Анатолій… Толік… Толічок… А йому осьо виповнилось тридцять чотири рочки. Якраз до Івана Купала. То мав би бути Іванком… І баба Фросина усе наполягала, і навіть впрошувала: «Най буде Іван! Назови Іваном на честь Хрестителя Господнього!». А вона до баби: «А ви мали трьох синів, то чого жодного Іваном не нарекли?» Отакою вреднющою була вона – Олена Головата, замолоду. І справді, у баби Фросини сини – усе Валєрки, Сергійки та он Марлес. Себто – Маркс, Ленін, Сталін… Звісно, у побуті дитя відразу Марком нарекли, але у документах, для школи, для армії і ще там якихось установ, де без документів ніяк не можна – наймолодший Фросини залишився Марлесом. І чого й справді було Марком не назвати? Сама он теж потерпала за «фроську»… Фроська-хвоська… Довго прозивалась дітвора вулична, аж поки заміж не вийшла. Але ім’я те – то ж не її воля, так наполіг священик,який охрещував. Начебто був саме Фросинин день… Але ж баба Фросина – не священик… Вона усього бабуся онуки Миколи, отой, що від середущого Фросинового Сергійка. Микола – чоловік Олени Головатої. А Миколі усе наче байдуже. Що йому до імені сина? Йому аби ото тракторець справним був та бджоли мед давали, та нива добрий хліб родила. Якось воно так ведеться ще віддавен, коли, приміром, здоров’я корови куди важливіше за здоров’я дітей. Така вже у Миколи вдача.
Тридцять чотири її Толіку… Скільки вже призабуто! А сьогодні згадався той день, коли приводила на світ Божий свого Толіка. Вже й не пригадає, чи відчувала біль під час пологів? Не пам’ятає! Слово честі – геть забула! Зато ось зараз має того болю стільки, що аж ну! Вже той біль залив їй світ. Тим болем можна вистелити дорогу від їхньої Мотовилівки аж до синього моря. До моря? Чомусь так порішила. Моря вона уже років зо двадцять як не бачила. Куди їм – господарство, город, он порося треба годувати тричі на день. А ще – кури та індики, коза, кіт і собака. То яке море? Хіба укупі з усім тим господарством? Ага, пропустять! Тут самих людей з малими дітьми по тижнях на блокпостах мордують. І появись вона з поросятком… Ну, порося б точно відняли. Воно на шашлик якраз! Але то такі фантазії, які краще відразу від себе відганяти, бо не годиться селянам впадати у різні там марення. Люди засміють. Треба в усьому серйозності дотримуватись.
А її Толік! Ну, що – Толік? Мусить відверто перед усіма зізнатись, хоч матері якось не випадає вдарятись у такі відвертості. Але що тут вдієш? Правда – вона ж завжди голою буває і не усім до вподоби. А вона – правдистка, і всяк про те знає… Отож, бовдур її Толік! Бовдур – інакше не скажеш. Усе ніяк особисте життя не спроможний був налагодити. Ото, приводив позаторік одну діваху. Олені вона відразу не сподобалась. Гірше інфарктів! Курить і лихословить так, що де там тому москалеві? Ні, ні… Не буде Толіку з тією мантелепою щастя! Не буде! Серцем чує! А материнське серце, що отой радар у військових – усе бачить і усе чує. Зрештою, так і сталося! Випхали нарешті ту наволоч з хати… Фу ти! Можна з полегшою зітхнути. Та де там! Дівицю за двері, а замість неї сунуть кацапи. Ой, що то робиться? І як бути? Вони ж у їхнє село ступили якось відразу – у двадцяті числа лютого. Воно ж і не вдивовиж – до кордону з Росією зовсім недалеко.
І почали «старші брати» таке витворяти! Добре, що її не займали. Вважалась застарою для них. І навіщо, коли довкруж стільки молодиць та юнок!? Перетлумили зайди усе в окрузі. А у неї лишень харчі забрали, горілку та дещо з речей. Ото і усе! І речей їй зовсім не шкода, бо усе секонд-хендівське та ношене-переношене. Толік он як вдягався! Засмальцьовані джинси та розтягнута футболка. Коли холодніше – куртки сіних та сіро-брунатних відтінків.
Син у неї єдиний. Був і нема. Наче сон, а чи мара якась? І більше вже нічого не буде. Нічого і нікого! Чоловік –що? Він усе відмовчується та більше з тракторцем, аніж з нею розмовляє. А вона -сама самісінька. Вирвали з її рук щастя. Наче й не було.
А було ж… Її Толік зірок з неба не хапав. Скромний і можна сказати – недалекий. Замість батька тракторцем усе людські городи обробляв. З того і мав копійчину. І жилося йому незле. Відклав гріш і он рік тому придбав ГАЗель. Десь на авторинку у Харкові купив. Казав, що дешево дав. А скільки? Вона й не розпитувала. Їй то що? Скільки дав – то усе його. Йому на тій ГАЗелі їздити. Відтепер його власність. А у неї он – хряк, а ще кури та індики. А бодай вони повиздихали! Так їй та господарка допекла, що уже і сил немає. Кожен день вимагає їсти та й їсти! І більше нічого вони не знають, більше нічого не тямлять, і більше нічого не потребують.
Серце матері таки що радар. Усе чує! От і тоді у вересні передчувала лихо. І казала ж йому : «Не їдь! Перебудь з нами у погребі цю лиху годину. Скоро москалі вступляться, то їздитимеш куди тобі заманеться!»
А він не послухався материнських слів. Тільки посміхався на те.
«Не можу,мамо, діти чекають. Я ж обіцяв!»
Ага, діти! Своїх не надбав, то хоч чужі…
А діло як було? Ото коли почалася ота стрілянина, виникла потреба транспортувати кількох підлітків з віддаленого села до містечка, назви якого вона уже не може пригадати. Там, у тому містечку, було в наявності надійне прикриття від бомб та снарядів. Кажуть, оте «надійне прикриття» – звичайний погріб, але будований ще до більшовицької революції – міцний і таки надійний. Там цегла така, що її жодною кувалдою не розіб’єш. Всяк про це відає.
Поїхав Анатолій на своїй білій ГАЗелі за тими дітьми. Розповідали пізніше, як дітки збилися у гурт наче перелякані качата. Змерзлі і голодні, брудні та маловірні… Як було не їхати? Але серце матері тривожно, тільки-но Анатолій виїхав з дому – тук-тук-тук… І недаремно… Було ж то одинадцятого вересня. Згодом по крупинці установлювали деталі. Отож, тільки-но Анатолій вирулив на центральну дорогу, як назустріч його ГАЗелі суне російський танк. Що ж його робити? Утікати? Пізно! А коли подумати: чого він має утікати? Він же не танк і навіть не бетеер! Його напіввантажівка… До речі, російського виробництва – Горківський автомобільний завод… Ну, видно, що не бойова машина…. Він за дітьми. Ось зараз усе пояснить москаликам. Він цивільний! У нього нічого в салоні нічого немає, окрім лопати та мініатюрного складного ножика.
Тільки як це сказати танкові? Танк хоч і глухий, зате зрячий. Що не видно – мирна автівка… біла ГАЗель…
Враз з довгого наче дишло дула випльовується щось таке вогнисте та задимлене. Танк зробив постріл. Дуже вдалий! Пряме попадання… Шансів на виживання жодних. Це ж танк!
І наспіла пустка… Велика така, як ото описують озонові діри у космосі. Пустка охопила той простір, де вона… Хмаркою тягнеться-волочиться, куди б Олена не ступила. А їй то що? Нехай! У неї одне запитання до усіх. І до пустки також – де Толік? Де її синочок? Два тижні шукала його. Квилила чайкою, побивалась на гостинцях, плакала і жалісливо скавуліла наче сука, у котрої відібрано її цуценят…
Аж хтось сказав їй: «Олено, ото на трасі стоїть обгоріла біла ГАЗель… Чи не твого Толіка бува?»
ГАЗель? Біла? Була білою! Обгоріла? На трасі? Де? У якому місці? І з чого взяли, що то автівка Толіка? Що – мало на світі білих ГАЗелей?
І серце знову йокнуло. Як воно, серце, тільки витримує?
А ту спалену білу ГАЗель на трасі віднайшла без особливих зусиль. Йшла, а її наче хтось провадить. Так і вийшла на трасу і прямісінько до того місця, де обгоріла автівка. Наче хтось провадив її. Ото ангел Господній взяв її за руку і вивів куди слід:
-На, маєш – дивись!
А їй і очі не потрібні. Вона уже серцем бачить! Он він! Там у салоні усе дочиста вигоріло! А це що? Не може себе стримати. Ота гора чогось чорного. Обвугленого…. Не прикидайся, що не розумієш. Так, то він! Той, кого виношувала під серцем дев’ять місяців, кого народжувала у муках,а потім усе забувалось – і корчі, і розриви і допікання того, чого не знала раніше. Не відала, що таке можливе… А тепер – що це? Гора якогось непотребу, он кілька костомах відкинуто убік та щось таке заплиле. І усе те – її Толік?! Її синочок? А чи то їй це казати? Чи вона не знає його речей?!
«Мамо, то я…»
Здавалось, промовляв отой горбочок чогось почорнілого.
А вона уже ні плакати, ні кричати не могла. Навпаки, стала якоюсь незвично з огляду на обставини діловитою. Сина конче треба допровадити додому. Взяла мішок з грубої тканини і просторий такий. Домовилась з двома чоловіками. Ті за певну плату погодились допомогти . Наступної днини вирушили за Толіком. І уже наближались до того скорботного пам’ятника людського варварства, як почулись постріли. Кулі роями пронизували повітря та розлітались навмання. Спеціально у них ніхто не цілився. Але гарантій жодних.
-Зараз нам усім тут буде капец! – і чоловіки дременули у кущі.
-Наче зайці! – подумала вона і навіщось усміхнулась.
Вона сама! Ні – з сином. А ще он візок, його у сусідів позичила, добрі люди, спасибі їм! І мішок. Просторий такий мішок. Не один Толік туди вмістивбися.
Згребла синочка до останньої кісточки, до останнь ого клаптя голубої олімпійки. Правильно, тієї днини він був вдягнутий саме у неї.
Іде Олена шляхом. Скриплять коліщата візочка, чутно, як постукують кісточки у мішку, реагуючи на чисельні вибоїни.
Думає Олена: «Сину певно боляче!»
-Ще трішки, Толечку! Вже недалеко! Потерпи трохи! Ось-ось…
А сама: «Ой, горе тій чайці!» Виспівує. А ще згадала: «Чорноморець, матінко, чорноморець…» Ну, ця зовсім не до теми. Ще подумають, що вона п’яна, що ото десь придбала якийсь товар, що он у її мішку – та й радіє. А може щось десь і вкрала?! Як знати? Іде весела та задоволена. Воно б і поліцію годилось би сповістити, і дільничному повідомити. Але ж війна! Хто там за таких обставин будя з’ясовувати, яку ношу тягне дорогою Олена Головата?! Під час війни – воно ж красти наче стає нормою.
А у селі ще стріляють. На цвинтар з Толіком не попрешся. І нікого запросити. А їх же попередили про недоцільність збиратися гуртами. У неї на городі он аж три вирви. А їй стільки і не потрібно. Їй би одну… У одну з ям і опустила те, що було Толіком. Засипала, зарівняла земельку. Не плакала, бо де тим сльозам взятися? Виплакала геть! А довкруж того місця, де лежить її син, її кровинка – трава береться густа наче щітка.
«Добре тут буде Толіку лежати!» -подумала Олена.
Ігор Гургула
Leave a Reply