Важко в потоці часу виокремити найбільш істотне. Тут, як мені здається, усе залежить від настрою людини. Одного дня вона, перейнята якимось своїми думками, віддасть перевагу одному розмислові про ту чи іншу проблему, а іншого вже не захоче навіть думати про це. Чи варто дивуватися такій непостійності? Та ні! Бо тут усе є нормальним. Незворушними залишаються тільки світоглядні принципи, коли ти поважаєш себе.
***
Ніколи не буває некрасивого птаха. Подумав про це, коли з вікна автомашини дивився на літання ластівок. Є стільки дивноти у цьому летові, що аж дух захоплює. Чомусь мені згадалися давні поетичні рядки:
З півдня хмари низенько пливуть,
На дні неба тихо гойдаються.
Вірогідно, що можуть вони
Враз пролитись дощем ластів’їним.
І так трапилося, що біля свого дому після отих перелетів вирійних птиць зауважив у висоті кружляння крикливо-нестерпних ворон. І вже чомусь не захотів ображатися на них. Бо, напевне, відчулося, що і в цих польотах є якась незбагненна краса. Розумію, що не можна порівнювати, але що вдієш, коли думається саме так?
***
Побував у Тернополі і в одній з книгарень натрапив на ошатно видану «Пірамідою» зі Львова книгу малої прози Василя Габори «Про що думає людина». Доробок цього прозаїка привернув мою увагу, коли з’явилась його «Книга екзотичних снів та реальних подій», яку тоді (добре пам’ятається!) перечитав з великим задоволенням. Вона справила на мене неабияке позитивне враження, про яке не можу забути і досі. Щось подібне (принаймні, так думалося) мусило завітати до мене і тепер, коли тримав у руках збірку творів автора, про якого чув ще тоді як учився у Львові.
І не помилився у своїх думках! Нова книга галичанина таки сподобалася. І мимоволі виникло бажання ще раз перечитати стару, відшукавши її у своїй книгозбірні. Й помітив, що вони не є подібними межи собою. Й насамперед за манерою відчувалося, що автор наполегливо шукає нові слова, образи та враження і не має жодного бажання строго дотримуватися вимог жанру.
Не всі, зрозуміло, нормально сприймуть таке письмо. Та байдуже! Бо головне полягає у тому, що автор через неї прагне залишитися собою. Цей портрет душі є привабливим, хоч що і хто там не говорив би. Звісно, дошкульні критики могли б знайти якісь огріхи у книзі і навіть вибудувати на цьому свої теорії, та мені не хочеться про це думати. Нова збірка Василя Габора сподобалася. Хіба не це є найістотнішим?
Коли задумався над цим, то зробив для себе висновок: в літературі можна все життя товктися навколо однієї теми, постійно поглиблюючи її, або весь час перебувати у пошукові. Усе залежить від того, хто взявся за перо. Головне полягає не в методі роботи, а в якості зробленого.
***
Зауважую, що після п’ятдесяти починає здаватися: час пришвидшує біг. Це в юності дні тягнулись безконечно, а нині жалкую за марно згайнованою часиною. Вити вовком хочеться від туги. Не заспокоює і чітке усвідомлення незворотності цього процесу.
***
Допоки матиму сили, мандруватиму різними видами транспорту. Адже душа так бажає пізнання нового та невідомого. Водночас ловлю себе на думці, що є таємничість і у добре знайомому. Це лишень уздріти треба. Хочемо того чи ні, а споглядання стає схожим на видивляння обличчя ріки. Воно тільки з першого погляду незрозуміле. Усе збагнеш, коли увесь прагнеш до незнаності.
***
Готував до друку рецензію до книги віршів Івана Потія «Засвіт». І, зрозуміло, знову перечитав написане. Та не тільки тому, що такого підходу вимагала робота й звичка до цього за довгі роки журналістської праці. Ще раз подумалося про видання. Воно вабить до себе якоюсь незбагненною енергетикою справжності, без якої вже не можеш уявити себе. Читаєш і захоплюєшся строфами, в яких висловлена поетом простота спостережень переплелася з ліричністю та загадковістю.
Прошумить травнева злива,
Сонце полю підморгне,
І веселки ждеш, як дива,
Що ніколи не мине!
Лишень чотири рядочки! Але які вони! Так і хочеться припасти до джерельниці поетового натхнення. Немає тут ні метафоричного блиску чи версифікаційних пошуків, але так хочеться, аби диво зачудування простотою не закінчувалося.
На жаль, в об’ємній книзі є й прохідні строфи або рядки, які звучать пародійно. Але слава Богу, не вони визначають лице «Засвіту». Бо книга сказала, що Іван Потій – поет нутряний.
***
Сьогодні довгенько розмовляв із знайомим художником. І він обурювався, що в одному виданні я написав про маляра, який, на його думку, не заслужив на словесні еківоки, бо не вміє малювати. Як не дивно, мені була зрозумілою така налаштованість мого візаві. Та й сам я не надто захоплювався творами героя публікації, хоч написав позитивну статтейку. Та лише з поваги до його життєвого шляху. (Зрештою не бачу в цьому нічого поганого. Тим паче, що у своїй публікації не давав оцінок творчості.) Подумалося про таке, чому ми не хочемо розуміти, що може бути й інший шлях до усвідомлення світу? Чому ми не бажаємо збагнути страдницької дороги до цього? Зрештою, чому художник боїться в очі сказати свою думку про твори колеги, якого знає багато років? Що це? Елементарна боязнь відвертості? Своєрідна спроба винищитися на тлі іншого?
Ці міркування напрямці висловив своєму співбесідникові. Та це його ще більше обурило. Нашвидку попрощавшись, побіг кудись у справах, хоч перед тим говорив, що ніяких термінових заморочок у нього немає. Мені стало смішно від такої поквапливості: він усе зрозумів, але боявся і собі зізнатись у цьому.
***
Має рацію Петро Сорока, коли говорить, що рабське поклоніння огидне Богові. Як жаль, що на це не звертають уваги ті, хто розбиває лоби у поклонах. Навіть не підозрюючи, що можуть існувати радість і трепет в душі. Нічого не зробиш, бо непоборним є закладене у генах. Прикро, ох же прикро, що людина сама знищує себе, коли не розуміє цього.
***
Болючі роздуми про плин часу. Але втіхою стає те, що на такому тлі зриміше постають контури поезії, таїна якої захована у всечассі. Є багато поетів, котрі розуміли і розуміють це. До таких, як мені здається, можна віднести Володимира Базилевського, Валерія Гужву, Володимира Затуливітра, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука, Павла Вольвача, Павла Гірника, Михайла Левицького, Павла Щирицю… Зрештою, цей ряд поетів можна продовжити. Та не має жодного значення та обставина до якої течії вони належать. Попри зовнішню несхожість об’єднує їх всесильна магія справжності. Як прикро, що цього не хочуть зрозуміти наші постмодерністи. І можливо, саме через це їхні «перли» неприємно пахнуть банальним епігонством, від якого не різниться графоманія.
***
Телефонував до художника Богдана Ткачика. І знову не застав його у Тернополі. Мій «мобільник» «виловив» його у Львові, куди той подався у мистецьких справах. Взагалі дивуюся непогамовності цього літнього чоловіка, якого ще знаю з літ юності. То він розмальовує церкву на Чортківщині, то пленерує на Бережанщині, то готує виставку своїх творів у Києві. І кожна його робота не втрачає оригінальності, яку я ще 35 років тому назвав неповторною новелою на полотні.
***
Ще було далеко до вечора, коли легковик з декількома пасажирами-митцями на наше прохання зупинився серед розкішної волинської природи. Мій зір між зеленню дерев вловив обриси старої глиняної хати. Чомусь навіть здалося, що ось-ось хтось вийде навстріч і почне голосно дорікати нам і, мовляв, нічого цікавого тут немає. Та …немає кому сваритися, бо на хуторі давно ніхто не живе.
Чомусь спало на думку; може, в отакому поселенні могла жити родина польських осадників з мого роману «Кулемет»?
На жаль, вже не існує тих хутірців. Радянці дуже добре розуміли, що вони були не просто місцем людського проживання, а основою основ селянського буття, яке загрожувало існуванню тоталітарної системи. Тому і знищили усе. І прикладів вистачає. Свого часу, приміром, хтось підрахував, що з мапи однієї Шумщини у ХХ столітті зникло 50 поселень. Та цей підрахунок не є вельми скурпульозним. Працюючи над історією населених пунктів краю, виявив, що за цей час зникло чи не вдвічі більше хуторців…
Гірко це усвідомлювати, в реальності вже нічого не зміниш. І як тут не солідаризуватися із письменником Володимиром Лисом, який в одному з інтерв’ю жалкував, що через смерть батьків не може з великою достовірністю розповісти про поселення, де народився.
***
Подумки повертаюсь до вищеописаного. Не буду заперечувати того, що деякі літературознавці і критики говоритимуть: мовляв, письменник може дофантазувати, маючи ті чи інші факти, і в цьому не буде жодного літературного злочину. Що тут балакати? Звісно така позиція має право на існування. Здається, що письменницька фантазія є свідченням його обдарованості. Та водночас думається, що ліпше художньо осмислювати реалію, ніж видумувати її подобизну.
***
За чверть віку вже, мабуть, можна звикнути до поїздок у Кременець, але… Кожного разу, приїжджаю до цього провінційного містечка як уперше. Чомусь мені починає здаватися, що здолавши імлу віків до мене йдуть Юліуш Словацький, Густав Олізар, Улас Самчук, Оксана Лятуринська… А ще згадую, що тут бували Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Максим Рильський, Микола Бажан… На його вулицях зустрічався з Дмитром Павличком, Романом Лубківським, Миколою Тимчаком… До речі, цей перелік можна продовжувати і продовжувати. Чи не тому, що саме вони відкрили для мене красу древнього міста і я побачив його спершу крізь призму поглядів цих людей. А вже потім робив кроки до власного пізнавання міста. Може, й через це й не покидає відчування незнаної новизни?
***
Коли вчився у Львові, то не раз міркував, що колись житиму у великому місті. Задоволений цим, не приховуватиму, що тоді мав на думці і якусь літературну кар’єру. Та вийшло по-іншому, чверть віку прожив у маленькому містечку. І не жалкую за цим. Бо таки мав утіху від журналістської роботи.
А щодо ефемерного «великого міста»? Не жалкую, що не опинився в ньому: душею приріс до південноволинського містечка. Навіть упіймав себе на думці, що на серці стає комфортніше, коли після мандрувань апиняюся на своїй землі.
***
З поетом і перекладачем Олегом Гончаренком із Запорізької області я ще жодного разу не зустрічався в реальному житті. Та вже кілька років спілкуюся з ним телефонічно. Відчуваю потребу у цьому. Не знаю що саме прихилило мене до нього. Чи рекомендації Івана Потія, з яким Олег давно приятелює? Чи поетичні книги «Катрени оголошених картин» та «Від Емінеску до себе», перечитування яких залишило на душі добрий слід? Та хіба це має якесь значення? Мене більше переймає питання про спорідненість душ. Чомусь впевнений, що і Олег задумується над цим.
***
В директора літературно-меморіального музею Уласа Самчука у Тилявці Петра Панасюка на деякий час випросив книгу спогадів письменника «П’ять по дванадцятій», яку у перше тримав у руках десь 20 років тому. Хоч це було викликане тією обставиною, що твір мені потрібен для підготовки до друку художньо-документальної прози «Таборовий вогонь», не втримався, аби ще раз не перечитати оці нотатки на бігу.
Вражаючий документ епохи! Не має нічого дивного у тому, що за цим виданням можна вивчати той непростий час. Якесь дивне відчуття! Немає у рядках заідеологізованості (відгомону партійності літератури), а відчувається, що написав їх українець, залюблений у рідну землю, який ненавидить поневолювачів будь-якого ґатунку.
***
Раніше, коли знаходив опублікованими чиїсь щоденникові записи, то говорив собі, що це – марниця. І вслід, за Сергієм Синюком (письменником із Шумська) говорив, що письменник за час продукування своїх нотаток ліпше створив би ще один роман чи повістину. Водночас з великим інтересом перечитував одкровення авторів. Душа багатшала від них, бо денникова проза мала у собі щось таке, котре, мабуть, неможливо висловити словами. Я назвав би це своєрідним енергетичним зарядом, який назавжди озоряв душу глибинність мислення.
Тепер, коли сам взявся за перо, то дуже хочу, аби моя проза цього жанру стала такою ж. Якщо вистачить вміння для цього, то буду на сьомому небі від щастя. І вже ніхто не зможе переконати мене, що записи не є романом душі.
***
Шкода, що у нас немає чіткої системи книгорозповсюдження і про видання, які варті уваги, я особисто дізнаюся з публікацій у «Літературній Україні» чи зі спілкування зі знайомими письменниками. Це – лише одна сторона медалі, бо є і зворотня. Не рідко книги (навіть ті, що отримали хороші місця у рейтингах) відсутні у книгарнях малих містечок. Часто-густо їх зі свічкою не знайдеш і в обласних центрах. В цьому мене переконала минулорічна історія з пошуком посмертних книг Володимира Затуливітра та Ігоря Римарука, які так і не віднайшов.
Згадалися чомусь роки юності. Диво дивне, що колись у сільських книгарнях була змога купити рідкісні видання, котрі і в столиці не можна було дістати. Та, на жаль, уже нічого не вдієш, коли недолуга державна політика призвела до трагічної ситуації, чомусь вітчизняні політикани не хочуть розуміти очевидного. Їм, звісно, легше управляти нечитаючим натовпом, ніж читабельною людською масою. Бо, очевидно, не розуміють, що вона, ставши народом, змете псевдоеліту за елементарне небаажання осмислити відродження людської свідомості. Ще не сталося цього, але така перспектива є.
***
Читаєш про природу, перебуваючи у кам’яних джунглях маленького містечка, і починає здаватися, що на гостину приходять неочікувано дивовижні барви і запахи. Бо в такі хвилини ти сам стаєш (не мислячи про це) мізерною частинкою пироди, а душа невимовно радіє від такого поєднання.
***
Ще раз прочиттав початок цих різночасових записів і вжахнувся від думки, що він більше нагадує своєрідний потік свідомості, а не чітко означений певними вимогами твір. Але потім заспокоїв себе, що так, очевидно, і має бути. Бо читачеві в такій прозі є важливим насамперед вияви душі людини в той чи інший момент життя автора.
***
Для людської уяви є властивим мандрування у часі. Та чомусь підсвідомо не вірю деяким сучасним авторам, котрі голосно заявляють, що неодмінно подалися б у криївки, якби жили в часи діяльності УПА. Кон’юнктурна проза це. Хіба не можна втямити, що про святе не кричать?
З цього приводу задаю лише два імені. Мистець світового рівня Ніл Хасевич загинув у криївці. А письменник такого ж гатунку Улас Самчук не став редактором підпільної газети, а подався за океан, де пізніше створив роман про українських партизанів. Кожен обирає свій шлях без пафосу! Головне – за покликом душі і чесно.
***
Знову після розмови мобільним телефоном з Олегом Гончаренком виникло непереборне бажання перечитати його вірші. Знайшов межи своїх книг його збірник «Від Емінеску… до себе» і поринув у перечитування. Знайшов багато цікавих строф. І ще раз з’явилося відчуття, що автор вміє віднайти ті струни душі, які були зачаєними. Його слово – гостре, але щире. Його письму властива непозірна зболеність. Я б навіть сказав про певну їжакуватість висловлювань, що дозволяє провести паралель з доробком талановитого поета Йосипа Свіжака з Чорткова. Напевне, обох і єднає оте відчуття зболеності?
Заслуговує на увагу і перекладацький доробок Олега Гончаренка. Жаль лишень, що так мало знаю його. Тільки те, що перечитав у книзі і у журналі «Всесвіт». Та можу сказати, що й він несе у собі чарівний відсвіт душ поета та інтерпритатора. Переклади віршотворця з козацького краю приваблюють до себе ще й тим, що йому вдалося знайти «золоту середину» між власною поетичною мовою і голосами тих, чиї твори потрапили в поле зору. Так може вчинити тільки Справжній Поет!
***
До відправлення автобуса в одне із сіл Шумщини після недовгого ходіння територією автостанції вирішив попрошкувати на місцину неподалік й подивитися на тиху течію замеліорованої Вілії. Аж не віриться, що колись вона була не такою, а біля Острога на Рівненщині і судноплавною річкою. Тільки, на жаль, все менше людей, котрі пам’ятають про це. В такі хвилини проклинаєш «блага більшовицької цивілізації» і подумки ратуєш за те, аби усе повернулось на «круги своя», хоч і розумієш. Що це є неможливим.
***
В книгарні «Джура», що у Тернополі, надибав роман «Вічник» Мирослава Дочинця із Закарпаття. Про цей твір чув і читав багато добрих слів. Та сам ще не бачив його. Таму й був потішений удачею. Вже, здавалося, що виробив у собі звичку знайомитися з книжковими новинками в домашньому затишку, а тут не втримався і ще на автостанції в обласному центрі почав читати нове з доробку прозаїка. Книга приголомшила настільки, що забув про квиток на зворотню дорогу. Декілька годин на лавочці у залі чекання перечитував «Вічник» і тільки випадково поглянув на годинник у мобільнику, бо зателефонував знайомий. Побачив, що до відправлення останнього автобуса залишилося зовсім небагато часу і заспішив до каси.
Наступного дня знову провів над перечитуванням роману Мирослава Дочинця. І відчув у ту мить, що доторкнувся до вогню чужої долі і вже не можу з нього вийти.
***
Ступаю у царину Духу і як добре, що поряд зі мною йдуть ті, хто мене розуміє. Не буде їх, то царина Духу назавжди подаленіє.
***
Люблю маленьке містечко, у якому живу. За чверть віку з лишком так прикипів до Шумська, що, напевне, вже немає сили, котра б відірвала від нього. І чомусь пригадується юність, коли марилося Львовом і Тернополем, де жив. Подобалося бувати в Києві, в Харкові, в інших великих містах.
А нині відчуваю, що не міг би жити у мегаполісах. Ще день-два витримав би ту напругу і ритм. А потім завив би вовком від суму за своїм маленьким містечком. Вже не раз ловив себе на думці, що після мандрувань на серці стає якось тепліше, коли в’їжджаю на етнічну територію півдня Волині. Таке, мабуть, повеління прожитих років. І не хочу нічого змінювати. Щоб зостатися собою.
***
За вікном моєї квартири – острівці снігу. Але і їх скоро не стане, бо цієї лютневої пори все більше відчувається дихання майбутньої весни. Я вірю в неї і ніяке стосилля не зуміє знищити у мені це почуття. Та водночас переконаний, що у моєму серці мають жити спомини про зиму. Дуалізм? Не заперечую цього. Й не можу без нього існувати в цьому світі.
***
Ці записи. Можливо, нагадують своєрідний калейдоскоп. Але не дивуюся з цього, бо так, очевидно, повеліває життя, яке таке непросте і кожної миті підкидає сюжети, котрі пробую відобразити словами.
***
Побував на засіданні літоб’єднання при обласній організації НСПУ. Уже не вперше приїжджаю туди. І з кожним разом все більше переконувався у тому, що воно не йде ні у які порівняння із «Сонячними кларнетами» незабутнього Бориса Демківа. Якщо Борис Миколайович завдяки таланту вмів зібрати біля себе людей, товариство яких надихало, то нинішнє літоб’єднання (дуже прикро від цього) стало зборищем войовничих графоманів, котрі ладні ледь не знищити все талановите.
Наведу декілька прикладів. За час, коли бував на засіданнях, ще жодного разу не втрапив на обговорення чийогось літературного доробку. Зате вистачало презентацій книжечок, які не мають нічого спільного з красним письменством. Та такого не дозволяло собі жодне літоб’єднання і у тоталітарні часи!
Або таке. Літоб’єднання має свій друкований орган – альманах «Подільська толока». Не заперечуватиму, що це – добре. Але дивує, що творці видання не мають уявлення про редагування. Хіба не можна зробити так, щоб на його шпальтах (маю на увазі альманах) твори потрапляли лише за результатами принципових обговорень? Та літоб’єднання, яке поважає себе, тільки так і вчинило б!
***
Розумію, що постійно спілкуватися з літніми людьми є непростою випробою для душі. Сумно і важко дивитися на старість і навіть злишся на її примхи, хоч усвідомлюєш, що сам недалеко втік від такого віку, бо прожив на білому світі більше як піввіку.
Це, мабуть – гра долі, від якої нічим не відкараскаєшся. Звісно, можна деякий час робити спроби зупинити біг часу і уявити собі, що наче щось вдається. Але це – тільки ілюзія, бо насправді усе відбувається так, як замислено Творцем.
***
Намагаюся згадати прозу ХІХ-початку ХХ ст., і перед мною зринають образи з творів Івана Нечуя-Левилького, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського… І не бачу у цьому ніякої дивовини, бо ця проза живить мою кров і мою свідомість.
Та водночас не все виглядає так, як хотілося б. Особливо тоді, коли думаю про прозу пізніших часів. І є якась закономірність ітому, що все менше чуємо нині про прозу Юрія Смолича, Петра Панча, Андрія Головка, Юрія Яновського… Адже в їхніх творах все розглядалося не з точки зору загальнолюдських цінностей, а перш за все йшлося у них про перевагу ідеологічних міркувань, продиктованих людожерською КПРС.
***
Коли сідаю за стіл перед білим аркушем, то отримую насолоду, хоч ще не знаю, що з’явиться з-під мого пера. Мене цікавить сам процес творчості. Зрозуміло, що не виступаю проти того, аби мої книги розходилися великими тиражами. Та не маю жодного бажання займатися розкруткою та піаром. Ліпше у той час писати щось нове. Всілякі скандали та шоу чужі для мене.
***
Спала на думку згадка про сучасну прозу. І тішуся, що у ній є Мирослав Дочинець, Володимир Лис, Іван Корсак, Петро Кралюк та інші, бо цей ряд можна продовжити іменами Михайла Слабошпицького, Григорія Гусейнова. Василя Горбатюка, Василя Бондаря… А ще ж маємо потужний загін «жіночої прози», представлений іменами Любові Голоти, Людмили Таран, Теодозії Зарівни, Людмили Тарнашинської, Євгенії Кононенко.
Не раз перечитував твори цих майстрів й нині час відчасу повертаюся до них, бо відчуваю таку потребу. Навіть іноді здається, що без цього біднішаю душею.
***
Люблю провінційні містечка. Дехто може сказати, що це продиктовано тим, що сам живу в одному з таких. Вони помиляються! Моя любов йде від того, що малі міста ще не зіпсовані негативним впливом мегаполісів, хоч шалені ритми часу відчуваються і тут. Такі поселення мене дивують спокоєм, який вони навівають.
Одне з таких містечок – Кременець. Уже більше чверті віку приїжджаю у нього і кожного разу відкриваю щось нове для себе. І чомусь такі думки не приходять до мене, коли буваю у Тернополі. Мегаполіс є мегаполісом.
***
Різка зміна настрою. Після малого містечка думкою перелітаю на хутори. Може, тому, що й вони навівають спокій і ще дужче прагнеться самітності, без якого у душу ніколи не прийде зачудування світом. Це, очевидно, є дарунком неба, який ніколи не отримає людина, котра не розуміє цього відчуття.
***
Останнім часом частенько вдаюся на написання рецензій. Можливо, так і має бути, бо нічого поганого не бачу у тому, аби відгукнутися на видання, які тримав у руках. І не має для мене жодного значення та обставини, чи знайомий я особисто з письменником чи ні. Не буду, звісно, заперечувати того, що деяких літературних критиків цікавить тема особистісного спілкування з автором (хоч вони і намагаються приховати це), а після цього розшаркуються перед письменниками компліментарними рецензіями, незважаючи на неоковирність тексту.
Вважаю, що шкода від цього є чималою. По-перше, такі відгуки не дають ніякої користі письменникові. Хіба що дають можливість задовольнити хворобливі амбіції автора? По-друге, горе-рецензії підривають довіру до рухомої естетики, яку вже неможливо повернути.
Коли писав ці рядки, то спробував подумки проаналізувати свій доробок в цій царині. І виявив, що найбільше статей та рецензій написав про книги Петра Сороки, якого знаю більше 30-ти років. Комплементарність? Аніскілечки! Бо у кожному моєму творі є критичні зауваги. Напевно, є і перехльости. Не заперечую! Але кожного разу писав про те, про що думав, й не збираюся відступати від цього принципу. Хоч що там і хто там не говорив би.
***
Знову повертаюсь до теми свого попереднього розмірковування. Але цього разу розпливаюся «мислію по древу» з іншого приводу. Від деяких критиків часто можна почути, що тема твору не вирізняється оригінальністю. Та чи не є збитим такий висновок? А уже в світовій літературі повторення тих чи інших тем – не дивина. Суть полягає в тому, як вона висвітлена. І критикові, очевидно, саме тут варто шукати оригінальність.
***
Похвалу за ті чи інші твори сприймаю як належне. А інколи і з певною долею іронії, залежно від настрою. Може, тому, що вже давно перестав сумніватися у належному рівні своїх опусів і навчився вибирати найвартісніше на мою думку. Але не буду брехати: мені приємні добрі епітети на мою адресу. Ще й як приємні! Але ще жодного разу не намагався впиватися чиєюсь пишномовністю. І дивуюся людям, котрі аж впиваються похвалами, вважаючи їх синонімами власної непогрішимості. Як це огидно! Мені ж більше подобається морочитися з новим твором. Хоч, може, через нього до мене і не прийде більша популярність.
***
Покійний Леонід Талалай не помилявся, коли стверджував, що перекладач при всій своїй геніальності спроможний лише передати половину чару оригіналу. Той, хто досконало знає інші мови, ніколи не сперечатиметься з цим. Та не тільки тоді, коли йдеться про інтерпритацію українською франко- чи іспаномовних авторів. Не менш актуальним залишається це питання при перекладі з близькорідних мов.
Ще раз упевнився в цьому, коли перечитував «Кримські сонети» Адама Міцкевича в майстерному переспіві мого давнього приятеля Олександра Астаф’єва. Не можу сказати, що дуже добре знаю творчість великого поляка. Хоч читав його чимало в різних перекладах. Адже «Кримські сонети» маємо у перекладах Івана Франка, Максима Рильського, Володимира Свідзинського, Бориса Тена, Левка Крупи. Кожен твір є цікавим по-своєму. Через мовні особливості. І як тут не подумати про мовну неспромогу перекладу передати всю чарівність оригіналу?
***
Уява робить екскурс у літа студентської юності у Львівському держуніверситеті. І тоді неодмінно з денця пам’яті спливають миті спілкування з Мирославом Лазаруком, Мирославом Дочинцем, Василем Рябим. Василем Кухтою, Любомиром Михайлівим, Василем Терещуком та іншими майбутніми журналістами, з якими бував на засіданнях літературної студії «Франкова кузня». А як тут не згадати про філологів Валерія Герасимчука, Романа Вархола. Віктора Неборака. Ярослава Мельника. Як жаль, що так рано пішли у засвіти Василь Левицький. Микола Козлик, Юрій Петричук і Юрій Климець. Мені чомусь бачиться на цьому тлі і зустрічі із студентами-заочниками Ігорем Юринцем, Ольгою Кушнір, Ольгою Сидорак.
Ця картина була б неповною, якщо не згадати про миті спілкування з Романом Лубківським, Романом Іваничуком, Романом Кудликом, Дмитром Герасимчуком, Надією Ковалик…
…Імена, імена, імена. Боюся, що всіх і не назвав. Та завжди з трепетом мовлю про них, коли думаю про свої студентські літа. Можна сказати навіть, що їх доробок став своєрідним орієнтиром для мене. Незважаючи на те, що з окремими розмислами не згідний.
***
Був період, коли захопився написанням літературних пародій. За цей час під мій обстріл потрапили «вдалі» рядки Івана Драча, Ігоря Павлюка, Романа Скиби, Петра Шкраб’юка та інших поетів.
Відверто кажучи, не розумію тих віршників, які ображаються на пародії на себе. Найсмішніше, що в позу ображеного стає письменник, який колись сам був автором видаатних пародій і навіть обрав цей жанр для свого літературного дебюту.
Та не варто ображатися на пародиста. Вже хоча б тому, що літературний клин свідчить: твори поета хоч хтось читає і поширення пародії слугує таким чином пропаганді лірики.
***
Сумно стає від того, що деякі громадсько-політичні діячі краю (з поміж помітних) на словах ніби підтримують ідеали Революції Гідності, а насправді чхають на них, коли замаячить сумнівна фінансова вигода.
Про це подумав, коли в одній з газет познайомився із списком номінантів на престижну (хоча б у грошовому вимірі) премію місцевого штибу. З жахом для себе побачив там одну книгу. Не заперечую, що вона зі смаком зроблена і отримала хороші відгуки тих. Хто мав можливість познайомитися з нею!
Але є один момент, який налаштовує на негативне ставлення до її преміювання. Адже для багатьох не є секретом та обставина, що видання з’явилося при підтримці тих, хто фінансував бандитський режим Януковича. Як на мене, то цей факт змусив би порядних людей ніде не висовуватися із виданням.
Пригадується інший випадок. В часи буянння януковщини відомий український письменник Василь Шкляр відмовився від Шевченківської премії. Допоки на міністерському посту освіти і науки опікуватиметься українофоб Дмитро Табачник. Плювок в лице режиму? Так! Але проукраїнськи налаштована громада це помітила. І схвалила Вчинок Людини. Не сумніваюся, що і автори видання були серед тих, хто схвально відгукувався про протест. А чому б і ні, коли таким чином у патріотичному середовищі і можна отримати реноме «своїх людей»?
Прикро, що для них це – лише поза.
***
Згадалися січневі дні далекого 1974-ого. Тоді у райгазеті «Радянське село», що виходила у Зборові на Тернопільщині, вперше надрукували мого вірша. З точки зору прожитих років і набутого літературного досвіду сам іронічно розмірковую про те віршенятко, хоча думаю, що в ньому були якісь творчі задатки. І їх, слава Богу, зумів розгледіти поет Григорій Радошівський (Баран), який тоді працював відповідальним секретарем редакції і готував літературні сторінки.
Пізніше мені довелося кілька років працювати пліч-о-пліч Григорієм Яковичем. І власними очима бачив, як він морочився з творами Василя Балюха, Адама Ільчука, Павла Лежака, Романа Сакатюка, Тараса Окшинського, Катерини Цінцірук, Богдана Юркевича… А ще він мав причетність до появи друком творів Олександра Астаф’єва, Леоніда Білика, Богдана Дубового, Петра Медведика, Гаврила Чернихівського. Можливо, що він робив це за рахунок власного часу, який міг затратити на написання власних поезій. Так воно, напевно, і було. Й за це сьогодні виникає великий жаль.
Взагалі появу Григорія Радошівського в моєму життєвому шляху вважаю знаковим явищем. Сумніваюся, що все було б так, як склалося, коли б не він. Розумію, що дане твердження дехто може вважати даниною пам’яті! Але вважаю саме так і немає ні в кого сили переконати мене в іншому. Дивує таке. Мій візаві (добра людина за натурою) завсіди підтримував інших і ніколи не говорив про особисті неприємності, хоч їх у нього, колишнього політв’язння, було достатньо. Та й що про нього я тоді знаю? Та небагато! Читав його вірші у колективному збірнику «Яблуневий цвіт» поряд з творами Євгена Гуцала. Романа Кудлика, Ігоря Нижника, Олександра Бугая, Івана Юри. Пам’ятав і про його тоненьку дебютну книгу «Квіти на постаментах», яку він подарував мені, коли я ще школярував. Дещо знав і про те, що йому у післявоєнні роки довелося відбувати незаслужене покарання (до слова, він сам гірко пожартував з цього приводу у «Квітах на постаментах», зболено вимовивши: «Плюнь, як Сибіром хтось очі коле, губи в дешевих мудрощах дме, за Єнісеєм цвіте матіола, бджоли збирають мед). Про інші деталі не згадуватиму. Вважаючи їх дріб’язковими і не вартими уваги. А детальніше взнав про нього вже після проголошення незалежності України, коли працюючи у «Свободі» готував публікацію про нього і його поетичну книгу «Біль перебитого крила», передмову до якої написав відомий поет Іван Гнатюк, з яким нашого краянина зріднили тюремні застінки у Крем’янці і з яким вродовж багатьох років підтримував епістолярні контакти.
Пригадую, як з великим болем у душі зустрів вістку про його кончину. Тоді їхав легкі вкою до обласного центру і раптом в мобільнику озвався голос знайомого, який приголомшив сумним повідомленням. Апарат мало не випав з рук. «Гарні люди завжди вмирають передчасно чомусь». Здається, що саме так рядок одного з віршів Бориса Олійника.
***
Сумний мартиролог тернопільської літературної громади. Тільки за роки після проголошення незалежності України з життя пішли Володимир Вихрущ, Іван Гермаківський, Борис Демків, Василь Драбищинець, Людмила Кірик-Радомська, Петро Ковальчук, Валентин і Олекса Корнієнки, Левко Крупа, Ярослав Павуляк, Григорій Радошівський. Ярослав Сачко. Анатолій Сивирин, Борис Хижняк, Гаврило Чернихівський. Тепер до цього списку додалось прізвище Богдана Бастюка.
Яка непоправна втрата! Коли надійшла звістка про його перехід у засвіти, то згадалося багато. Як познайомив нас понад 30 років тому Олександр Астафєв. Як зустрічалися у Тернополі. Як подовгу говорили на різні теми спілкуючись «мобілками». (Він був одним з небагатьох, про якого знав, що він теж не лукавить.)
Знаю, що минуть роки і про деякі твори передчасно згаслих авторів забудуть. Що ж це вважаю закономірним. Така вже властивість людської пам’яті.
Та переконаний, що серед нащадків житимуть його поезія, проза, гумористичні твори. Адже вони заряджені непроминальною енергією справжності, яка світитиме і через роки.
***
Мені постійно не дає спокою думка, що «багатоверстатництво» може зіграти злий жарт із письменником, вкинувши його у забуття, мов у покарання за це. Мовляв, ліпше зосередитися на чомусь одному. Можливо, можливо… Але негативну реакцію може викликати і відданність одному жанрові. Бо усе залежить від рівня майстерності твору і душевної налаштованості автора під час написання.
Зрештою, історія української літератури знає багато прикладів, котрі підтверджують це. Скажімо, перу великого Кобзаря належить поезія, проза і драматургія. А Іван Франко може бути прикладом того, що до цих жанрів додаються публіцистика, літературна критика і переклади. «Багатоверстатницею» була і Леся Українка. А ще, мабуть, варто згадати про Євгена Плужника, Майка Йогансена, Євгена Гуцала. Миколу Вінграновського, Юрка Гудзя… Та й в Тернополі прикладів вистачає: Борис Демків, Левко Крупа, Богдан Бастюк, Петро Сорока, Богдан Мельничук…
З іншої сторони ряд вибудовується не менш почесний: Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Григорій Косинка, Григорій Тютюнник, Борис Хижняк, Іван Потій…
Коли укотре задумуються над усім цим, то все більше упевнюся в тому, що результати залежать від людини і її настрою. Бо що я можу вдіяти з собою, коли різноманітність диктують почуття й душа шукає себе у прозі, поезії, перекладі чи літературній критиці?
***
До мене втрапила остання у часі книга Володимира Даниленка «Грози над Туровцем». І вона, як мені здається, ще раз показала, що маємо справу з міцним прозаїком. Не випадково кажу «ще раз» бо маю на увазі його попередні видання. Такі, як «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», «Тіні в маєтку Тарновських»… Навряд чи є потреба переховувати усі. Бо вищезгаданого, либонь, досить, аби ствердити, що саме в різності сила письменника. Якщо хочете, то в ній і прихованості стилю, коли уважний читач може спостерігати, може спостерігати, що автор шукає себе на перетині традиціоналізму та постмодернізму.
Рядових читачів (хочемо того чи ні) ці «ізми», звісно, не цікавлять, бо для себе вони шукають відповідь лише на одне запитання: подобається видання чи ні. Розумію, що воно так і має бути, хоча мені, як літературному критикові (іноді виступаю в цій іпостасі) гірко це усвідомлювати.
Нова книга Володимира Даниленка знову змушує замислюватися над цією очевидністю. А, може, воно і добре, що так усе і є?
***
Життєва дорога відомого письменника Бориса Демківа нагадувала путівець без айстр. І це не вважаю банальним перебільшенням. Зрештою, поміркуйте самі. За чсом входження у літературу він належав до покоління «шістдесятників». Адже, його перша поетична збірка «Сувора ніжність» прийшла до читачів у 1965-ому. А перед цим, звісно, були публікації у «товстих» журналах та колективних збірниках. Нагадаємо, що на цей час також випали поетичні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Симоменка, інших яскравих представників покоління. Прикметно, що твори нашого краянина не губилася на цьому тлі. А скільки неприємностей довелося йому пережити через книгу «Контрасти», яку «зарізали» цензори «збільшовиченої ери»? (Боліло це поета, дуже боліло! Але він не показував цього. Лише через багато років тему зачепило опубліковано листування між Іваном Гнатюком та Володимиром Підпалим.) А скільки радості йому принесло визнання пісні «Квіти ромена», автором слів якої він був! І прикро, що заробляння «хліба насущного» змушувало його до перечитування грофоманського «мотлоху» замість написання небуденних віршів.
Подумалось: а якби склалася його доля, якби поет опинився в іншому часі? Як на мене, то, либонь, варто говорити про три фактори, які згубно вплинули. По-перше, переконаний, що поет народився у несприятливий для творчості час, хоч коли він був сприятливим для українців. По-друге, боляче, що влада так і не навчилася цінувати таланти створюючи умови для них. По-третє, мені чомусь здається, що поета зламало середовище, в якому він жив. (Не говоритиму про різні нюанси, а згадаю лишень думку Миколи Вінграновського, висловлену ним після прочитання перших збірок Павла Вольвача: мовляв, це – поет незвичайної сили, якому пора втікати із Запоріжжя, бо там він себе спалить у творчому розумінні.)
***
Спілкуючись з багатьма літераторами, нерідко чую від них скарги на нестачу трибун для висловлювання думки. І розумію, що проблема тут існує.
Але чи варто оцінювати усе однозначно? Згоден, що в тоталітарні часи існувала «Поезія», інші збірники різних видавництв, про які добре знали і літератори, і читачі. Інша справа, що нерідко важко було пробитися на шпальту цих видань через ідеологічну цензуру. (Погоджуюся, що вона допікала багатьом, але чи треба за нею ховати творчу нікчемність?)
Та це минуле. Що ж маємо сьогодні? Чи не в кожній області з’явилися свої літературно-художні журнали, побільшало і альманахів. Не кажу вже про збірники, до появу яких фінансово причетні самі автори. Згоден, безперечно, що загал про них ще недостатньо знає.
Та думається чомусь про таке. Раціональне зерно у наріканнях на недостачу трибун для розмови з читачем є. Але прикро, що найчастіше балакають про це творчі «нікчеми». І слава Богу, що їхні опуси залишаються на задвірках уваги чи в урні для сміття. (Хоч іноді маємо прикрі винятки, але вони, на щастя, не роблять погоди). Є ще один момент: добре, що проблеми з трибунами заважають сучасній графоманії. Але, мабуть, варто більше пам’ятати, що справжній талант потребує підтримки. І в пошуку трибуни для спілкування з громадою.
***
Говорячи про журнали і альманахи, забув згадати про різні портали в інтернеті. Згоден, що представникам старшого покоління важко звикнути до віртуальних видань, але такою є реальність і нікуди від неї не дінешся.
Ще раз утвердився у цій думці, розмовляючи недавно із засновником та головним редактором одного сайту. І водночас упевнився в тому, що і творці віртуальної реальності теж не пропустять творчої нікчемності. Бо поважають і читачів, і себе.
***
Можливо, у цих нотатках я часто переходжу з однієї теми на іншу. Та не комплексую з цього приводу. Вважаю, що таке різнотем’я є виправданим у цьому жанрі. Але більше переживаю через те, чи є щось варте уваги у моїх нотатках?
***
Писав есе про письменника Романа Іванчука, творчість якого знаю ще із студентських років. І подумки зробив дану паралель. На зорі національного відродження він був народним депутатом України. Та після проголошення незалежності України відійшов від політичної діяльності і повернувся до творчості. (Перелік зробленого за цей час зайняв би чимало місця.) А деякі письменники не могли втриматися, аби і далі посидіти в депутатських кріслах. Виграли вони від цього? Можливо, можливо… Але лишень для власних кишень. А для літератури? Та ніякої користі. Прочитав недавно уривок нового роману одного такого письменника в газеті. Той фрагмент (як мені здається) був з тих, які дають уявлення про тему твору і стиль літератора. І в мене не виникло жодного бажання шукати видання. Бо прочитане подіяло відразливо. Сумно стало, що кудись зникли художність та легкість письма, які замінили пародіями на них та дешевою грою на актуальність теми. Якщо заради цього письмак подався у політику, не зробивши там нічого путнього, то програли і він, і суспільство. Він не є дурнем й добре це розуміє. Але визнати таку очевидність йому не дає «совковий менталітет», проти якого так палко виступав.
Мені здається, що не гоже так вести себе людям, котрим за словами Уласа Самчука «Бог вложив у руки перо». На цьому тлі позиція Романа Іванчука мені симпатичніша.
***
Не розумію тієї ситуації, коли окремі письменники ображаються на критичні зауваги в рецензіях чи на пародії. Розумію, що вони не хочуть сприймати ті чи інші аспекти. Це – суверенне право кожної людини. Та… Як говорять у народі: якщо назвався грибом, то лізь у козуб. Якщо письменник має сміливість висловити якусь думку (часто-густо і абсурдну), то чомусь «сочинятелі» не бажають збагнути, що інша думка є такою ж повноправною?
***
Якщо дехто вважає, що значимість людини виміряється її посадою чи наявністю матеріальних благ, то гірко помиляється. Жодна особа не може обійтися лише без одного – без пізнання любові. Якщо не йтиме особистість цим шляхом, то вона загубить себе і ніякі матеріальні блага не порятують.
***
Адже є моменти, повз які неможливо пройти, байдуже махнувши рукою. Згадаємо хоча б таке. Буриме називають написання віршів на задані теми. Здається, написання віршів на задані теми. Здається, що в історії Української літератури немає яскравий імен творців, які працюють у цьому непростому жанрі. І Олег Гончаренко відважився зайняти вакантне місце. Бо створити понад 600 буриме на рими, які задали інші поети, – не просто. Не кожний спроможний на таке. А ще, мабуть, варто сказати, що поетові вдалося залишатися собою, балансуючи між стилем версифікаторів, які надихали його, і власною поетикою.
Та чи є підстави говорити, що Олег Гончаренко подивував? Якщо мати на увазі вищеописане, то можна не сумніватися, що відповідь матиме позитивний характер. Але є ще одна сторона медалі. Коли взяти до уваги попередні книги «Катрени оголошених картин» та «Від Емінексу … до себе», то видно, що автор душею прикипів до експериментаторства. В хорошому розумінні цього поняття.
Дозволю собі ще один узагальнений висновок «Буремні бурила свободи» дуже переконливо говорять, що є два типи поетів. Одні усе творче життя переймають однією тематикою чи жанром, постійно поглиблюючи їх, а другі бачать себе у вирі формалістичних шукань. Усе залежить від письменника. Гадається, що саме це мав на увазі поет з козацького краю. Хіба ні?
***
За грудневим вікном кружляє сніг. Він повільно, наче втомлений танцюрист, опускається на пожухлу траву і схололі віти дерев. Чомусь у такі миттєвості згадується власний чотиривірш
Блищать дерева після снігопаду,
Ця білизна їм дуже до лиця.
І вірити не хочеться ні трішки.
Що перший сніг завжди такий важкий.
Та цю зимову перину земля все ж скине. Але спогадання про неї залишається. І вони навідуватимуться до нас у різні пори року: під весіннє квітування вишень, посеред літньої спеки, на тлі осіннього листолету.
Зима, зима. Чесно кажучи, не люблю її. Чи не тому, що у цей час стаю прив’язаним до оселі через хворощі і не показуюсь на вулицю. Боячись посковзнутися на зледенілій поверхні. Але в цей час мені найліпше пишеться. Зауважу, що саме взимку з’явилося найбільше моїх творінь у різних жанрах. Якийсь дисонанс! Але все наше життя складається з них.
Та, очевидно. Не треба більше розмірковувати на цю тему. Бо можна ще говорити і говорити. Ліпше помовчімо!
Не говори ні слова, ні півслова
У тьмі віків, снігів, тої зими…
Здається, що саме так писала російська поетка Надія Кондакова, єдиний вірш якої переклав понад 30 років тому. Пригадую, що це теж сталося взимку, коли сніжниця не випускала з хати.
***
Ніколи не думав, що рецензія допоможе так запізнатися з автором книги. І навіть не замислювався над цим, коли з Олегом Василишиним писав відгук на збірку віршів «Політ водоспаду» львів’янина Олеся Дяка. Та вже після першої телефонної розмови з поетом відчув якусь рідність душ. Ще жодного разу не зустрічався з ним, а вже здається, що так багато знаю про внутрішній світ людини. Адже саме про нього так пристрасно розповідають вірші. Ви тільки вслухайтесь у щебетливе звучання рядків: «у світі злому дрібку щастя маю метафори червоний маків цвіт. Із-зі куща кабан ізголоднілий на жолуді у вірші задививсь». Чи не правда, що гарно?
Чимало таких втішних строф знайшов й у книзі «Звуки непереможні», яку Олесь надіслав мені, зробивши приємний подарунок в переддень святого Миколая. І пожалкував, що не можу зробити йому подібний віддарунок – моя книга віршів і перекладів «Дим прив’язує гнізда» з’явиться нескоро. І чи буде вона такою ж вартісною? Знаєте, чим ближчає до кінця епопея з виданням, то все більше замислююся над цим. Дивне відчуття! Воно заполонило мене і не можу нічого вдіяти супроти нього. Навіть здається іноді, що моя поведенція є якоюсь юнацькою, хоч моя молодість вже давно минула. Наче надокучливі молоточки стукотять у моїй свідомості рядки Олеся Дяка: «Так тихо в серці – вірша спить журавлик а за вікном у бубни злива б’є».
***
Вже стало традицією, що перед початком новорічно-різдвяних свят перебираю старі папери (неодмінно знищуючи непотрібні) і переглядаю книгозбірню, котра зростає з кожним роком. Саме в такий час мені втрапив у руки збірник «Дев’ятидесятники», який у 1998-ому випустили у Тернополі.
***
Яке багатство імен! Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Тарас Девдюк, Роман Кухарук, Андрій Охрімович, Борис Щавурський… А які достатні тексти зібрані Василем Махном під однією обкладинкою! Як добре що в нинішній непростий час з’являються такі антології. Звісно, можна дещо дорікати упорядникові: мовляв, зібрав твори тих, хто йому особисто подобається. Та хіба це є бідою? Тому й не звертаю уваги на подібне. Навіщо? «Картон. Пастель. Так-так, вугілля прах. А квітникам природніше без квітів. А тріщини по круглих ліхтарях. Криві й тонкі – це осміх єзуїтів». Цей малюнок пером створив Юрій Бедрик. Мені він подобається. І це – головне! І вважаю: дуже добре, що такі думки пробудила стара книга із книгозбірні.
***
Що ми знали про західноукраїнську літературу в тоталітарні часи? Та дуже мало. Система у своїх цілях використовувала імена Івана Франка, Михайла Павлика, Тимотея Бордуляка, Павла Думки. Своєрідно збільшовиченого ідола компартійці зробили з Ярослава Галана. На щит возносилися твори Петра Козланюка, Степана Тудора, Олександра Гаврилюка. Хоча з висоти часу можна сказати, що їх опуси були звичайнісінькою комуністичною агіткою. А тоді коли вже не можна було мовчати, зявлялися імена Богдана-Ігоря Антонича, Михайла Яцківа, Василя Пачовського. А вже в пізніші часи громаду буквально змушували молитися на творіння Василя Колодія, Івана Сварника, Миколи Романченка, Петра Інгульського. Хоч людям більше подобалися твори Ростислава Братуня, Романа Іванчука, Романа Федоріва, Ніни Бічуї,..
Холодні мури радянської ідеології впали. І всі побачили, що література краю є багатшою, бо вона позначена неповторними творами Уласа Самчука, Оксани Лятуринської, Юліана Опільського, Юрія Липи, Наталії Лівицької-Холодної,.. І в наші дні твориться література, що варта уваги. Тут можна назвати багато імен, бо в кожній області є достойні письменники. І ми мусимо знати цю творчість, без якої вже неможливо уявити західноукраїнську літературу.
***
Дивно помітив за собою звичку освоїти новий жанр чи літературну форму, якщо сподобалися такі ж твори, котрі потрапили у поле зору. Таким ж прийшов і до буриме, під впливом нової книги «Буремні буриме свободи» Олега Гончаренка. В різножанровій антології «Перейти на другий берег» Богдана Мельничука сподобався рядок: «очей замруть котигорошки». На мою думку, це – вдалий образ. І саме він підштовхнув мене до написання вірша на рими знаного тернополянина:
«У часу бігові сивієм
І невмирущість опада.
Та днів не зїсть ніколи вирій,
Щоби в їх клекіт повертавсь.
Вона ж свої зі мною в дошку,
Але не може й цілий світ
Сльозин сумні котигорошки
Забрати з-під свинцю повік.
Такі ці будні! Чуєш, брате?
Свою відкинувши біду,
Спіши туди, де днів багато
Й впірне задума на бігу.
Чи вдалася спроба освоїти нове? Не знаю. Та й не мені робити висновок, а його величності читачеві. Буду відвертим: мені дуже хочеться аби йому сподобалося моє творіння. Та ще нічого не знаю про його реакцію. Й поки займаюся пошуком нових спонукань до буриме. Чомусь дуже вірю, що вони неодмінно прийдуть до мене.
***
Статистика – річ вперта. Нині в області маємо майже сімдесят членів НСПУ. Багато це чи мало? Напевно, ніхто не відповість однозначно. Та й у мені борються різні думки. В далекому 1984-ому ледве «нашкребли» сім членів спілки, аби створити обласну організацію. Але якими промовистими були ті імена: Борис Демків, Михайло Левицький, Олекса Корнієнко, Роман Гром’як, Ганна Костів-Гуска, Володимир Вихрущ, Георгій Петрук-Попик. А нині? Маємо понад 60 членів НСПУ. Але знову можемо назвати лише декілька прізвищ, котрі на слуху: Петро Сорока, Борис Щавурський, Володимир Дячун, Леся Білик… Ще додав би до цього списку Йосипа Свіжака, Богдана Андрусяка, Олександра Вільчинського, Івана Потія… А інші? Що тут говорити, коли навіть люди, близькі до літературного середовища краю не можуть назвати прізвища усіх членів НСПУ. Абсурд! Так! Але, як не прикро, все виглядає логічно. Хіба можна назвати справжнім письменником того літератора, котрий так і не спромігся виробити власний стиль? Ще один нюанс. Мені здається, що розмитість критеріїв при вступі в члени НСПУ є кимось заздалегідь спланованою антиукраїнською операцією. Її творці шляхом уваги до літературної графоманії дуже хотіли б знизити вплив письменників на суспільну думку. З однієї сторони варто ствердити, що акція частково вдалася. Але допоки в народі житиме орієнтація на тих, чиї імена на слуху, то справжність літератури не помре.
Але водночас мусимо замислитися ще над одним аспектом. У багатьох країнах число письменників у громаді більша. Ми теж мусимо до цього йти. Але тільки через посилення уваги до справді вартісних у художньому розумінні творів. Так є у цілому світі.
***
Коли ведемо мову про літературу, то не можемо оминути образотворче мистецтво. Та не тільки тому, що видання творів немислиме без книжкової графіки. Художницька і літературна творчість, як мені здається, є взаємопов’язаними. Письменник пристрасними словами повинен творити картину, котру осягаєш зором чи уявою. І це є великим щастям, якщо літераторові вдається описати те, що найбільше хвилює. А душа художника досягає апогею, коли за допомогою барв та ліній стає спроможним витворити свій Всесвіт через уявлення невидимого і зримого.
***
Богдан Манюк з Підаєччини – цікавий поет. Відчувається, що він вже зумів вибороти свій стиль віршотворчості і висловлює оригінальні думки. Жаль тільки, що я так мало знаю його доробок й свій висновок роблю лише на основі нечисленних публікацій, які вдалося побачити. А це через викривленість книгоросповсюдження, через яку страждають усі. Але маємо, те що маємо. І слава Богу, що навіть уривчасті відомості підштовхують до висновків. Бо деякі літератори, видавши товстезні томища і нав’язливо пропагуючи їх, ніколи не дочекаються подібного. Бо власний стиль та оригінальність мислення там бояться ночувати!
***
Один знайомий письменник вважає себе дуже плодючим у творчому розумінні цього слова і працюючи у різних жанрах, щороку видає багатосторінкові фоліанти своїхь опусів. Що скажеш з цього приводу? Мені здається, що в народі вже давно дуже точно мовили: кожен дуріє по-своєму. Грубувато? Не заперечую. Але не маю наміру бити на сполох через це. Бо переконаний, що письменник сам напрошується на «хвалебне» висловлювання.
Скромнішим варто б бути. Можливо, дещо з написаного треба залишати у шухляді письменницького столу, бо й неозброєним оком можна побачити, що ніякого випробування часом вони не витримають. Марними є і претензії опусів стати відбитком часу.
Мені чомусь здається, що письменник сам добре це збагнув. Але гонор не дає йому можливості смиренно відійти у затіння. І це страшніше, ніж продукування творчо безсилих творів.
***
Те, що людина регулярно відвідує церкву і не оминає Богослужінь, зовсім не означає, що маємо справу з віруючим. Бо, на превеликий жаль, часто густо трапляється так, що деякі особи справжність почуттів підміняють поклонним ритуалам. І радіють, коли думають, що це їм вдалося. Та життя згодом все ж жорстоко мстить за самовпевненість та оману.
І виникає закономірне запитання: кого ж слід вважати віруючою людиною? Звісно, можна тлумачити по-різному. Але, як на мене, усе зводиться до думок, якими переймається особа, і живе у їх світлі. А ще, коли вважає себе мислячою людиною й, не може не думати про смерть, не може не замислюватись над тим, що буде після відходу. Дивно якось, правда? Та не може бути інакше, коли на перший план виходить питання про вічність душі. Якщо це відчуття не домінує, настає біда. Віруючу людину це мусить надихати, хоч це до певної міри є парадоксальним.
***
То зовсім не перебільшення, що писати треба правдиво і природно. Так, як живеш на цьому білому світі. Але правдивість і природність не означає, що літератор повинен співати похвалу спрощеності. Наче саме вона (і тільки вона!) говорить про справжність.
Про це подумалося, коли недавно мене познайомили з книгою віршів модернової поетки, передмову до якої написав знаний тернопільський версифікатор. Відчуття виявилося таким, що мене без мого дозволу вкинули в огидну твань і суворо повеліли не вилазити з неї.
***
Бог вселив у кожну людську особину добро і зло. Та, щоб останнє не перемогло. Треба постійно і наполегливо працювати, роблячи те, що облагороджує душу. Коли ж у ній починає перемагати лінь, зло торжествує.
***
Не раз задумуюся над таким: що мене найбільше приваблює у літературі, коли цікавлюся традиційністю і постмодернізмом? І сам собі відповідаю, що я залишаюся традиціоналістом у своїх смаках. Й нічого поганого у їх консерватизмі не бачу. Хіба є щось несправжнє у тому, що намагаюся відшукати те, що не зблякло з перебігом часу? Якщо у постмодернізмі не має опертя на добре, то він не переживе свого автора. Не хочеться балакати про це, але що поробиш, коли реалії штовхають у спину.
***
Кожна людина повинна думати про стан своєї душі, бо без нього вона втрачає власну сутність. Бо тільки від душі усе залежить у цьому непростому світі. Душа – понад усе! Що там хто не казав би!
***
Переклад у нас нині є поширеним. Чи не кожен письменник Тернопілля вважає за потрібним для себе залишити всій слід у цьому жанрі. Окремі інтерпретації можна знайти в доробкові Михайла Левицького, Бориса Щавурського, Петра Сороки, Ганни Костів-Гуски. До перекладів з французької і польської мов вдається і Йосип Свіжак. Але для жодного з них переспівування не є головним у творчості. Як не було воно таким для Бориса Демківа і Левка Крупи.
Шкода лишень, що після того, як став на Божу дорогу Валентин Корнієнко у нас не стало творців, котрі займаються перекладацтвом на професійному рівні. Чомусь не хочеться про це серйозно говорити, коли бачиш перед собою неоковирні інтерпретації переважно з російської мови.
***
Нині можна почути багато нарікань на те, що сучасна поезія з новомодними течіями не відповідає реаліям часу. Ще й поговорюють про її кризовий стан. Слушність в претензіях до постконстриктивізму, як мені здається існує. Доречним є також нарікання, що поезія не відповідає вимогам сучасності. Та про кризу говорити не треба. Адже в усі часи було так, що молодше покоління охаювало попередні. Тільки в тоталітарні часи це не проявлялося так зримо, як сьогодні.
***
Уже давно помітив за собою звичку час від часу перечитувати видання зі своєї книгозбірні, які придбав чверть віку тому. Що це? Туга провінціала, що неможливо поповнити бібліотеку чимось новим? Згоден, що дещо з цього відчуття є. але воно не переважає. Адже існують інші причини повернення. Вагоміші. Береш у руки те, що нині, на жаль, стало рідкістю, і починається уявна мандрівка у молодість. Іноді пригадуються і обставини, при яких до мене потрапила та чи інша книга. А ще в такі моменти укотре відчуваєш, що мав рацію один давній знайомець, коли стверджував: треба перечитувати те, котре витримало випробовування часом. І не лише класичної літератури це стосується. Стільки душевної втіхи отримую, коли перечитую давні збірки Віктора Кордуна, Станіслава Вишенського, Валерія Герасимчука, Миколи Пшеничного…
***
Знову повертаюся до старих видань. Ось переді мною з’явилася антологія «Початки», виданої «Смолоскипом» у середині 90-их років минулого століття. Відтоді, звісно, минуло багато часу. І в реаліях днів трапилися незворотні переміни. Але про все це забуваєш, коли зір натрапляє на чудові поетичні перлини:
Що є любов на рубежі століть,
Я плачу. Вже на це я право маю!
Не можна сотворити мимохіть,
Мистецтва без любові не буває!
(Павло Кравчук)
Крик, що випав
З пташиного гнізда
Початками крил
Зринув
Над верхів’ями хащ
Солов’їною піснею
(Микола Павленко)
Ніч – це тільки день,
Що заплющив очі.
День – це лише слово
У тексті року.
(Олександр Мартинюк)
Три поети. Й вони є такими різними, що не може не радувати. Звісно шкодую, що так мало знаю про них та оперую лишень короткими біографічними довідками з антології. Та частіше думається про інше: а навіщо мені, читачеві, знати про якісь земні реальності, коли захоплює, аби не відпустити зі свого нурту його величність Слово?
***
Шукаючи себе, треба іти так, як надумав. Та варто щомиті дивитися в обличчя ріки часу. Інакшого виходу в цьому білому світі просто не існує. Не змінить ніщо і ніколи такого підходу до сутності життєвих явищ. Не слід і силуватися.
Ігор Фарина