“Мені неодноразово доводилося писати про вірші Олександра Астаф’єва. Але після цього жодного разу не повертався до написаного і не змінював думки. Не робитиму цього й тепер. Упевнений, що ці розмисли над добіркою лише доповнять лише доповнять враження…”
ПОЕТ ВДИВЛЯЄТЬСЯ У КРОВ ЗОЛОТОЇ ОСЕНІ
Олександр Астаф’єв. Силуети світла. Поезії (журнал «Літературний Тернопіль», 2016, №2, с.15-21).
Журнальні добірки віршів здебільшого зацікавлюють. Назву лише декілька з них, бо версифікаційний потік був більшим. Це лірика Володимира Науменека у «Буковинському журналі», Олега Гончаренка у «Дзвоні», Наталії Матюх у «Літературному Чернігові»… До цього числа, як на мене, належить поезія Олександра Астаф’єва з «Літературного Тернополя».
Можна, зрозуміло, говорити про багатства тематичних пластів у ній. Але перш за все відзначу, що усе пронизано філософічністю. Це, можливо, є своєрідною «фішкою» столичного автора з тернопільським корінням. Напевне, це є моїм здогадом, а безсумнівним є той факт, що саме така розмисливість приваблює.
Спершу згадаємо про громадянськість. Прозорі натяки на злободенність маємо у багатьох віршах: «Кути пам’яті не стираються від російських звіринців», – читаємо у творі «Кути пам’яті». «Тут поліг я, скручений кабелем, із кулею в оці» – це рядки із поезії «Смерть і краса». Посилання на сьогодення знаходимо у тексті «Подарунки із фронту»: «Скоро бій завершиться наш, вантаж-200 поїде до моргу». Суттєві дрібнички? Не впевнений. Прозаїзми, навіть дуже болісні, – ознака поезій на злободенну тематику. Але правдою є й те, що з ними сусідує образність мислення: «Світ великий, щоб у ньому щезнути, і малий, щоб втекти від кулі» (вірш «Кути пам’яті»). (Над цитатою подумалось про творчий перегук із Владзіміром Некляєвим: «Він дуже мало знає, щоб померти, і так багато знає, щоби жить»). «Очі мої засипані червоною глиною, яскравою, як листя осені» (вірш «Смерть і краса»). « І я дітям віддам патронташ, щоб у ньому носили моркву» (вірш «Подарунки із фронту»). Чи не можна тут говорити, що автор через метафорику знайшов свою струмину у висвітленні воєнної тематики?
Але громадянська спрямованість лірики Олександра Астаф’єва не обмежується нею. Вірш «Богом стає чекання» наштовхує на думку про богошукання. Про родинну пам’ять промовляє твір «Обриси кузні». З восьмивірша «Олов’яний солдатик» перед нами постає непростість буднів. Це окремі нюансики. А дещо узагальненим є вірш «На мотузці краси». Знаєте, мене буквально вцілили наповал рядки «Кожен із нас розуму несповна за землю нашу». Простота висловлювання привернула увагу, бо передавала і мої почування. А хіба не зацікавлять рядки: «де тепер навшпиньки ходить розум білими шляхами юних літ» (вірш «Ходить навшпиньки розум»)? Продовжимо? «В степу могили шумлять, як вуха, як союз людини і кулі» (вірш «Могили, як вуха»).
Окремішність у тематичному пласті громадянськості становлять вірші про закордонні враження автора. Це – вірші «Краків», «Гора Крем’янка під Краковом», «Єгейське море» (диптих). Але вони водночас – яскраве свідчення припадання автора до пейзажності. «Читає дощ перевернуті літери назв нічних ресторанів» (вірш «Краків»). «Підготувався досвідок до меси птахів, сповитих у трави єдваб» (вірш «Гора Крем’янка під Краковом»). «На вітах сохнуть ятери листя, що рибу сонця зловили» (вірш «Егейське море»). Присмаки пейзажності, як мені здається, має також вірш «Донор степу»: «Вбирав у блават очей степу гони зарошені, досконалі форми речей у у крові золотої осені». Якщо точніше, то тут маємо балансування між пейзажністю та філософічністю. Чи, може, так має бути. Приміром не думається про інше, коли читаю «Повернутись до дійсності», «Танцюють тіні». Варто, напевне, вчитатися у «Силуети світла», «Нитка снігу». «Спіткнувся метелик і кров його світла зійшла, як кристалик краси» (вірш «На сходинках світла»).
…Недавно знов перечитував мемуарну книгу Івана Гнатюка «Стежки-дороги», в яких є чимало цікавих моментів. Зокрема, нагадаю історію з інтимною поезією. Свого часу молодий критик дорікав йому за відсутність любовної лірики. Але, почувши її, змінив думку. Справді, в ужинку поета їх так мало. Але всі вони є промовистими. В доробкові поета Олександра Астаф’єва таких творів є значно більше. Він починав із розділу «Тінь Евридики» у першій книзі «Листвяний дзвін». Сліди інтимізації бачив також у «Заручинах» і «На березі неба». Здається, що торкається цієї теми й вірш «Золоті слова»: «Хотів би я мати, щоб тебе оспівати, найкращі слова золоті. Та не знаю, де золота взяти, коли злидні на нашім путі». Хіба це не перегукується з отаким твердженням: «До тебе повертаюся з журбою, любове дум, що глибшають руслом». І немає значення, що другі рядки написані в роки поетової юності, а перші з’явилися недавно. Бо більше хочеться говорити про почуттєвість, незважаючи на вік.
Цей темарій є характерним для добірки. Але є два нюанси, які його істотно доповнюють. Перше – відгомін прожитих літ. «Мов біла нить, до скронь злітає іній, легкий, неначе мамина рука, пливе, тремтить, поміж волосся ліній (у деревах саду. – І.Ф.) і в їхній глибочіні затиха». «Нитка снігу, слід величавий ля душі, що мізерна й убога» («Нитка снігу»). І вона мені подобається. Тільки внесу одну ясність. Перша фраза взята із книги «Листвяний дзвін», що побачила світ у 1981-ому, коли авторові було тільки 29. А друга – із цьогорічної журнальної добірки. Як бачимо, автор не відмовляється від образності мислення. Тільки тепер словосполучення стає рельєфнішим, зримішим і …ощадливішим. Вікове?
Немає нічого дивного у тому, що поет по-своєму роздумує про сенс творчості. Не знаю, як і хто оцінює його вростання у цю тематику, але я не можу байдуже пройти повз вислови на кшталт: «І знову творча самота біля світильника жасмину» (вірш «Творча самота»); «Я чую – стукає в тиші годиннник своїм протезом» (вірш «Перемога над собою»).
Скажу ще про таке. Мені неодноразово доводилося писати про вірші Олександра Астаф’єва. Але після цього жодного разу не повертався до написаного і не змінював думки. Не робитиму цього й тепер. Упевнений, що ці розмисли над добіркою лише доповнять лише доповнять враження. Хіба це є чимось поганим?
Ігор Фарина,
член Національної спілки письменників України,
м. Шумськ на Тернопільщині