Так, білу, бо ювілей – це все-таки свято. Ігореві Фарині виповнилося 60 років. Березень у круговерті часу щоразу повертає до тепла і надії на лагідне літо, щедру осінь. Для письменника і журналіста Ігоря Фарини творча доля таки щасна, бо зародила чудовими віршами, правдивою публіцистикою, актуальними краєзнавчими статтями.
Народився Ігор Фарина 26 березня 1958 року в селі Загір’ї Зборівського району. Навчався на журналіста у Львові. Працював у районних та обласних періодичних виданнях, як редактор долучався до випусків ряду часописів й альманахів. У 80-их роках працював журналістом у зборівській районній газеті. Нині мешкає у Шумську. Є громадським діячем краю. Ігор Фарина – член Національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України. Лауреат Всеукраїнської премії імені Братів Лепких, премії журналу «Тернопіль» в номінації «Поезія», дипломант всеукраїнських конкурсів «Крилатий лев» та імені Мирона Утриска. З усього плідного доробку митця оригінальним візерунком проступають вірші: саме вони є кодом його загадкової душі й літературної творчості. На тексти Ігоря Фарини створено низку пісень. Він є автором збірок віршів «Думаю про журавля», «Осінні жорна», «Різьби на словодреві», поетичного переспіву «Пісні пісень», книг есеїстки «Вогнище на дощі», «Шумська мелодія», повістей «Пекуча чужина», «Кулемет». До речі, його повість «Чорне сонце» надрукована у третьому випуску зборівського часопису «Білий Берег», що вийшов цьогоріч. Ігор Фарина входить до складу редакційної ради цього видання.
Зборівчани зичать нашому талановитому краянину нових творчих здобутків.
Леся Білик,
портрет роботи Богдана Ткачика,
“Зборівська дзвіниця”.
***
Вишневий цвіт
в’яне без молитовних дзвонів
перемови небокраю і коріння
ведуть у гостроту сумнівів
іскри ненароджених пісень
нічого не знають про винятки
***
снують довкола не нитки сновиди
чекають сітей часу незітлілих
на аркушах небес пречисто-білих
записується кожний щемний видих
при пізній щепі голочками в тіло
впиваються думки що не набридли
хотіння чужинецькі остогидли
в них апетити поселились сміло
та пісня білу одягла сорочку
й не чує гіркоти презлих зітхань
сновидливість погибель руху й духу
спіймає у долоні свіжість пуху
і у пізнання вступлю без вагань
***
моя печаль предивну барву має
я сам її відверто не збагну
на себе пам’ять всю бере вину
яка мене в надсвіття не пускає
не заженуть вже роздуми до сну
у котрому із прірви літ вертає
глибокий сум він все про мене знає
бо чув у блуканині новину
у турмищі отому заклюють
і вже опам’ятатись не дадуть
женучи по наїждженій дорозі
я входжу в серпень в течії його
печалі й люті здвоєний вогонь
що не підвладний сухості та прозі