Пригадую, як батько приніс із Коломиї 1961 року новісінький Шевченків «Малий Кобзар». Вибрані поезії для дітей (державне видавництво дитячої літератури УРСР, Київ, 1961) з передмовою академіка Олександра Білецького, з пречудовими кольоровими малюнками для дітвори В. Полтавця, невідь-де придбаного татом. Тоді ще й читати не вмів, не вивчився, зате прикипів до малюнків як до чогось найсвятішого. Досі не відаю, де батько його відкопали. «Кобзар» став для мене книгою із книг – моєю Біблією. Досі цей раритет – у моїй домашній бібліотеці, що віє вічною загадкою, бо так і не наважився перепитати хоч раз тата, коли він ще жив, де взяв його для мене. Не стало тільки суперобкладинки. Відтак у моєму житті постала велетенська спадщина Тараса Григоровича до найновіших видань, та дорожчої за батьків дарунок у мене ніколи не буде. Переконаний: мають існувати нерозгадані таємниці, без них життя втрачатиме Господню благодать-свіжість і все зводитиметься до банальних аксіом…
Вийшов знаменний Кобзар якраз до 100-річчя від дня смерті Великого Тараса. Вони, ці спогади, переносять у такі далекі, майже призабуті, 60-роки минулого століття. Саме цей Кобзар справив незглибиме враження на дитячу психологію, особливо малюнки художника В. Полтавця. Разом із суперобкладинкою вміщено понад десять кольорових репродукцій, на яких – і гайдамаки, і Гамалія, й козак із мертвою дівчиною-коханою з «Причинної», і сліпий кобзар, і дитяче поневолення… Вони якраз вразили дитячу уяву, ще до того, як почав читати, а згодом усвідомлювати геніальність Великого Кобзаря.
Усе видавалося ще й тому загадковішим, аж до втаємниченості, що лише в 1954 році моя мама Євдокія Василівна повернулася з Сибіру після восьмирічного заслання. З’ява такої книги в сім’ї «ворога народу» могла погано закінчитися для батьків. Але її від нас, трьох синів, ніхто ніколи не ховав, не зачиняв під сімома замками. Навіть сусідкам і друзям показували. Тим паче, Марійка з Іванком теж походили із сім’ї репресованих. Пригадую, якось спекотного літа таки нагрянула перевірка з райвно на чорній волзі. Все обійшлося порівняно легко: з’ясувала, що я погано вивчаю братню… російську мову. Куди більше проблем поставало з сусідськими хлопчаками, які змалку охрестили нас «бандерівцями». «Кобзар» з кожним днем поставав нерозгаданішим, вабив своїми внутрішніми секретами, аж до того, що у класах 6-8 мені почали маритися козацьке військо з кошовими і гетьманами. Щиро вірив, рано чи пізно в нас саме так і повинно статися, особливо легко і невимушено мріялося в лісі, на безлюдді. Одного разу знайшов тризуб, зроблений із алюмінієвого дроту. Дядько Степан, з яким найчастіше любив ходити по гриби, суворо наказав: негайно викинути і забути про нього назавжди. Та я цього зробити не зміг!
Згодом, у середній школі, з’явилося чимало інших книжок: потрібних і не дуже. Деякі отримував від вчителя української літератури Ярослава Нижника, який хоч і не читав у мене уроків, але зацікавився моїм віршуванням і допомагав, як міг, удосконалювати його. Він давав прочитати дещо на один день і не більш, бо й інші чекають на них. Таким було моє перше знайомство з «Земним тяжінням» Василя Симоненка, «Мальвами» Романа Іваничука… А далі у сільській бібліотеці самотужки відшукав «Собор» Олеся Гончара, «Неопалима купина» Сергія Плачинди, «Через терни до зірок» Івана Цюпи. Ярослав Іванович стиха до мене промовив на перерві: «Але не віддавай її до бібліотеки…» Тільки перепитав: «А чому?», відповів: «А ти хотів би, аби кадебісти прийшли і спалили всі ці книжки?». Тільки кивнув головою. Проте попереду завше залишався Шевченко. Він вабив, як ніхто інший. Ще й тому, що її нікому не треба було віддавати, бо книжка – моя власна, точніше нашої сім’ї й родини.
Відтак настала досі нерозгадана велика епоха «Червоної рути», де все так само було не до кінця збагненним, але близьким і милим для душі і серця. Ми з ровесниками вирішили на початку сімдесятих створити вокально-інструментальний ансамбль при Корницькій середній школі. Самі виготовляли, точніше прилаштовували для придбаних інструментів звукопідсилення, шукали апаратуру. А коли вперше виступили на концерті, після найзнаменитішої «Червоної рути» Володимира Івасюка чомусь надумав виконати мало кому тоді відому пісню «Чорна рілля ізорана…», яку інколи виконувала мама. Якщо окремі вчителі нарікали на поганий звук наших електрогітар, то на мій акапельний спів ніхто уваги не звернув. Зважаючи, що за вікном минав 1971-й і в Україні розпочалися брежнєвські морози після хрущовської відлиги, то можна було чекати розправ і після невинно виконаної пісні січових стрільців.
Чому так сталося, одному Господу відомо. Але ж Шевченківські мотиви-молитви теж нікуди не зникали:
То так і я тепер пишу:
Папір тільки, чорнило трачу…
А вірш! їй-богу не брешу!
Згадаю що чи що побачу,
То так утну, що аж заплачу,
І ніби сам перелечу
Хоч на годину на Вкраїну…
… Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну забуваю
Або лукавих проклинаю
За те, що я тепер терплю, –
Їй-богу, братія, прощаю
І милосердному молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали.
Хоч я вам кривди не робив,
Та все таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось.
Життя робило круті повороти. Коли очолив шкільну комсомольську організацію, звернув увагу, скільки книжок привозять з усіх-усюд на макулатуру. Попросив дещо переглянути з них. Це ж, начебто нікому не потрібен мотлох, що завтра піде на такий самий папір, але без змісту. І тільки нахилився над височенною горою, як до рук потрапила товста книга без палітурок. Очі самі вчепилися за віршовані рядки, яких тут була вся збірка. Я аж зойкнув од несподіванки: тримав у руках Кобзар, не дитячий, а дорослий. На жаль, ніяких ознак ні року, ні видавництва ніде не було зазначено. Обкладинку і початкові сторінки вирвала чиясь «дбайлива» рука. Але я вхопив його і притиснув до грудей. Якраз ось-ось мали розпочатися комсомольські збори. Узяв з собою і «знахідку». Тремтячим голосом заговорив про те, куди ж ми скочуємося, якщо Кобзар викидаємо на макулатуру. Чи далеко зайдемо?! Відповіді ні тоді, ні зараз мені ніхто не хоче дати. Хоча Кобзарів у нас виходить нібито достатньо й макулатуру, здається, по школах давним-давно не збирають. Але порівняймо тиражі, якщо Малий Кобзар на початку 60-х, виходив 100 000 тиражами, то нині ні про що подібне ніхто й думати не хоче. Все вимірюється якимись ліченими тисячами. А може, заженемо Книгу-Біблію в інтернетівські видання? Як тоді молитися на неї будемо?! Зрештою, не впевнений, що таких винаходів ми ще не маємо… Бо ж часи настали короновірусні і з’явилася потреба в онлайнтрансляціях, слухаючи Божу службу в Інтернеті.
Студентські літа принесли нові випробування. Навіть не здогадувався, що перед моїм вступом до Львівського університету імені Івана Франка, з філологічного та журналістики у 1973 році було виключено за український націоналізм 15 студентів. Зараз, як і тоді, аналізуєш те, так зване, навчання. Левова частка його минала на марксистсько-ленінських дисциплінах. А творчість Великого Кобзаря, як і Каменяра, вивчали лічені години. Та й як вивчали?! Наприкінці шістдесятих Львів прославився пречудовими вечорами, присвяченими Тарасові Шевченку. Та їх раптом не стало, хіба десь у закритих приміщеннях без права на будь-яке розголошення. Очолюючи в ті часи університетську літературну студію «Франкова кузня», порадившись із друзями, попрямував у комітет комсомолу, де мене майже приязно зустріли. О, так, обов’язково. Чекати довелося дуже довго, аж поки не отримав під час літніх канікул телеграму з’явитися в деканат, звідки потрапив у КДБ по вулиці Дзержинського, де почув, що, крім усього іншого, мав намір організувати вечір Шевченка в ЛДУ імені Івана Франка. Коли обурився: та ж він – насамперед поет, революційний демократ, співець обездоленого люду. Мовчки похитали головами, але на волю таки випустили, пригрозивши, статтю ми тобі вже «підшукали». Начувайся!
Щоправда, саме в університеті, відбуваючи практику в одній із районних газет Рівненщини, вирахував, що звідси – дуже близько до Києва. Я давно вже мріяв там побувати, заодно завітати і до Канева на Чернечу гору, місце спочинку Геніального Тараса. Сяк-так влаштувавшись у студентському гуртожиткові Київського університету імені Тараса Шевченка, випитавши дорогу, наступного ж дня подався пароплавом до Канева. Поїздка була незбагненна: і Дніпро, і Канів, і найсвятіше для кожного українця святилище із прахом Кобзаря справили на мене незрівнянні емоції. Збулася давня мрія. Відтак ще доводилося бувати в Каневі на Міжнародному шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій». Та перші враження назавше зостануться найдорожчими і найпам’ятнішими.
Можливо, це й звучить наївно, що перша книга «Кобзар» стала єдиною на все життя. Та пригадую інші історії, котрі довелося почути. Видатний український художник Петро Яковенко розповідав мені, що батько привіз йому недорогий Кобзар з Кам’янця-Подільського на початку 20-х років минулого століття. З ним він пройшов голодомор й усю другу світову війну. Пропала книга перед її закінченням. Коли постала проблема вибирати професію і прагнув стати художником, то написав сестрі з Прибалтики в село Синиця під Уманню, аби надіслала йому Біблію і Кобзар. Ще запам’ятав, скільки поезій, фрагментів поем знав художник на пам’ять. Усю мудрість черпав із цих двох книг, особливо з Кобзаря. Знали і ті, хто вернувся з Сибіру – мама, її сестра Ганна, бабуся Марія, і ті, хто там і не побував. А ми до 200-річчя читаємо Кобзар на радіо, але з текстів. Ніхто навіть не додумався, що Кобзар треба читати тільки на пам’ять.
Якось паралельно, коли в Україні розпочався Євро-майдан, у Чернівцях я у самому центрі міста, напроти ратуші, не побачив такої звичної книгарні «Кобзар». Задумували її як епіцентр презентації нових книжок, ще щось помпезно-бахвального. Наразі там майже нічого так і не відбулося. Натомість поряд зі словом «Кобзар» вигулькнуло якийсь «Мішель». Народ не міг надивуватися, хто ж це перейменував Тараса на Мішеля. Тихенько позникали звідти й книги. А ось у вигляді «подарунка» до Євро-майдану з’явилася нова вивіска «Сбербанк Росія» (майже за Азаровим!). Це все відбувалося майже одночасно, коли Московія вкотре купила Україну «за шмат гнилої ковбаси». Перекупщики торгуються далі. Тільки Ненька Вкраїна вистоює на лютих морозах, спливає кров’ю через недолугість не нашої влади та закордонних торгашів-братанів.
А Великий Тарас ніби знову оживає, хоча Він ніколи й на жодну мить не засинав. Причому цитують його не тільки герої-майданівці, а й найпродажніші з глашатаїв братовбивства, що, крім слова «фашизм», у власному лексиконі більш нічого й не мають. Чи ж не про них знаменитий «Холодний яр», який так довго не друкували в совєцькі часи:
«Гайдамаки не воины –
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане.
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина.
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
Ви – розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде…
Навіть Шевченкові «голодні ворони» тут асоціюються з засудженим народом «беркутом», яструбами, шуліками, вороняччям із роду орлиних, яких розвелося у нашій державі тьма-тьмуща. Тому й Кобзарів вердикт, як ніколи, одностайний:
Не нарікаю я на Бога,
Не нарікаю ні на кого,
Я сам себе, дурний, дурю,
Та ще й співаючи. Орю
Свій переліг – убогу ниву!
Та сію слово. Добрі жнива
Колись то будуть. І дурю
Себе таки, себе самого
А більше, бачиться, нікого?..
…Чи не дурю себе я знову
Своїм химерним добрим словом?
Дурю, бо лучше одурить,
Ніж з ворогом по правді жить
І всує нарікать на Бога!
А ще ж Шевченкове, оте що повсякчас співаємо і будемо співати, як найосновніший Завіт – гімн-славень України:
…все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Як воно звучить актуально, особливо в часи котрої із російсько-українських воєн, яких, здається, навіть Інтернет не зміг порахувати, тому й звучить надто важливо. Чи ж довго ще звучатиме, допоки гинутимуть українці навіть під час якихось там перемир’їв.
Мирослав Лазарук
КЛЯТВЕНА ОБІЦЯНКА
«1850 года, июля 3 дня.
По сему присяжному листу присягу
принял рядовой Тарас Шевченко».
Із тексту військової присяги
Мундир тісний і куций, мов закони
Імперії, закованої в страх…
З незакінченої поезії
І знову слідство, знов тупий донос:
Щось малював, а може, й римував
Оті невдячні ц а р е х у л ь с ь к і строфи,
Що наближають владно до Голгофи.
Чи, може, чорт замало муштрував?
І знову слідство… А чи й знав Христос:
Як пан-шпіцрутен браво танцював,
Як у неволі мається душа,
Вмираючи, всихаючи поволі,
Аж Кос-Аралу снилися тополі,
Й старий Дніпро у сивих комишах,
І половинилась порожня голова.
Тепер – під вартою до церкви, до попа
На Євангеліє псареві присягать,
Клястись на вірність клятому Миколі,
Що вже не зраджу, підлому, ніколи…
А гніву, ненависті – не зупинить гать,
Солоних, як застояна ропа.
…Слова пливуть піском з твердих долонь,
Чужі перехолоджені слова,
В яких – ні крихти Божої любові,
Пощо вона убогому рабові,
В якому і любов мов нежива,
Як із померлих мовчазних ікон,
Що придивляються до губ твоїх, очей,
Немов угледіти забаглося жалю,
Покори, каяття й сумирності гіркої…
То що ти, брате, Богові накоїв,
Коли свій гнів укинув у ріллю,
Невже і він любов’ю запече?
…Комедія закінчилась. Пора
Увіковічити автографом оте,
Що гірш вогню пектиме повсякчасно…
…Слова чужі іржаві скроплять рясно,
Пісками душу доля замете,
В мундир зодягне звідниця стара,
Тісний і куций. Боже, та дарма,
Бо ще на світі не знайти ярма,
Яке схилило б голову Поета.
Тремти, імперіє, в лампасах й еполетах.
Для тебе порятунку вже нема,
Лети у пекло, кривднице німа!
СУЧАСНА ШАШЕЛІАДА
Диптих
…Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі…
Тарас Шевченко
1.
Не плугатар за плугом ходить,
Не поводир коня веде,
А той, хто нишком верховодить
І промовляє до людей:
– Я проминаю, розмиваю,
Усе, що твердю мов було,
Ховалось наче за вуаллю,
Як сон – неісторичне тло.
Мене ніхто ніде не любить,
Не береже, не дорожить,
Не знайде, значить, не загубить,
Але й не зможе пережить,
Бо я – й у тиші, я – у громі,
Бо я – у кожному із вас,
Подайте шашелю-сіромі,
Що тіло точить повсякчас,
Бодай на зубчик мертвечини,
Я все на порох перетру,
Ще хвилю-мить перепочину
І в ненажерності помру…
2.
Шашіль шашелеві точить
Шлях у довге небуття,
Пилом дме у темні очі,
Пил для нього – то життя,
Потойбічне, в позачассі,
Без надії й сподівань.
А нащадки тлінноласі
Загрібати ладні грань,
Тільки б іклами торкнутись
До того, що не твоє,
Так живуть немов у русі,
А насправді настає
Безпробудно мертва тиша
(Бог забув, либонь, про нас!),
Той к р и ш у є, а той кришить
На дрібні шматочки Час.
Хтось у пітьмі шашелює,
Хоч беззубим уродивсь,
Ладно брехнями гендлює
Н е д о т о р к а н и й нудист.
А комусь п о б а р а б а н у –
Він такого вже нагриз…
У садку вишневім рано
Поливає кипарис…
Зупини їх, Боже правий,
Хоч далеко Ти єси,
Принеси піски з а р а в і й,
Душі гнівом потруси!
Шашіль шашелеві точить,
А доточить – заспіва,
І безтямно напророчить:
Не ростиме ні трава,
Ні кукіль темно-рожевий,
Ані струєний жовтець,
Лиш чорнобиль – долі жереб –
З душі в душу – навпростець!
Мирослав ЛАЗАРУК, директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України…