На недавній наші зустрічі у бібліотеці друзі мене присоромили – за те, що буцімто приховав той факт, що мене буцімто нагороджено орденом.
От вже й місцева газета розповіла про те, як на сесії міської ради Степаненкові дали ордена, а я мовчу.
Ну, якщо бути точним, то ця нагорода називається «відзнака Президента України – ювілейна медаль «25 років незалежності України».
Справді, відчуваю певну ніяковість від цієї події. По-перше, якось бракує підстав для радості і нагород з нагоди ювілею – дивлячись на той стан, у якому перебуває країна: війна, біженці, занепад, а для когось – суцільний ярмарок і балаган…
За 25 років після Другої світової війни Німеччина та Японія – зруйновані, пограбовані та принижені – спромоглися звестися на ноги і стати лідерами у своїх частинах світу. А ми усі 25 років рухаємося переважно за принципом «крок вперед, два кроки назад» і все більше грузнемо у болоті корупції та демагогії.
У тексті указу Президента йдеться про те, що нагорода установлена за вагомий внесок у державне будівництво і таке інше. Ну це вже, здається, не про мене. Я не брав участі у будівництві ЦЬОГО олігархічного монстра. Так що тут совість моя чиста, даруйте.
Створюючи у нашому краї Народний Рух України, ми з колегами у 1989 році мріяли про вільну країну, відкрите суспільство, правову державу, збережене довкілля – про Державу для людей.
На жаль, ми виявилися надто роз’єднаними для того, аби перешкодити негідникам і кар’єристам захопити владу і розкрадати національне багатство, яке створювалося працею попередніх поколінь. Наш РУХ за великим рахунком не виконав тієї історичної місії, яку сповнила польська Солідарність і балтійські Народні фронти.
Так що попереду ще дуже довгий і непростий шлях до втілення наших мрій та ідеалів.
І вибачайте, колеги, шампанського з нагоди нагороди цього разу не буде.