(Олександр Астаф’єв. Сухі дощі. Вірші. Поеми. – К.: Логос, 2019. – 492 с.).
Назва найсвіжішої поетичної книги Олександра Астаф’єва метафора-оксюморон. Поєднання непоєднуваних понять: сухості («сухі») та вологи («дощі»). Чи справді ці поняття не можна поєднати? Мабуть, можна. І тоді оці «сухі дощі» стають слізьми, що запеклися і не пролилися…
З горнятком йду між вирви і горби,
моя дорога довга і солона,
як амплітуда вічної ходьби
від брами лона і до брами лона (З поеми «Фауст», 459)
Що найбільше болить персонажеві збірки на солоній життєвій дорозі? Припускаю, що гірка обставина нашого часу: земля вкрита не так творіннями Божими, як тваринами Божими:
І приходять вони,
приходять щодня до людей,
крізь державні пости
із виттям макабричних ідей.
Хліб брехні й обіцянок
і кров в тарілках на столі.
Бо тваринами божими
вкрите обличчя землі («І сонце зникає», 14)
Вражаючим емоційним та образним полотном, що увиразнює трагізм війни, є поетична мініатюра «І небо, як губи коня» (94):
І небо, як губи коня,
губить у травах піну.
То вітер наздоганя
на міннім полі дитину.
Джмелями трава загуде,
заплачуть роси бусини,
як губами дитя припаде
востаннє до глини.
Війна підриває не тільки людей, а і державу до такої міри, що ідеться вже не про державу, а про її бутафорію: «Печальна бутафорія держави, / Де змішано фарби і кольори, / Де рвуться всі до влади і до слави, / Сідниці обгорнувши в прапори / Та за усім одверто прозирають / крадіжка, злоба, злочини і страх. / І шкода тих, що на війні вмирають / Із поцілунком кулі на устах» («Печальна бутафорія держави», 327).
Свідома брехня, нажива на людській крові – непростимий гріх вовків у овечій шкурі, що спустошують Божий виноградник. Статки, примножені ціною війни на Донбасі, не зможуть відкупити їх власників і нащадків перед небом («Земля Вам гупає у скроні», «І знов щодня когось убито», «Вам владу Бог дав над людьми», «І знову сюди по низов’ю», «І гнів господній: ніби йде війна», «В майбутніх наших поколінь», «Зодягнуто тебе в уяву», «Повернення лелеки»). Жодна поважність не завадить побачити, що
Уявна велич, ще при ній, як паж,
брехня, що носом чує оборудки.
Владики шоколадного міраж,
він змотує кишок своїх же вудки.
Присутністю своєю насмердів
на цілий світ, бо вів торги безладні.
По крові йде, несе до всіх віків
В душі гнилизну й черви шоколадні.
(«О, як він йде поважно між років», 87).
«Сухі дощі», якщо їх потрактувати в руслі символічному, можна відчитати як спрагу («сухі») благодаті-гармонії («дощі»), котру кожна чутлива людина відчуває у непевних часах – байдуже, чи вони стосуються життя суспільства, чи окремого індивіда.
«В пору потрясіння або смути / людину дощ сухий наздоганя», – констатує поет у вірші «У небі дощ вже висох до краплини» (184). Одне з потрясінь – лицемірство, лукавство. З ним миритися немає бажання і так народжується бунтівний поет.
В однойменному циклі за ліричним персонажем проглядається автор, а читач зустрічає амплітуду настрою від «Я вже не вірю в те, що я живу» до «Як бачиш, я ще є, я ще живу». На сусідніх сторінках збірки (376, 377) подано два бачення життя: прагнення наживи, «новий хабар за днів моїх криву», внаслідок якого животієш, «живим перетворившись у чирву», та ідеалізм, що не може змиритися з таким світом: «Я ще живу, і меч – моє перо, / і щит смішний, із білого паперу, / останній Дон Кіхот в новітню еру, / що під шоломом приховав тавро».
Затаврований за непрактичність і інакшість поет. А в отій інакшості бачення – не тільки суть людини, яка вирізняється в натовпі. Інакшість є основою самої поезії, адже поетичність вислову значною мірою визначається свіжістю погляду, незвичною метафоричністю. А на такі одивнення поезія Олександра Астаф’єва багата: «Рука ріки у прожилках блакитних» («У надвечір’я синяві вогненній», 161); «Водолазами риби стали / в золотих окулярах проміння» («Ця вода в золотих окулярах», 22); «і захід сонце виведе із гри» («Як білі вівці, хмари із гори», 160); «однак не спить сполохана ворона / у пазусі пожовклої верби» («І цей сезон розбіжностей минає», 19); «У небі дощ вже висох до краплини, / і не цілує в губи пелюстки» («У небі дощ вже висох до краплини», 184); «Різдво тебе витрушує із себе / на землю нерозколотим горіхом» («Різдво прийде – його картини жваві», 368); «Тремтить природа струнами рокити / і Бог приліг спочити на веселку» («Життя одне і в нас, і поза нами», 313); «І сонце яблуком дозрілим / аж гульк! – скотилося у воду» («І сонце яблуком дозрілим», 291).
Останній з перелічених образів схоплює несподіваність і скороминущість дня-життя і спокусливих мрій, властивих юності. Проглядається натяк на сухий дощ із сонячного проміння, як неповторну радість юнацької пори, що її особливо відчутно у ритмах і образах вірша «Тут ліси багряночолі» (128):
Тут ліси багряночолі –
наші радощі.
І стовпи хлібів у полі
вище ратуші.
Золота принада саду –
вище голову.
Яблука дадуть пораду
Сонцю й голубу.
І на лиса схоже поле
в хутрі жовтому.
Усміхнулась біля школи
білка жолудю.
Зріла ж душа розуміє незворотність минулого. Тому «у посуд тіла сила миротворна / зцідилась смутку золотим дощем» («Минуле вже воскреснути не в силі», 356). Смуток, що стає радістю, бо зцілює зранену душу, повертаючи їй втрачену цілість. Понад те, ліричного персонажа збірки та її автора можна образно окреслити рядком, що винесений у назву цих нотаток: «Промінь осінній зі знаком скорботи». Зі скорботою зрозуміло: минущість життя, зранення душевні та тілесні, фарисейство, постійні виснажливі «битви з вітряками». Із осіннім уже складніше, бо то не тільки синонім зрілості літами, а і духовної життєвої мудрості. Душа переосмислює набуте і освітлює життя не літнім променем (гарячим, імпульсивним), а осіннім (розважливим, теплим). І цінує його більше, бо не пересичена надлишком. Осінній промінь освітлює ощадливіше, але глибше:
Я й після смерті не знатиму,
що жив на оцій землі.
Дорога на небі писатиме
Променем про жалі.
Про любов і поезію дзвонами
гострих, як ніж, бузків.
Хай очі проллються водами,
як дощ посеред полів.
Радість у світ розбризкана,
мов сльози згубило дитя,
бо життя – не більше, ніж блискавка,
блискавка в млі небуття («Я й після смерті не знатиму», 250)
В оцій пейзажній замальовці зібрано чи не всі центральні символи збірки: промінь, води (сльози, дощ), радість і блискавка-життя. Вповні усвідомлюєш крихкість життя і раптовість смерті після того, як опиняєшся на тонкій межі:
Не скальпелем в лікарні оперують,
а категоріями вічності, щоб кожен,
хто звідти врешті вибрався живим,
підвів болючі очі до небес:
«О синє сонце, що мені ти скажеш?!»
(«Не скальпелем в лікарні оперують», 240)
Про любов і поезію, про поезію любові. До світу, до рідних і близьких, до коханої:
Твоїх очей люблю я зрілий спокій
і дівчинку, приховану у ньому,
яка зі школи ще запам’яталась.
… і сотні твоїх образів, що в небі
злітають небайдужими птахами.
(«Твоїх очей люблю я зрілий спокій», 239)
У множинності образів проглядається потреба зберегти кожну мить життя, адже «Воскресіння / чекає кожен із прожитих днів» («Прийму я всю покару без спокути», 180), який не просто змінював людину, а надавав їй глибини, збагачував сокровенним розумінням власного призначення, що його у вірші «Мене багато що єднає з глеком» Олександр Астафєв висловив так:
Молочний брате, ми оба – не вічні,
паломники у Бога на полях.
Нам тільки б віднайти шляхи магічні,
щоб перелився в нас Молочний Шлях
(«Мене багато що єднає з глеком», 87)
Одним із таких магічних шляхів є Поезія. У пам’яті зринає фрагмент із поеми «Фауст», що ним починалися оці нотатки з приводу збірки «Сухі дощі»:
З горнятком йду між вирви і горби,
моя дорога довга і солона,
як амплітуда вічної ходьби
від брами лона і до брами лона (З поеми «Фауст», 459)
У тому горнятку – вщерть молока. Пригадується народне: «з молоком матері». У кожному з нас з молоком матері живе відчуття вічності, краси, тепла і гармонії. Доки це пам’ятаємо, жодні сухі дощі не виснажать душ.
Надія Гаврилюк, Київ