Густі В.П. Притча про щастя: Лірика. – Ужгород, ТIMPANI. 2019. – 160 с.
І. Голоси ріднизни
Пошта принесла «Притчу про щастя». Нову книгу поета. А мені чомусь згадався «Перон» – літературний дебют. «Хлопці, хлопці, мужність – то підсніжник, що повірив першим у весну». (Цитую так, як відтоді запам’ятав). Не гадаю, що це – випадковість. Адже два друки об’єднує не тільки один автор, а й синівські почуття до рідної землі. З однією лишень різницею. У «Притчі про щастя» промовляє прожите і пережите, а в «Пероні» хлюпотіла молодість.
От голоси ріднизни чуються повсякчас. «Мій шлях освяти, мов батько, прости, Карпатський мій світе!», «Смереки упали щасливо в обійми карпатських вітрів». Іноді (логіка життя?) чується і квиління туги. «Все, що не забути до останніх днів, на маленькій, рідній, на старовині.» (так закарпатці називають отчий дім). «Полишають вже птахи Карпати мої». І на тлі цих промовлянь рідного зрозумілішими стають й такі одкровення: «Світильник душі з чужини вів додому», «Я в краях далеких і заморських був, мався пораз добре, але не забув: над усі багатства й славу лиш вона – як води горнятко, то – старовина».
- Громадянське та філософське
Процитовані рядки, очевидно, дають право говорити про громадянський струмінь лірики. Але він не є одноколірним. Віршник нерідко звертається до проминулого: «Сумна вона. У ній – суцільні рани». Отака непростість пронизує вірш «До історії України». А ще у виданні читаю наступне: «Я із дитинства не злюбив опришків». (По-своєму аргументоване протиставлення усталеній думці, «…коли ж цей велет працював?»). «Згадалося як ми колядували, як ми від хати злидні проганяли». З тексту «Баладний спогад» видно, що версифікаторові не дає спокою пам’ять про Другу світову війну.
А від цієї болісності поет вимостив свій місточок до воєнних подій на східних рубежах нашої держави, про що пристрасно мовив у мініатюрі «Коли закінчиться війна». Дихають сучасністю твори «Коріння», «Із днів смути», «Полин гіркий, полин солодкий»: «Полин гіркий, полин солодкий летів літам моїм навстріч».
Щодо останнього вірша, то є ще одна непростість. У спину громадянськості, образно мовлячи, дихає філософічність. Можна її також угледіти у творах «День прожито», «Притча про щастя», «Є страшне відчуття провини», «Жити, друзі, треба поспішати», «Я так мало зробити зміг». (Болісні слова з останнього вірша. Тінь смутку! Вікове відголосся? Щось є від них. Але трагедійної неминучості немає, як кажуть, все в рамцях світосприймання. Гадається про інше: про відкритість почувань. Одні віршники тамують їх, а другі воліють прямолобно виговоритись. Не біда це, якщо останнє супроводжує справжність емоцій).
Одним із виявів філософічності мислення є наявність богошукальницьких мотивів: «Бог до мене милостивий», «В час біди не полиши нас, Боже», «Дарує всім нам провидіння Бог», «Спаси нас, Боже, сущих в боротьбі». (Сумніваюся, що така мелодія була б помітною в словопотоці, якби у рядках не було щирості).
На мою думку, супроводжує вона і поезорозмисли про філософію творчості: «Вперед, за маревом свободи летів і йшов, і повз, і брів» (оспівування літтворчої юності), «Без вигуків, без клятви, без помпезності. Ніхто цю квітку не помітить тут» (гірка іронія часу). І над всім оцим бентежне промовляння: «Повернеться Поезія. Вона не терпить поспіх й нічиєї влади».
- Пейзажне малювання
Так мусить бути. Й автор говорить про своє сприймання навколосвіття пейзажним малюванням. Здається, що тут основоположним є образ поля: «Земля йому, немов на рушникові, несла пісні, і ріки, і поля», «Краще разом до нашої нивки ходім» (немає тут заклику до окремішності, а є клич до нелегкої праці). У буквосполуках про поле – і повноголосся пейзажності: «Рідне поле – його доля. Тут краса й могуть. Щовесни до нього люди на поклін ідуть».
Про пейзажність мислиться і тоді, коли зір натрапляє на рядки про дорогу, вибрану людиною: «Куди, які шляхи і з ким торую?». Таке запитання є характерним для вірша «Родинні проглядаючи альбоми». Запитання без еківоків. Плюс чарівний пейзажний малюнок: «Мов сонце, випромінюють портрети тепло, яким живу й понині я». А хіба про живописання словом не думаєш, коли читаєш наступне: «Пропасник у рай марно стежку шукає», «Переплелись стежини до дальньої вершини». (Згоден, що у словомалюванні бере участь й уява. Але ж це – не вада!).
Зрештою, й неабстрактного живописання словом вистачає: «Над кряжем місяць молодий завмер», «Вдарили морози і сніги – їм судьба трави не до снаги», «Букет сніжинок полудень приніс», «І обіймало рученьками нас березнятко молоде». (Дехто, зрозуміло, скаже, що рецензент знову «годує» уявою. Але хіба в наш час вона не ходить у парі з реальністю?).
- Любовно-інтимне
Чарування пейзажністю немислиме без любові, тому і звертається до неї віршар. Розуміючи всю непростість темарійного пласту. Адже йдеться не лише про вихлюпи інтимності. Цей вид лірики включає у себе й вірші про любов до найдорожчих людей з родини. Якщо мати на увазі «Притчу про щастя», то ними, безумовно, є матір, батько і сестра Марія. Отже, про такі тексти й згадаємо тут.
Вже, приміром, мовлено, що для так званих родинних віршів (в альбомності гріха не бачу) є характерним любовний струмінь. Але він має одну особливість – образність мислення: «Давно вже молодість рікою за обрій весен відпливла. Спасибі жінці, що любов’ю моєю першою була». (Хоча, можливо, й вадить деяка дієслівність рим). «Не стало батька, й вдома сад зачах. В усіх дерев читаю на устах таку тяжку і безпорадну тугу – немає в них порадника і друга». «Й дитинство знову голубом притулиться у спогадах до зболених сердець» (з вірша «Сестрі Марії»).
Цікаві образи знаходимо і у пласті інтимної лірики. «Цвіт із цвітом обнімається – що й вітри не розірвуть», «І падала, неначе сніг, душа моя тобі до ніг», «Твоя рука листочком клена на мене лагідно лягла», «Ранок сонцем зітхнув, і пелюстинка злетіла. Жінка засміялася…».
Можна було б і далі углиблюватися у цю тему. Благодатну за своєю суттю. Але… неодмінно натикаюся на наступне: переплетіння тематичних пластів. Зболена інтимність сусідує з філософічністю. Вривається у розмисли й пейзажність. (Ознака часу, яка міцно переплетена з індивідуальністю роздумувань версифікатора). «Палю торішнє листя – і спогади палю. Іскринки, мов намисто, застрибали в ріллю».
- Поєднувальні мотиви
У рядках восьмивірша, які процитовано, бачимо сув’язь інтимності, філософічності та пейзажності. Але цей темарійний перетин є закономірним. Через його притаманність і для інших текстів. Приміром, у вірші «Залетіла до хати бджола» химерно переплелися пейзажність і філософічність. Інтимність і пейзажність – характерна риса твору «Вітер хмаринку погойдує сіру». Як мені здається, у вірші – верлібровому триптисі «То різні речі» превалює мотив кохання. Та водномить автор залишається собою, «скупавши» їх у філософському «джерелі». (До речі, філософська мелодія «звучить» й у багатьох інших поезіях. Вікова особливість?)
Та поєднювальність бачу не тільки тут. Себто говорячи про тематичні пласти. Наприклад, зорі і небесні світила, птахів і звірів, дерева і рослини ми звикли вважати «населенням» поетичної книги, наголошуючи на осібності їхнього існування. А у Василя Густі вони нерідко взаємодіють: «Простягає руки сонцю, тягнеться увись, та землі не покидає отчої нарцис», «Берізки милі, наче дітки, гойдають зорі на листках». Уздримо також і переплетення барвистості: «Як сутінки незримо бірюзу єднають вміло із ультрамарином», «А синій вечір – білосніжний ліс», «Ходіть-но ближче, біла й попеляста» (про курей), «В інеї сизому, білих снігах».
- Метафорика і порівняльність
Взірці вдалих образів ви, очевидно, вже бачили в попередніх абзацах. Але питання про літературні тропи потребує окремого акценту. Метафорика, епітетність та порівняльність з цієї книги заслуговують на осібність.
Мені, скажімо, сподобалися деякі метафоричні зблиски: «Весна зітре зневіру із обличчя», «Ридає бите градом жито», «Радісна мить колобком утікає», «Корону люди приміряють днині». Знайшов і небуденні епітети: «колесо з білих беріз», «зухвалий туман», «росинка жаги», «джунглі велелюдних площ»…
Та чи не найчастіше натрапляв на порівняння. Неоднорідні. Приміром, неодноразово кидалися у вічі приклади цього тропу, де автор використовує різні сполучники. Ось він пише про вітряк: «він крилами, як шаблею, махав». Є й інші вдатності порівняльного плану: «Понад селом димок, мов тайна, лине», «Земля нелегко йде на відпочинок, немов боїться, як же нас лишити», «Коли ридала страждуща душа, неначе свічка»…
Маємо і порівняння, де сполучників немає: «юність наша – квітка заморожена», «кожна людина – своєрідний ящик Пандори», «життя – це жорна, що зжирають все», «ранок – Всевишнім дароване щастя». А поряд з такими «блискітками» існують і рядки, де обидва підвиди порівнянь зливаються воєдино: «О, дні мої, труди мої, ви – наче нескінченна битва», «Великодні сяють й різдвяні вогні, мов небесні зорі, – на старовині», «Я дивлюся на тополі, бо вони – неначе доля», «Палю торішнє листя, а дим – як океан». Прозору порівняльність бачу і там, де мовознавці говорять про прикладку: «звуки – літери», «галас – сміх», «думи – розмисли»…
Але поряд з цією гарнотою, на жаль, побутує і банальність: «життя собі летіло, мов сани по снігу», «на березі віку», «життя дарує щастя їм»…
- Словесне промовляння
Ще раз замислююся над цими та іншими тропами і ловлю себе на думці, що багатьом з них додають чарівності слововияви. Нерідко у «Притчі про щастя» зір углиблюється у неологізми, рідковживаності та діалектизми. Правда, автор цих нотаток не робив би чіткого розграничення між першими двома: «навсечхання», «березнятко», «знеслава», «творчак». (Неможливим є однозначне твердження через недостатню обізнаність зі словотворчістю інших віршарів завдяки «славному книгорозповсюдженню». А інтуіція, як не прикро, не завжди може допомогти).
Дещо зрозумілішим є питання про говірковість. Можливо, тому що автор сам пояснює кожен діалектизм. Завдяки книзі стає зрозуміло, що шпор означає кухонну плиту, а павіси – хоругви, чи недея – вершина. Деякі говірковості таких зносок не мають, але до суті підштовхує контекст: ярець – ярина… (До цього, либонь, варто додати поширеність певних діалектизмів і в інших регіонах: вінчувати – віншувати, вітати).
Але розмисли про слововиражальність супроводжує й непростість: неможливо говорити про мовну охайність. Про неї подумалося, коли прочитав: «І пруть, як стадо, в бездну, пустоту». Й моментально згадався рядок одного з російськомовних віршів незабутнього Леоніда Кисельова: «Я постою у края бездны». Можливо, нашому поетові варто замість росіянізму орієнтуватися на «безодню». Тим паче, що воно йому знайоме: «Я піднімаюсь паростком з безодні». А хіба такі слова, як «недолік», «вада», «хиба» мають синонімом «порок»?
- Барвисте «населення»
Уже йшлося про «населення» книги й кольорові екстраполяції. Але дещо в звуженому плані – лише про сув’язь. А тим часом вони так багато промовляють передусім, як виражальницькі засоби. (Тут, напевно, доречно буде мовити, що вони не були б такими вдатними без наявності метафор, епітетів та порівнянь у них).
Спершу, очевидно, варто потривожити «мешканців»: «Хай в тих трудах зоря летить», «Він уранішнім сонцем горів», «Я зріс під тінню журавля», «Вхопив коней за гриви вільний вітер», «Та вишня стука у вікно», «Та березневих пролісків краса». (В цих рядках, як мені здається, зійшлися не тільки метафори й епітети, а й символіка і простість).
Ще ліпше це видно на зразках кольорових екстраполяцій: «В листі зеленому стрічок розмай», «Про час, що чорним потрясе плащем», «Вітер хмаринку погойдує сіру», «Сиві заметілі на собі несуть», «Ніби човен, у білому цвіті» (про виднокрай), «Малиново квітнуть ялини»…
- Культурологічні акценти
Мова про виражальництво немислима (принаймні так гадаю) без культурологічних наголосів. Але виокремлюю ці акценти ще й тому, що вони мають і темарійний відсвіт, чого не спостерігається в згадках про літературні тропи, слововияви, «населення» і кольорові екстраполяції.
Та цього разу не обмежуся згадками про імена митців, якими оперує автор. Бо своєрідними відгалудженнями культурологічного древа є фразеологія і крилатослів’я. Але все ж почну з першого. «Притча про щастя» не обійшлася без імені композитора Фредеріка Шопена. Та це – не єдина музична алюзія. Бо існує й присвята композиторові і співакові Івану Козару. Є також твори з епіграфами з Андрія Малишка, Василя Симоненка, Миколи Руденка. Та й теми життя і творчості закарпатських літераторів Василь Густі торкається у багатьох творах з розділу «Третього не дано». Вплив «Пісні про рушник» Андрія Малишка відчувається на прикладі вірша «Які б вітри не били в груди…».
Нерідко у книзі з’являються такі фразеологічні звороти, як «чекай погоди з моря», «камінь в пазусі давно», «розбите корито», «я на коні». (Мене в даному випадку вражає контекстова влучність: «карта бита козирем розбитого корита»).
А від таких вдатностей рукою подати до афористичності у висловленні думки, якщо рядки з накрапами крилатослів’я бачу досить часто: «Кого єдиний раз купили, той продається далі сам», «Страх не терпить самотності», «Милостиня теж біді на руку», «Життя, мов келих, не наповниш знову». (Очевидно, у крилатослів’ї озивається досвід прожитого і пережитого. Але це лише додає пікантності).
- Прикінцеві наголоси
В попередніх міні-розділах цих нотаток автор зробив спробу зосередитися на конкретиці книги. Реалії з «Притчі про щастя» будуть і далі. Але рецензент має намір вийти на узагальнення.
Підштовхує до цього і формовираження. Уважні читачі, безумовно, могли помітити сусідування багатострофовиків, восьмивіршів і… верлібрів. Хоча останні назвав би даниною моді, бо Василь Густі – поет, думання якого занурене в силабо-тонічну традицію. (Хоча і вертиться в моїй голові одна думка: якби у друці всі вірші були такими, як «Березове колесо» і «Райське яблуко», то, напевно, говорили б про шукання на помежів’ї традиції і модерну).
Та ще не всі нюансики з формотворчої тайстри. Мені здається, що потрібно і далі розвивати поетичну мініатюру. А хіба не заслуговує пильнішого вдивляння ронделіада? Та й відчувається, що авторові близька баладність.
Ще два цікаві питання. Ми нині багато говоримо про небесність поезії Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Павла Гірника… Але право на існування мають також філологічно вправна лірика Василя Місевича, Миколи Мачківського, Івана Редчиця… І таке. Зрозуміло, що тексти Василя Густі належать до другого типу. Але як вони виглядають на тлі закарпатської літератури останніх десятирічь? Як на мене, то вони різняться від текстів Петра Скунця, Володимира Фединишинця, Василя Кухти… Безумовно, кращі рядки мого візаві мають свій шарм. Можливо, цю неповторність він докаже новою книгою?
Ігор Фарина