Тоді, напередодні їхнього вінчання, пішов літній дощик, тож усі з вірою у щасливе знамення неодмінно пророкували йому чисто умиту Божою ласкою й щасливу життєву стежину у парі з обраницею… Яскраве родинне свято серед коболчинських просторів на батьківському обійсті щиро і привітно усміхалося усім гостям українською обрядовістю, а вони, напрочуд вродливі й закохані, розкошували у своїй любові, радо гойдаючись на душевних струнах у місцевих звичаях і насолоджуючись замережаному у вишиваній красі здійсненню їхньої найзаповітнішої мрії… Тоді…
Це особливе багатобарвʼя їхньої вінчальної краси раз по раз бентежило душу трепетними спогадами, збагативши мою творчу скарбничку ведучої якимись винятковими відтінками щастя. …Аж до того страхітливого 4 грудня 2016-ого, коли з теленовин у дійсність несподівано увірвався жахливий розпач – на увесь екран… фотопоглядом мовчав наш Юліан Рудько… А далі – розривався крізь сльози і все ж іще крихітну надію телефон, не даючи оговтатись від страхітливої новини про ніч напроти неділі в селі Княжичі під Києвом. Версії за версіями з кожного телеканалу роз’ятрювали душевні рани, в одну мить навічно затягнувши життєвий небокрай осиротілих мами і тата, молодої дружини, що була при надії, родичів, близьких, друзів і земляків – розлучною вуаллю одвічної туги…
7 грудня рік тому сколихнуло моє село Коболчин, на превеликий жаль, уже не традиційною українською обрядовістю свята Катерини, а невимовною журбою жалоби: серед рідних засніжених просторів в останню путь проводжали 25-річного красеня, найкращого у світі сина, люблячого чоловіка, товариша, колегу й односельчанина, оперативного працівника Головного управління Національної поліції в Києві, старшого лейтенанта поліції, життя якого так несправедливо і підло обірвала підступна куля…
Він так і не відчув щастя бути батьком: 9 березня 2017-ого народилась чарівна татова квіточка Софійка. Згодом, 19 червня, його день народження уперше був згіркло-заплаканим, а за столом усім було уперше страшенно тісно і боляче вдивлятися у Юлікові очі… лише з портрета з чорною стрічкою.
За Божою волею кохана дружина Ірина не пам’ятає того залитого слізьми засніженого дня, коли похоронний кортеж обпікав душу коболчинців: в очікуванні народження донечки це було дуже небезпечно… З іншого боку, її жіноче єство залишилось незраненим тими годинами, які з кожним кроком до сільського цвинтаря, а відтак – і місця останнього спочинку, рвали по живому струночки, що пов’язували Юліана з цим світом. «Мені надто важко писати про нього в минулому, – відверто зізнається у приватній переписці Ірина. – Для мене мій Юльчик завжди живий, і чекаю його щодня. У те, що з ним сталося, я ніколи не повірю, навіть уже після неодноразових відвідин могили… Юліан любив життя, свою роботу, дуже любив мою посмішку і робив усе, щоб я частіше раділа. Однак мій нинішній усміх не означає, що серце і душа не страждають… Нашій донечці Софійці – ось-ось буде 9 місяців, вона – копія Юльчик, папина доця! У нас у кімнаті стоять фотографії, на яких ми разом із Юльчиком; коли я запитую, де папа, маленька дивиться на нього і сміється – знає, що це – її папа!
…Любий наш, найдорожчий і єдиний у світі! Любимо, пам’ятаємо, згадуємо, чекаємо і цінуємо!»
Минув рік… І поки ці рядки тривожно лягають зараз на чистий аркуш, оте фатально-невблаганне 4-те грудня рік тому ще не настало, а отже, тоді у цей час він, вродливий і стрункий, цілеспрямований і відважний, ще торує життєву стежинку, навіть не підозрюючи про… А вже рік, як продовжує жити у спогадах рідних і друзів, вчителів та знайомих.
Минув рік… У Головному управлінні поліції м. Києва в урочистому місці пам’яті загиблих правоохоронців додались нові імена, зокрема і нашого Юліана. У Храмовому комплексі Архангела Михаїла від МВС влаштовано меморіал загиблим, де значиться «Капітан Юліан Рудько» – це звання наш земляк отримав, на превеликий жаль, уже посмертно…
«Минув рік…, як перестало битися твоє добре серце, в якому вистачало добра для всіх, – ділиться болем троюрідна сестра Ольга Ротар, – а я й досі відмовляюся усвідомити те, що відбулося, бо в моєму житі ти – живий, мешкаєш у Києві зі своєю дружиною та донечкою…
Проходячи повз твій будинок, виглядаю з надією, що ти зараз з’явишся, посміхнешся своєю щирою посмішкою, обіймеш, запитаєш, як життя, та запросиш на каву, під час якої із жартами розповіси про себе. Згадаєш про наше дитинство, як ми малими каталися наввипередки. А колись у юності ти з гордістю говорив своїм друзям, що я – твоя сестра, і дбав, щоб мене ніхто не ображав…
Та, на жаль, уже більш не чути твого щирого сміху, немає посмішки та ясних очей… Обіймів і теплих слів… Втрата тебе – це невимовний біль… Але, крім болю, є наша родинна любов, яка житиме вічно у серці, у спогадах про тебе. Ти завжди будеш поряд із нами у наших серцях…
Бережіть тих, кого любите. Цінуйте хвилини, проведені разом! Умійте прощати, щоб потім не було боляче за несказані слова!»
Згадує перша вчителька Лідія Миколаївна Гончар: «Юліан ріс у дружній родині Рудьків. Був єдиним улюбленим сином. Батько і мама, дід і бабуся приділяли велику увагу дитині. Хлопчик був допитливим, енергійним, рухливим. За руку в 1-ий клас привели його батьки. Юліана все цікавило. Він задавав багато запитань, розповідав і придумував різні історії. Біля нього збиралися друзі, з цікавістю слухали його вигадки.
Проводячи уроки природознавства, я часто згадую цього русявого кучерявого хлопчика з допитливим поглядом, який сидів на другій парті біля вікна. Якось на відкритому уроці з природознавства ми уявно подорожували до лісу. Коли я поставила запитання до класу: «Що ми відчуваємо, коли заходимо в ліс?», Юліан тягнув руку, виходячи з-за парти, і викрикнув: «Волю!» Він пояснив, що так ми можемо вільно спілкуватися з природою. На останньому уроці в 4 класі учні писали твір-роздум «Ким я мрію стати». Юліан із таким захопленням писав про професію міліціонера і мріяв ним стати в майбутньому. Справедливість, воля, небайдужість, чесність, людяність, віра – це найкращі його риси.
Після закінчення школи він організував зустріч із випускниками, на якій усі пригадали цікаві епізоди шкільного життя, розглядали фотографії, ділилися своїми реалізованими мріями, планами на майбутнє, розповідали про життя, обрану професію. Приємно було спостерігати за цією теплою, зворушливою зустріччю. Скільки гарних слів було сказано Юліаном учителям, однокласникам. Цілий вечір із його обличчя не зникала щаслива, загадкова усмішка!..
Молодий, вродливий, енергійний, підтягнутий, життєрадісний юнак залишається у нашій пам’яті назавжди…»
Зізнається однокласник Станіслав Левицький: «Так невблаганно летить час… Уже рік, як тебе, друже Юльчику, немає з нами. Важко усвідомлювати у свої 26, що говорити про молоду людину доводиться у минулому часі. А ще зовсім недавно ми разом ходили до школи і нас поєднувала міцна шкільна дружба. Ти був справжній друг (важко вимовляти «був»), бо дружбу вмів цінувати.
Пригадую мить, коли в 10 класі ми поверталися з вечірки. Була вже пізня година. До нас підійшла компанія молодиків напідпитку. Ох і дісталось нам тоді: у тебе був забій кисті, здається, правої руки, а мені, крім стусанів, порвали золотий ланцюжок із хрестиком-оберегом, який подарувала мама. Ти із травмованою рукою, яка так боліла і розпухла, змушував мене знайти того ланцюжка, бо вважав, що цінність його не в металі, а в тому, що це – материнський оберіг. Ми шукали його до світанку і таки знайшли. Пам’ятаю, дісталось нам тоді дома на горіхи. А ти ще довго ходив із забинтованою рукою. А ще пригадую, коли хворів наш друг Микола: ми прийшли його провідати після важкої операції. Від побаченого ти… заплакав, хоча не був плаксивим. Ти завжди вмів підтримати, розрадити, підставити дружнє плече. Був душею компанії і ніколи не залишав друзів у біді…
Спи спокійно, друже. Хай у Царстві Божому твоя душа знайде спокій. Ми завжди пам’ятатимемо про тебе!..»
Сумує класний керівник Євгена Іванівна Мамавко: «Такого активного, допитливого, товариського, розумного, уважного, ввічливого і цікавого учня учителю не можна не запам’ятати! Що б не організовувала, що б не пропонувала я у колективі, Юліан як справжній лідер завжди був моєю опорою і навіть неодноразово допомагав налагодити дисципліну у класі. Чи конкурси, чи драмгурток, чи танці, чи свята – у всьому він умів проявити свою яскраву і неординарну особистість! А як шанував труд учителя! Навіть після закінчення школи завжди знаходив час і привітатися, і відвідати, і допомогти. Згадуючи нашого Юльчика, хочеться мовити так: «дитина-сонечко»!
Спочивай із Богом, наш любий! Очевидно таки Небеса забирають найкращих!..»
…А цьогорічний грудень заплакав у перший же день дощиком – здається, в унісон із нашими споминами й печаллю, невимовною тугою і невідворотною гіркотою втрати… Та у пам’яті спливає усміхнений красень, якому так личило щастя, що випромінювала його душа усіма своїми струнами, рясно віддзеркалюючись в українському вбранні, у якому вони тоді давали обітницю перед Богом, беручи шлюб, яким так тішили усю коболчинську родину, вірячи і сподіваючись на щасливе продовження роду… На щастя, Юлік залишив після себе чарівну квіточку-донечку, передавши з великою любов’ю і свої риси.
Заплакав цей грудень рясними краплями материнського і батьківського розпачу, котрий не вщухає і не зможе знайти порятунку, розсипавшись назавжди горобиновими росами на снігу… Ніхто і ніколи не в змозі втішити маму і тата, яким кожна стежечка у рідному селі, кожне деревце на подвір’ї, кожен відблиск вранішнього сонця, сотні фотосвітлин та кадрів з сімейного відеоархіву неодмінно повертають у ті щасливі 25 літ, коли їхня гордість і любов – син Юліан – був поряд: і у серці, і на відстані телефонного дзвінка, і у кожній клітиночці єства…
Храни, Боже, нашу пам’ять цю про світлу і добру молоду людину…
Із глибоким сумом та співчуттям рідним – Інна ГОНЧАР
