті –  якраз увімкнулася, і прикладає до скроні).

бери мене хоч зараз, та лиши

опісля суму кругленьку”.

                                       Що скажеш?

Чорнолиций чоловік у чорному, що було затримався, глянувши на Неї, махнув рукою і зник.

В і н

(там само)

Та знаю, знаю, хто ти поза домом…

Знову вмикається телевізор і починає звучати відоме оголошення про набір фіксаторів.

Нащадок наш, якому випадково

дали життя ми, – він давно вже мріє

тебе контролювати в масці чорній,

всі кавоварки винісши на брухт.

Про це мені він каже час від часу…

В о н а

(там само)

Ну, а до тебе буде присилати

найкращого товариша свого.

Якраз сьогодні діти все планують,

не криючись, як бачиш, від батьків…

В і н

(там само)

То квити ми. Але вже досить пізно.

Ходімо спати, завтра – на роботу,

та вже – ні слова, чуєш – ані слова!

Сьогодні нас покарано достатньо…

Вмикається телеекран, звучить нове повідомлення в тому ж виконанні.

Це дуже-дуже-дуже термінова

інструкція для чорнолицих маврів –

фіксаторів! Шекспіром тут й не пахне…

(Вульгарний регіт).

Та ситуація таки доволі

складна. Йдемо на те, щоб  в с і

почули це: віднині й коло ліжка

ми фіксуватимемо кожен порух злий

(звичайно, в снах та в помислах півсонних),

бо довели, що зло людське найбільше

у підсвідомості живе. І Фройдом

тут навіть не смердить…

(Вульгарний регіт).

                                    Така реальність.

Тому для вас же краще – не лягати,

щоб не плодити світового зла,

і не зазнати кари світової

(про покарання буде іншим разом), –

а спати як хто вміє та зуміє:

у потягах, маршрутках, літаках,

на ескалаторі в метро, під час

обіду  чи  йдучи собі додому…

Та мало як і де – хоч у вбиральні…

(Вульгарний регіт).

Тут головне – не бути безконтрольним

і… пити каву з імпульсом покари…

(Тривалий вульгарний регіт. Телеекран гасне).

Він і Вона засинають на своїх місцях. Двоє фіксаторів розгублені – не знають, що чинити, але врешті підбігають і розбуркують їх.

В і н

(усе ще там само)

Потвора біла ця нам говорила

несосвітенне щось… Чи це наснилось,

що й спати вже не можна задля щастя?

Подвійна кара!.. Що, й потрійна буде?

Обридло все! До дідька хай ідуть!..

В о н а

(усе ще там само)

Тихіше можеш? Досі ми не знали

про  н и х  багато так, і покарання

були нам легкі. А тепер – то здатні

ще одне одного, крий Боже, вбити…

В і н

(усе ще там само)

Та  ї х  нема – у них, мабуть, нарада,

бо онде люди  гасять світло в вікнах,

як перед сном… Ходімо спати й ми!

(Прислухається).

Хіба я не казав, і син прийшов…

(Підводить голову).

Якщо карати зло – робота  н а ш а

(згадай:  в о н и  все нашими руками,

чи язиками, нас же і бичують

за наші речі), то й нехай так буде,

але конкретно –  б е з  отих лакуз

у чорному, що бачать тільки чорне,

а світле забувають десь відразу,

скінчивши курси дивні та страшні,

б е з  поділу держави на людей

і тих, кому вони давно не люди –

піднаглядні,

                      б е з  поділу останніх

на власників щасливих кавоварок

і на гірких невдах без кави…

В о н а

(усе ще там само)

Кава

не помагає, хоч, можливо, брешуть…

В і н

(усе ще там само)

Сказати хочу, що не треба нам

цих клятих посередників могутніх.

Нас за  с л о в а  карають – не за  д і ї

(щоправда, слово ділом ми зробили,

не раз мерзенним), та якщо самі

подбаємо про себе хоч би трохи –

ні слів, ні дум, ні вчинків гнилуватих,

принаймні усвідомлених як зло! –

то кожен схоче сам себе карати

і самокарі тихо підкоритись

як Божому велінню – не інакше!

В о н а

(усе ще там само)

А я боюся дуже – не зумію,

як не зуміла зціпити вуста

й роками непристойно говорила

про нас та про людей. І що – тоді?..

Було погано, та було і добре.

Усі ми знали: наш найменший прогріх

уже не наш, а – камінь у руці

стороннього, – йому ми доручали

сумлінням нашим бути. Ми були

самі для себе…

В і н

(обернувшись до Неї)

В тому то й біда,

що радості за інших позбулися,

а в нас же син, і в більшості є діти…

Про них забули ми, як про державу,

покинену на відкуп кар’єристів

таки із наших із дітей. Нехай же

і в нас нарада буде велелюдна,

і кожен щоб спитав себе нарешті,

н а в і щ о   в і н   п р и й ш о в   н е  н а   м а й д а н ,

а  в  ц е  ж и т т я …

                                 Ти, певно,  п а м ’ я т а є ш

[тут і далі – згадки з попередніх, зображених у драматичній поемі, життів цього українського подружжя],

як ми себе карали одкровенням

козацької, за край свій, боротьби?

Як у коханні мали порятунок?

У синовім народженні, у пісні,

у слові добрім, крапелині чистій?

У чесному старанні про свій хліб?

Ти  п а м ’ я т а є ш , як дзумчали стріли,

а ми їх стріли просто, наче бджіл,

хоч знали, що не бджоли то, а – смерть…

В о н а

(обернувшись до Нього)

Я пам’ятаю все – і те човенце,

і коника, що вкрав тебе у мене,

і як упала, з донею під серцем…

Роблять кілька кроків назустріч одне одному й, обійнявшись, падають зморені сном.

У куточку великого фотелю згорнувся калачиком і спить їхній син. Коло нього повискує сонно такса.

Вмикається телеекран, і заплакана білявка, з підпухлими очима та розводами туші під ними, каже:

Оце самовмикання – вже останнє.

Нарада розпустила мережу

фіксаторів.

                 Т е п е р   в с е  м о ж у т ь   л ю д и !..

Я плачу не тому, що без роботи, –

я співчуваю людям без облич,

які, надівши маски, вже не можуть

позбутись їх. Тому останнє коло

пекельне

                ї м  судилося пройти,

а з ними… я піду, щоб розказати

про все це світові… І наостанок:

повірте, то таки не я щоразу

вульгарно так з екрана реготала –

то запис біснуватого одного…

(Телеекран гасне).

 

Жителі мегаполісу міцно сплять у своїх квартирах, ще не знаючи про початок великих змін у  їхньому житті, але вони готові до зустрічі з новою долею, бо стали за неї  вже своїм сном без дозволу Першого.

 

Богдан Смоляк

Квітень 2022 р.

 

Замість ілюстрації – фрагмент акрилового етюда Б. Смоляка «Змова свищиків».