…Ліс цей, показувало, був чимось іншим ніж просто масивом дерев і кущів. Незворушний. Затишений в тишу. Майже матеріально в’язкий. Спокійно-неспокійний… Сказати б, що затягує тебе в гущавину: розізнати, а що там?.. І ходити по ньому, наче по-живому: в’язко та незручно. І птаство десь поховалося, а, можливо, й не було його тут ніколи. Дивна авторська думка, авжеж?.. Я – у цій місцині, недавно. Прибилися ми з професором Анастасом Кмітливим кілька днів тому. Він, зверхник катедри ботаніки, викладач одного з „вишів” Леополіса. І я – письменник і культуролог, людина, яка у своїй більшості років на вільних хлібах. Власне, Анастас і залучив мене до справи, обіцяючи найрізноматніші цікавинки. Корінною справою цього науковця було дослідження грибів. Професор стверджував, що ці загадкові створіння, саме так, „створіння”, є ні чим іншим, як перехідною формою від рослин до тварин. І ця цивілізація, можливо, й до людей має стосунок. Адже, ми про них знаємо дуже небагато. Анастас навіть уві сні провадив цілком вербальні діалоги з грибами. Цими співбесідами він списав не один блокнот, виходячи на певну систему розвитку одноногих.
Мене ж попросив спробувати створити на цьому матеріалі, активізувати уяву, белетристичні тексти. Бо вбачав у цьому певну популяризацію своїх грибних ідей. …І ось ми посеред лісів у прикарпатті. Лісничівка чи будинок лісника, я так зрозумів, для гостей і призначався. Професорів знайомець, лісничий великого лісництва доручав своїм лісникам приготувати для життя на деякий час цю хижку. Тут було все, навіть генератор для вироблення електроенергії. Сама ж хатина, видавалося, тут – здавен. Повністю зрубна дерев’яна споруда, побудована з колод-кругляків, крита зчорнілим гонтом. Й оточена незвично густим воринням, що захищало пожильців від чужих очей та дикої звірини.
Сьогодні Анастас поїхав до Леополіса вирішувати якісь свої проблеми. Я залишився сам і це було добре. Десь неподалік знаходилось лісове озеро, що його місцеві називали Чернь. Погодьтеся, що походження цієї назви з’ясувати непросто. Втім, я так і не дістався тут глибин етимології. Отож, Чернь – тож Чернь, що тут додаси. Та й годі… Крокуючи звивистими стежками в бік озера, згадав, що вночі, зненацька, почали перегукуватись сичі у лісі: чого б це? Попередні ночі усе в’язло в тиші й раптом цей перегук. Моторошно? Напевне, що так. Відкрите та несподіване. Зараз, йдучи, спробував щось наспівувати про темний ліс… Одначе, відверто скажу, не співалося. До озера вийшов так, наче дороги й не було. Ось воно, з темно-коричневою водою. Недаремно чув від професора, що не ти йдеш до цієї водойми, вона сама до тебе приходить. Ось так і у мене сталося, вóди ніби з-під землі самочинно виринули. Ближче до мене невеличка смужка жовтого піску: тут можна розташуватися на моєму куценькому пледі… У цю мить помітив неподалік молоду жінку, що підставляла всю себе сонцю, широко розвівши руки та ноги. Підійшов ближче, намагався заговорити. Як завше у таких ситуаціях: погода, вода, літо… Вона не відповідала. Згодом, розплющила очі та жестами з’ясувала мені, що є немовною. І тут я згадав, що пані Магда, яка готувала нам з Анастасом обіди, якось коротко, прорікла, що озеро має свою господиню: Німу. Вона там десь і мешкає: чи то в незвіданих хащах, а чи в самому озері, мутному та мулистому. А що зла людям не робить, то й її ніхто не чіпає. Тоді я сприйняв цю лаконічну розповідь, як усну народну творчість і не присікувався до окремих фантазійних її місць. А ось зараз я прискіпливо подивився на Німу, сподіваюсь, це саме вона. Ну, яка русалка?!. Ні риб’ячого хвоста, ні луски не видно. Тіло, правда, якесь темніюче до середини: наче на засмагу накладено ще одну. Втім, фігура – сама досконалість, наче в олімпійської чемпіонки з плавання. Сильні руки і ноги. Виразний торс. Вузька талія. Щоправда, віяло від цієї Німої якоюсь іншістю, справжністю світу іншого.
Я дещо відволікся. Якийсь хлопчина років дванадцяти пробував спустити на воду каное та поплавати в ньому. Осідлати цю водну посудину виявилося непросто. Бо плавзасіб – не надто стійкий на воді. Якусь мить хлопчина ковзнув під темне свічадо озера. Я бачив, як він вже там, на глибині, намагається відновити стійкість каное. Але йому, зачиненому у простір брезентового сідла, це ніяк не вдавалось. Я, зопалу, кинувся у темні води, однак, зрозумів, що власне, води тут зовсім небагато, а твань така, що загрібається руками. „Так, – подумалось, – малий саме у цьому болоті та ще й вниз головою. Ось чому він не може дістатися поверхні!” Я спрямувався в цей бік, але виявилось, що там нема, як пливти: болотиста жижа дістає мало не до поверхні води. Я мимоволі застановився. І саме у цю мить щось промчало повз мене, ледь торкаючись води. Я, радше, здогадався, ніж побачив, що це Нім, як я уже встиг назвати її для себе. У потрібному місці занурилась і, наступно, уже грибоподібний фонтан із хлопчиною та його човном уже здіймався над гладдю озерця. Гриб переніс цінну поклажу до берега та спокійнісінько собі зник, не залишивши й сліду. Нім лежала на своєму, вочевидь, улюбленому місці та грілася на сонці.
Я підійшов до хлопчака. Він видався зовсім не наляканим, ось тільки весь вимащений у масній твані. „Нім, – гукнув я, – одведу хлопця додому. Та й човна одволічу”.
Малий замешкував поруч лісу. Отож я небавом повернувся. На березі уже нікого не було. Озерце наче стиснулося, спохмурніло. І, знову ж таки, ніякого птаства чи інших лісових звуків. Спливло у безгомінні: „І тільки небезпека розкриває тебе справжнього”.
Згодом я нерідко заглядав у цю парцелю лісу. Одначе, ні мальця з човном, ні спритну Нім тут вже не зустрічав. Хоча і тоді, і зараз у мене була та є тверда переконаність, що все це беззаперечна реальність. Але відкривається не всім. Не раз чую, хтось верзе Бог зна що. А дійсності – ні на макове зерня. Тут же мимохідь і на тобі! Дивина.
Проте історія ця мала своє певне продовження. Уже згодом у Леополісі я брав участь у футуристичній конференції у якості виступаючого гостя. У перерві між засіданнями, працювали уже в комісіях, я помітив молоду жінку, дуже схожу на Нім. І чим більше я зближався до неї, тим зрілішою ставала моя переконаність, що це саме вона. Проте, я дещо застановився, почувши її голос, вона ж німа. Втім, поки я брав із таці офіціанта фужери з шампанським, жінка непомітно зникла, наче розтанула. Я з напоями обстежив увесь цей переповнений світлом зал, замість стін тут величезні склопакети, тож усе було як на долоні. Не знайшов Нім, чомусь. Підійшов до людей, з якими вона спілкувалась, сказали, що жінка, нібито, з Бразилії, досліджує тубільних чаклунів. Отож зараз десь з’явиться. Але мої намагання відшукати її у цей день та наступний результатів не принесли. Щезла безоглядно, як і тоді на лісовому озері. Не хочу тут вибудовувати якісь надзвичайні конструкції наших несподіваних зустрічей. Одначе, певну недовершеність у душі тамую. Хто вона оця Нім?..
…А щодо цивілізації грибів, то я так нічого і не створив. Поки що.
До слова, Чернь і сьогодні на своєму місці. Знайдіть його. Не пошкодуєте.
Віктор Палинський