Цей есей, Професор Олександр Григорович Астаф’єв (літературний псевдонім – Олесь Нічлава; 10 серпня 1952, мис Лазарєва Хабаровського краю – 29 жовтня 2020, Київ), готував на моє прохання, до “Wybranych utworów” – польської збірки перекладів поетеси Віри Вовк.
Професор був тоді дуже хворий, проте у вересні 2020 року, надіслав цей натхненний текст до мене. Оскільки збірка Віри Вовк, має вийти у Польщі і есей Професора перекладатиметься польською мовою, доречним буде, щоб шанувальники поезії Віри Вовк в Україні мали нагоду прочитати в українському оригіналі цю глибоку розвідку. Олександр Астаф’єв чимало своєї наукової та дослідницької праці приділив популяризації творчого феномену Віри Вовк та Нью-Йоркської групи, якої членом була відома поетеса.
Тадей Карабович
Радість в усьому живому
Ідея множинності світів, яка пронизує всі збірки Віри Вовк, ще раз підтверджує, що нема універсального поза людською свідомістю і над нею, але є це універсальне в ній, і навіть якщо воно трансцендентне, то все одно в людині, а не поза нею. У художньому потрактуванні Віри Вовк ця ідея засвідчує боротьбу за особистість, за дух.
Як і в інших поетів «Нью-Йоркської групи», у Віри Вовк є особлива, надзвичайно близька її світовідчуванню культурна призма, крізь яку вона заломлює образи оточуючого життя. Уже з перших збірок поетеси дає знати про себе архаїко-міфічний спосіб художнього мислення, нагромадження в її ліриці архетипів і метафоричних модусів споглядання, скомпонованих за принципом «текст як текст». Це помітно, зокрема, у весь час повторюваних екзотичних мотивах («І город пальмами колише, /Немов богам холодить лиця»; «Ще чую пахощі цвінгерських серенад /І пахощі соток троянд розквітлих»; «Як олеандр теплого села /В юдейськім краю міртів та ірісів /Цвіла Марія біло та рожево»). Вони вказують на раннє пантеїстичне сприймання поетесою світу і всесвіту. Концепція конвенції, символу в ліриці В. Вовк набирає форми поетичного бачення. Прагнучи дати картину екзотичного світу, її поезія тягнеться до релігії, до Weltanschand. Недарма ж велике місце в її творчості займає біблійний елемент, який спочатку стає тлом поетичної медитації, а далі — частиною етосу і дії.
Статуя чудесної Марії
Над Сином Божим гірко, гірко плаче.
Або:
Свята Варвара
Золоту ризу
Вишила в дарі
Ісусу Христу.
Михайлина Коцюбинська у передмові до збірки Віри Вовк «Поезії» (К., 2000) пише: «Міфологічні герої, літературні персонажі, християнські святі… Тут і Дафна з Аполлоном («Меандри»), і «Єманжа, богиня ясна, прядиво негрських уяв» – бразильська богиня моря («Свята Сманжа» з «Чорних акацій»), і персонажі гуцульської демонології.
Буйне розмаїття різних країн, вся земна куля в засягу поетичного бачення – і конкретна точка на ній, побачена гострим кутом. В ній – настрій, «запах», аура країни, народу, людини. І «гордий профіль Ґавеа» (гора за Ріо-де-Жанейро), і бразильське містечко Маріяна з його «орнаментом балюстрад», з його дзвонами, криницями, і фонтан у Римі».
У «Зорі провідній» поетеса найчастіше оперує алегорією, яка допомагає їй абстрагувати психологічні комплекси віри, любові, народження, смерті, справедливості, миру, весни, осені. Звичайно, алегоричні образи не змальовують глибини індивіда, у них на першому плані змістова сторона, створювана розумом, а не конкретним спогляданням і збентеженою фантазією. Поема «Возвіщення», збудована на зіставленні гуцульського й біблійного світів, — це історія драматичного духу людини, в якому борються природне й божественне начала.
Збірки В. Вовк «Чорні акації», «Любовні листи княжни Вероніки до кардинала Джованнібатісти», «Каппа Хреста» трактують євангельські події не в містичній перспективі їх вічної «актуальності» для життя кожного покоління, а в перспективі історико-культурного процесу, як його іманентні моменти, уже позбавлені морального абсолюту і наділені натомість колоритністю часу і місця. «При тому, — зазначає Лариса М.Л. Залеська-Онишкевич у статті «Різні світи Віри Вовк»,— виразніше виявлені спостереження підставових дій людини під час вибору даних життєвих вартостей».
Надія Гаврилюк, молода дослідниця творчості Віри Вовк, у своїй книзі «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» (Дрогобич, 2019), аналізуючи поему «Гріх святости», зазначає, що історичний її підтекст, «як і її духовний текст, ставлять у новому ракурсі питання обличчя і маски, лику і личини…». «Прототипи-антагоністи (Франциск, Папа Римський і Кирило, Патріарх Московський) тільки надають цій містичній драмі історичного виміру, акцентуючи на моменті справжньої духовності (нехай і не без гріха) та духовності фальшивої, що претендує на звання найвищої святості».
Визначальною рисою творів поетеси є тяжіння до афористичності. У форматі драми ідей розгортаються події в релігійно-містичній повісті у віршах «Спілкування з опалевим метеликом». На прикладі цього твору Надія Гаврилюк ілюструє відлуння софійського потрактування людської душі як метелика; а вірш «Квітник», яким свята Тереза з Ліз’є називала Землю, уподібнює звичайний квітник до райського, хоча в мене він викликає асоціацію із «Квіточками» Франциска Асізького, засновника Ордену францисканців. А поезія «Перевтілення» зі збірки «Бердо» викликає асоціацію із думкою Будди Гаутами про повторні народження. З цього ж ряду й «Степові квіти»:
Ті, яких завчасу
Забрала жорстока фая,
Цвітуть безсмертниками на ниві,
Незабудьками над потоком
І любистком у полі.
Так кажуть святі отці,
Те відають матері й дівчата,
Що залишися без вінця.
Особливе місце в творчому доробку поетеси займає збірка «Мандала» (1980). Мандала («круг», «диск», «круглий», «круговий» і т.д.), один із сакральних символів в східній міфології, і, в той же час, ритуальний предмет та вид ритуального жертвоприношення. За мандалою стоїть велика духовна традиція, яка починається ще зі збірника гімнів «Ріґведи», де цьому символові співзвучні поняття «колеса», «кола», «кільця», «орбіти», «кулі», «країни», «простору», «сукупності», «суспільства» та ін., і наскрізною ниткою проходить через різні варіанти буддизму в Тібетії, Центральній Азії, Монголії, Китаю, Японії, аж до новітніх інтерпретацій, коли схему мандали уявляють як зовнішнє коло із уписаним у нього квадратом, а в останній також вписане схоже на лотос коло із зображенням сакрального об’єкта, божества та його атрибутів.
Образ мандали у поезії Віри Вовк у першу чергу асоціюється із християнською топікою, що засвідчує тяжіння до релігійно-метафізичної проблематики. Віра Вовк прагне пізнати Бога як абсолютне буття, безкінечний дух:
Паломник навколішках
не чув, як за плетивом брами
плакав непізнаний Бог.
Або:
Баядерці сніжинка,
балерина між небом і землею,
спраглому, манна пречиста ні для кого,
дитині, мандала на темному рукаві,
поетові, іскра в обличчі місяця,
сироті, сльоза на лиці сонця.
А Богові, просто сніжинка.
Зрозуміло, що Бог у «Мандалі», Творець неба і землі, Промисловець всесвіту. Йому вона приписує вищі духовні досконалості: вічність, незалежність, самобутність, незмірність, усеприсутність, усебачення, премудрість, правосуддя, благість, велелюбність, святість та істинність, творчість і всемогутність, велич і слава.
Серед головних християнських мотивів збірки, мотив святості, ідеального життя християнина, яке основується на вірі, надії і любові і виражає віру в Бога та його всемогутність («Звіздар», «Блазень»), гріха, оскільки «Гріх є беззаконня» (1 Ів.,ІІІ,4), він прийшов до людини від диявола, бо останній спокусив Адама і Єву, змусив їх переступити заповідь Божу, тому від гріха Адама й ширяться прокляття і смерть.
Коли прийшов завойовник
(на грудях свячений хрест,
золото інків),
гора загриміла з кореня і чашею перелився
лави вогненний проклін.
(«Гора»).
У цьому вірші образ «чаші» викликає в уяві читача топос «святого Ґрааля», священну чашу з кров’ю Ісуса Христа, яку зібрав Йосип Аримафейський, коли зняв з хреста тіло розп’ятого Ісуса; вважається, що наближення до цієї чаші надихало лицарів на благі і правдиві подвиги. У даному випадку «чаша» провокує «антиподвиг», тяжкий гріх, що граничить з убивством («прийшов завойовник»!).
З особливою виразністю і рельєфністю діалектика гріха втілена у вірші «Грішниця»:
Коли праведні бігли
каменувати грішницю,
кликали право і Боже свідоцтво.
Коли праведні бігли,
повні святого гніву,
позападали по коліна в землю.
Уздріли перед собою
грішницю, що стояла в повітрі,
прозоріша, ніж пелюстка черешні.
З одного боку, цей твір вирізняється глибоким архаїзмом і виростає з біблійної традиції: про це засвідчує і назва твору «Грішниця», і мотив побивання камінням, і апеляція до закону («Кликали право») та звернення до Ісуса Христа («кликали Боже свідоцтво»), і їдка іронія, з якою поетеса висловлюється про книжників і фарисеїв («праведні», «повні святого гніву»), і змалювання їх безсилля перед обставинами («позападали по коліна в землю»). А, з іншого боку, цей вірш перестає бути пасивною ланкою передачі інформації, що відома нам із Євангелія, він, що найцікавіше, творить новий сенс, нагадуючи роль «думаючого механізму». Відбувається певний розрив між міфом і новою інформацією, більшає міра умовності, що призводить до «оповіді в оповіді», «тексту в тексті»”. На цей раз від головного біблійного коду відшаровується новий зміст, переданий рядками:
Уздріли перед собою
Грішницю, що стояла в повітрі
Прозоріша, ніж пелюстя черешні.
Метафора «грішниця, що стояла в повітрі» засвідчує, що вона піднялася над землею і перебувала під небом. Коли Христос після свого воскресіння і сорокаденної мандрівки по землі відправляється в царство небесне, він возноситься в повітря і хмара покриває його. У повітрі під небом літають ангели і птахи, а пророк Ілля мчить у вогненній колісниці. «Повітря» асоціюється з «небом».
У збірках поезії Віри Вовк «Зоря провідна», «Елегії», «Чорні акації», «Каппа Хреста», «Меандри», «Молебень до Богородиці», у найновіших збірках «Бабине літо», «Професор Талалай», «Рай-дерево (Солодка черешня)», «Голос іздаля», «Бердо», «Вселенна містерія», «Печерні малюнки», «Нев’янучий квіт», «Місячне павутиння», «Вітряк на перехрестю» та ін. репертуар християнської топіки дуже багатий, він пронизує усі шари структури художнього твору, зокрема соносферу.
У поетичній системі Віри Вовк, скажімо, звук (без диференціації на різновиди) має кілька символічних варіантів: земний, космічний, кимось почутий (наприклад, сакральний дзвін церковного дзвону у вірші «До Христа»), або не почутий. Дуже цікавий його різновид – звук-струмінь, звук-повів. Останній, переданий через метафору: Мати Божа «віє» душам «гілкою вишні», є еквівалентом позавербального, вищого спілкування. На одному рівні – засобом зв’язку через Ісуса Христа із вселенським буттям, на іншому – «мови любові до Бога». В обох випадках цей ледь чутний звук причетний до душі («Розстелилися душі погожі…»; «Наші душі – кирея зориста – / Одягнули Ісуса Христа»), духовної сутності людини.
Як свідчить мистецтвознавець І. Данилова, метафора «вітер-Дух Божий» (як різновид Логоса) була особливо поширена у середньовічній богословській літературі і знайшла своє втілення в середньовічному живописі, зокрема в сюжеті Благовіщення.
Серед християнських топосів у Віри Вовк зустрічаємо образи Божої Матері («Покрова»), любові до Бога і до ближнього («Блазень»), церкви земної і небесної («Жебрак»), престолу («Мудрець»), молитви («Молитви»), манни небесної («Сніжинка»), хреста («Гора»), риби, як християнського символу, оскільки грецька назва риби ΙΧΩΤΣ є абревіатурою Ісуса Христа, Сина Божого, Спасителя (Ιησοōç Χριστòç Ωεου Τιòç Σωτήρ).
Космічна мандала в образі сяючої білої троянди явилася у видінні Данте. Можна розглядати як мандалу німби Христа і християнських святих на іконах. У багатьох випадках німб Христа поділений на чотири частини, що нагадує про страждання його як Сина Людського і про смерть на хресті, водночас символізує виняткову досконалість особистості. В архітектурі мандала часто входить до плану культових споруд. Тут було б цікаво простежити елементи мандали в архітектурних ансамблях Софійського собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври, Собору Успіння Богоматері, Михайлівського золотоверхого та ін. На основі мандали планувалася архітектура міст, наприклад, того ж Риму. Цілковито недослідженою у цьому плані постає і концепція Києва, міста апостола Андрія Первозванного, історичний центр якого також нагадує мандалу і одухотворений образом Небесного Єрусалиму.
Проте, безперечно, найпоширеніша мандала у релігійному мистецтві Індії і Сходу, недарма окремий предметний шар збірка “Мандала” Віри Вовк складає східна топіка.
Те, що Віра Вовк виносить образ мандали у назву збірки, свідчить: цей символ у неї значно ширший за саме графічне його зображення. Він універсальний, оскільки розрахований не на механічне упізнання (навряд чи воно було б естетичним), а на створення специфічної предметності мандали і мислення через неї. Йдеться про символ цілісності значно вищого порядку, діалектичної «гармонії», яка ніде, крім сфери естетичного, втілена бути не може, а в поезії Віри Вовк має два яскраво виражені аспекти: християнський і східний. Недаремно К.Ґ. Юнґ розглядає мандалу як психокосмічну систему. На його думку, лише реальні переживання кожної особистості можуть бути об’єктом власної підсвідомості. Кінцева мета такого пошуку, встановлення гармонійних і зважених взаємин із Самістю. Мандала у вигляді кола якраз ілюструє таку безперечну рівновагу. Людина ніби вміщається у центр кола, яке розділене на чотири частини. А це магічне коло («мандала») відображає структуру людської душі, сутність якої нам не відома. Де б не з’явився символ кола, у живописі, літературі, міфах, снах, планах побудови міст, він завжди вказує на найістотніший аспект життя: його абсолютну завершеність. Бо ж каже В. Топоров: «Коло, це символ психіки (навіть Платон описує психіку як сферу). Квадрат і нерідко прямокутник є символами земної матерії, тіла і реальності. У більшості творів сучасного мистецтва зв’язок між обома цими початковими формами або взагалі відсутній, або слабкий і випадковий. Їх розз’єднання, ще одне із символічних свідчень людини ХХ ст., душа якої втратила корені і їй все більше загрожує небезпека дисоціації»». Віра Вовк цю втрачену рівновагу людині хоче повернути, як намагався колись її повернути Василь Кандинський, малюючи схожу на птаху хмару, що несе яскраві кульки і кола (картина «Кілька кілець»).
Поет і літературознавець Б. Рубчак звертає увагу на схрещення у творчості Віри Вовк західного та слов’янського сюрреалізму (впливи Октавіо Пасса та Васка Попи), відгомони в її образах традицій П. Тичини, Б.-І. Антонича, В. Свідзинського. Її образи «основані або на предметах, або навіть на дрібних конкретних деталях, отже, на прецизному — майже малярському — спостереженні світу. Таке «імажиністичне» трактування дійсности, одначе, часто підноситься до символічности своєрідною мітичною енергією». До цього слід додати, що за своєю інтонаційно-звуковою організацією вірші В. Вовк яскраво-емоційні, суворо впорядковані. Її мірна, ритмічно організована мова своїм звучанням, мелодійністю, зачіпає найпотаємніші струни душі. Цьому сприяє її неповторний поетичний синтаксис: згущення, ощадність семантичних і синтаксичних засобів, короткі еліптичні речення, обриви, які надають творам динамічності і напруженості, а головне музичності.
Музику на вершину ієрархії мистецтв винесли Шопенгауер, для якого вона була метафізичним віддзеркаленням волі (без посередництва ідеї) і Вагнер, що цінував її як ідеальну виразницю емоційних станів. Процес зближення поезії з музикою Віра Вовк здійснює у різний спосіб: від запозичення музичної термінології («Реквієм»), до опису концертів («Концерт»), інкрустації твору акордами музики Гейтора Вілли-Лобоса («Чорні акації»), використання елементів Лавурентійської літанії та старослов’янських молебенів («Молебень до Богородиці») та ін.
У замітках «Моя поезія» Віра Вовк зізнається: «Від нормативного вірша я перекинулася на верлібр, у якому знаходжу ширшу гаму можливих мелодійних і ритмічних варіянтів. Шукати відповідної структури – це так як шукати істини життя. Одночасно це гра: переставляти чи вимінювати слова і звороти, вслухатися в їхнє звучання, вдивлятися в їхній колорит, викидати все, що здається надто очевидним… Я перейшла довгий процес від ошатности, насиченої метафорами, катакрезами, порівняннями, до суворої, майже чернечої прісности. Тепер мені люба скупа форма вірша, перецідженого крізь густе сито, щоб не було в ньому нічого зайвого» (зб.»Поезії». К., 2000).
Це дуже проникливе зізнання. Поетеса відчуває, що незаперечне зближення з музикою відбувається в сфері самого слова.
серпень 2020, м. Київ
Світлина Віри Вовк. Приватна збірка Юлія Григорчук