Куди ж ти йдеш, Ігоре?
Куди ж ти біжиш, поспішаєш?
Як сонце, що падає у безодню й умножає тіні; як озеро, що блукає по набережній сотнею зелених овець; як зоря, що падає з неба і тягне за собою білу стежину, як дощ, що сходить з неба і не повертається туди, а напуває землю, щоб вона давала усім насіння і хліб.
Куди ж ти йдеш, Ігоре?
Куди ж ти біжиш, поспішаєш?
На снопі соломи журба літає над твоєю колишньою хатою.
Залізнична дорога тужить за твоєю любов’ю.
Сплять автомобілі на волоссі туману.
І плаче ангел світанку, прив’язаний до акації.
А ти біжиш, поспішаєш, і тебе не можуть здогнати твої друзі художники, що походжають вулицями, не знявши з голови корони сонця.
Ані працівники краєзнавчого музею, що пишуть статті і ховають рукописи за блакитні хмари.
Ані працівники обкому партії, що все життя блукали без дороги і мети.
Ані співробітники КДБ, що торкалися ногами землі, як павуки.
А може ти тікаєш, Ігоре, від свого минулого, коли тебе за антирадянську діяльність і участь у дисидентському русі переслідували працівники державних органів і партапарату? Це ж про тебе у своїй книзі «Лихо з розуму» писав В’ячеслав Чорновіл: «Заарештований 27 серпня 1965 року в Одесі під час відрядження. Засуджений 25 лютого 1966 року на 5 років умовно. Після суду якийсь час безробітний, потім поновлений на роботі в музеї – старшим науковим співробітником» (Париж, 1967, с.31).
Не думаю, що ти тікаєш від минулого, воно переросло у твій екзистенційний досвід, увібрало твої радощі і страждання, зробило тебе таким, яким ти є сьогодні, бо ти вклав усе пережите в теперішню творчу силу і зрозумів, що тимчасове людське життя протікає у вічності, в ній нема розходження між майбутнім і минулим, кінцем і початком, у ній є лише вічне звершення містерії духу.
Відколи я запам’ятав тебе, Ігоре, ти весь час у русі, ти по вінця насичений рухом, бо він – твоя динаміка, життєздатність, діяльна енергія.
Відтоді як ми вперше зустрілися на вулиці 8-е березня і ти запросив мене на 90-літній ювілей Іванни Блажкевич до Денисова, а там познайомив з ювіляркою та її подругою Іриною Вільде.
Відтоді як вперше, в обідню пору, коли старе приміщення музею ще розташовувалося ближче до Нового світу, на теперішній вулиці полковника Нечая, ти прийшов до мого будинку, на Березову, 5, сів на лавку за столом у саду і ніжки лавки на 30 сантиметрів загрузли в землю. З хати вийшла моя мама і сказала: «О, який великий чоловік!». Ти встав, поцілував її в руку, щось говорив, вона до кінця життя згадувала «Великого чоловіка». Ти справді був великим чоловіком.
Не раз до нас приходили гості з високого неба.
Очі соняшників, як очі святих, дивилися коло хати в небо.
Дерево намагалося стати людським силуетом.
Вечір розкидав на клумбі очі – блакитні, жовті, червоні, сині.
Ніч своє чорне вбрання залишало на траві, як любові заставу.
А ти біг, поспішав жити і творити, ніби перекочував громи. Саме при чарці за цим столом у вишневому саду народилася ідея створення Тернопільського міського літературно-мистецького клубу «Золотий вересень», засновником якого виступили міське товариство книголюбів, де я був відповідальним секретарем, обласний краєзнавчий музей, в якому ти працював, і міська бібліотека. «Золотий вересень» був як стоп-кадр у твоєму житті, на тлі заснованої тобою картинної галереї; ми тоді не знали, наскільки важко буде цю ідею реалізувати, я сто разів оббивав пороги міському партії, щоб затвердити програму клубу, обрати його голову (ним став тодішній доцент Тернопільського педінституту Роман Гром’як). Художник Ігор Зелінко кілька разів переробляв запрошення на мистецькі заходи клубу, емблему і плакат-оголошення, бо працівники міському партії помітили в них крамолу: пензель нагадував купол церкви… Свої заходи ми мали обов’язково почати із ленінської теми – конференції «Образ Леніна в українському образотворчому мистецтві». «Я на неї не піду», – сказав ти і таки не з’явився в залі. Конференція відбулася 15 травня 1978 року, головував Роман Гром’як, а працівники бібліотеки ознайомили присутніх з ленініаною тернопільських митців, прокоментували нові видання. У цей же день було відкрито картинну галерею Тернопільського краєзнавчого музею, екскурсоводи розповіли присутнім про історію її виникнення, показали експозицію. А пізно ввечері вся мистецька еліта зібралася в твоєму будинку, на вулиці Глибокій, де і відзначили свято.
Казав Лао-цзи: у світі нема нічого непорушного, незмінного, все перебуває у русі, зміні, розвитку; одні істоти торують шлях, інші прямують за ними, одні розцвітають, а інші засихають, одні сильнішають, а інші слабішають, одні творять, а інші руйнують. Чи не це ти мав на увазі, у вишневому саду, за столом, коли снував свої фантазії щодо тематики і проблематики майбутніх вечорів? Жадоба бачити минуле і майбутнє як наявне, а ідеали, як здійснимі, спонукали тебе до здогадів. Ти забігав думкою наперед, творив нову віртуальну реальність, не доступну пасивному уявленню.
Тоді ти біг, поспішав, летів до нової дійсності, яка мала розкріпачити людський дух від оков розуму, піднести його над дріб’язковим, буденним до рівня незвичайного і дивовижного життя. Ти обвів довкола пальця буденне уявлення, змусив усіх повірити в добро і красу.
Ти біг і по вулиці за тобою бігли людські усмішки.
У руках твоїх дихали хвилі тернопільського озера.
Вдягалися лисиці у золото беріз.
О Боже, який ти прекрасний, Ігоре, у своєму марафоні, спасибі тобі за любов до життя.
Задумане інколи більше від правди, ширше за неї, воно закроєне заради утвердження гуманістичних ідеалів. Бо справа не ва задуманому, не у вимислі, а в тому смислі, який ми вкладали у нього. Взяти хоча б вечір іспанської поезії, приурочений 80-річчю від дня народження Федеріко Гарсія Лорки, який відбувся 5 червня 1978 року. І як же ти радів, коли твоя візія стала реальністю! Поет Богдан Гнатишин прочитав іспанською мовою вірш «Місяць» Лорки, а після цього – свій переклад. Залюблений у поезію Віктор Литвинчук, який на той час працював інженером, розповів про життя і творчість видатного поета. Актори обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка Іван Ляховський та В’ячеслав Хім’як відтворили трагізм, довірливість і зворушність його поезій, а Лілія Білоусова прочитала ліричні твори його однодумців – Рафаеля Альберті, Антоніо Мачадо, Міґеля Ернандеса. Вірша, присвяченого Лорці, прочитав Борис Демків. А інструментальне тріо у складі артиста Київського камерного оркестру Богдана Субчака (перша скрипка), оркестранта нашого театру Володимира Лотоцького (друга скрипка) і викладача музичного училища імені Соломії Крушельницької Романа Теленка (віолончель) виконало твори Дієго Пісадора, Моцарта, Ґайдна, Баха.
Сьогодні я з цікавістю розглядаю світлини вечора, присвяченого 125-річчю від дня народження Вінсента ван Ґога, який відбувся 28 липня 1978 року. Ось я за столом, у ролі головуючого, поряд – мистецтвознавець Любов Венгер, яка розповіла про трагічне, але сповнене відкриттів життя художника, розкрила символіку його картин «Мулен де Ґалетт», «Соняшники», «Нічне кафе», «Автопортрет з перев’язаним вухом», «Зоряна ніч» та інших. На той час альбоми з його репродукціями були великою рідкістю і коштували надто дорого, тож глядачі з великою уважністю слухали її виступ і вдивлялися в представлені репродукції. Актори театру Марія Ластівка, Алла Мельничук, Лілія Білоусова виконали фрагменти листів Вінсента до брата Тео, поезії Ґійома Аполінера, Поля Елюара, Івана Драча, Віталія Коротича.
А ще були вечори, присвячені пам’яті Льва Толстого, видатному живописцю Антону Манастирському, скульптору і громадському діячеві Михайлу Паращуку та ін. Літературно-мистецький клуб «Золотий вересень» здобув визнання видатного культурного центру, він ставив собі за мету показати художнє життя у всій його різноманітності, у складному переплетенні різних тенденцій і явищ, у взаємодії, а часом і протистоянні місцевих регіональних течій і провідних творчих здобутків західноєвпропейського мистецтва.
Робота літературно-мистецького клубу «Золотий вересень» висвітлена в моїх статтях і замітках: «Є такий клуб ”Золотий вересень”» («Ровесник», 1978, 3 серпня); «На здобуття премії імені С.Будного» («Вільне життя», 1978, 8 серпня); «Свято іспанської поезії» («Ровесник», 1978, 29 серпня); «Тиждень ювілейних читань» («Вільне життя», 1978, 9 вересня); «Мистецтво читання» («Ровесник», 1978, 26 вересня»), «Золотий вересень» («Друг читача», 1978, 2 жовтня) та ін.
Серед заходів, задуманих за столом, у вишневому садку, варто назвати і літературно-мистецькі вечори, проведені у жовтні-листопаді 1978 року у філармонії та Палаці культури «Жовтень», у них, окрім тернополян, взяли участь Петро Засенко, Андрій Крижанівський, Петро Осадчук, Станіслав Зінченко, Микола Петренко, Яків Стецюк, Володимир Лучук, Оксана Сенатович, Іван Гнатюк, Володимир Каліка, Станіслав Максимчук, Юрій Брилинський та інші. У фойє філармонії та Палацу культури було відкрито виставки художніх робіт Івана Марчука, Дмитра Стецька, Ярослава Омеляна, Євгена Удіна, Богдана Ткачика, Ярослава Новака, Михайла Лисака, Миколи Пазізіна, Петра Гулина, Надії Кирилової, Бориса Рудого та ін. Ти розумів значення цих заходів. Бо глядачів цікавила не достовірність фактів і предметно-речового світу, а щось інше, неперехідно-цінне, те, що дає простір асоціаціям і емоціям, що вносить елемент безпосередності і динамізму, утверджує прекрасне як прагнення до ідеалу.
Коли я пишу про твій біг, Ігоре, то зовсім не маю на увазі механічний рух, переміщення тіла з одного місця на інше. Я тут, ймовірніше, стою на позиціях прихильника теорії енергетизму і вслід за Вернером Ґейзенбергом стверджую, що багатоманітність нашого життя залежить від багатоманітності форм втілення людської енергії. Це також форма бігу, руху, тільки внутрішнього.
У 80-их роках художнє життя Тернополя було охоплене жадобою перемін, пронизане відчуттям майбутніх зрушень. Митці ставали на шлях пошуків і експериментів, оголошували війну академізму, холодній риториці, дидактизму, засиллю історизму. З нових позицій треба було вирішити одне з головних питань української культури – питання національної ідентифікації. Тоді і з’явилася тернопільська богема, чи тернопільський андеґраунд, який можна назвати «другою хвилею аванґарду». Своїми новаторськими завданнями він був співзвучний першій хвилі аваґарду початку ХХ сторіччя (Михайло Бойчук, Богдан Бойчук та інші).
На тлі ідеологічного «парадно-офіційного» мистецтва поставало позаідеологічне мистецтво, де на першому плані було вирішення творчих, власне художніх завдань. Воно під твоєю опікою, Ігоре, народжувалося у художній майстернях Дмитра Стецька, Ярослава Новака, Богдана Ткачика, Михайла Лисака, Івана Мердака, Ярослава Гольця, Ігоря Дуди, Ігоря Зелінка, Бориса Рудого, твоєму у будинку на Глибокій та ін. Тодішню вулицю Островського (тепер Василя-Костянтина Острозького) називали тернопільским Монпарнасом: на ній були розташовані майстерні Станіслава Новака, Степана Нечая, Богдана Ткачика, Михайла Лисака, а згодом – Ярослава Гольця, який переїхав зі своєї майстерні по вул.1-е травня. Перші живописні роботи Дмитра Стецька, зокрема його картина «Картопля», яку критикували на засіданні обкому партії як взірець мистецтва, відірваного від народу і крутили її на всі боки, не знали, де низ, а де верх, інші роботи («У пам’ять мертвих», «Портрет матері», «Паперовий кораблик», «Тайна вечеря», «Чумацький шлях», «Портрет дружини Віри», із серії «Пори року») обговорювали на понеділках у художніх майстернях.
Це ж саме можна сказати про тодішні твори інших митців – Богдана Ткачика, Ярослава Новака, Михайла Лисака, Станіслава Ковальчука, Петра Гулина, Надії Кирилової, Ярослава Гольця, Ігоря Зелінка, Бориса Рудого та ін. Крім тебе, Ігоре, їх обговорювали самі автори, мистецтвознавці Ігор Дуда, Тамара Удіна, актори театру Іван Ляховський, В’ячеслав Хім’як, поет Ярослав Павуляк, філолог Богдан Хаварівський, скрипаль Володимир Лотоцький та інші. І я долучав своє слово до дискусії. До розмови приставали гості з Києва: Роман Андріяшик, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський, Іван Марчук, Микола Стеблина, Богдан Субчак, Микола Литвин, зі Львова – Іван Остафійчук, Роман Безпалків, Федір Стригун, Тетяна Литвиненко, Станіслав Максимчук, Юрій Брилинський та інші. Так ламався канон радянської літератури і здійснювалося естетичне виховання молодшого покоління, бо більшість учасників вечора приходили з дітьми. Саме на цих засіданнях була вперше озвучена й обговорена поема Ярослава Павуляка «Блудний лебідь» (можливо, її фрагменти), його вірші «Ти вістила мені: ”Подивися у корінь”», «В роті людини вулкан зашнурований…», «Непокаяна куля», «Вчора, сьогодні, завтра…», які потім склали основу його книг «Блудний лебідь», «Могили на конях», «Дороги додому», мої вірші «Музикант», «Мікеланджело», «Офелія», «Фауст», що увійшли до книги «Листвяний дзвін» і т.д. Тут сперечалися про поетичні здобутки, особливо популярною була книга Богдана-Ігоря Антонича «Пісня про незнищенність матерії», що вийшла з передмовою Дмитра Павличка. Вірші із неї читали вголос, по черзі. Коли Дмитро Стецько читав «Біг 1000 метрів» – «Віддих свище в легенів брилах, / наче буревій. / Пливу легенько на ніг крилах / в синій обрій мрій», то мені в образі бігуна вважався ти, Ігоре.
Ти, Ігоре, біг і демонстрував свободу руху духовних сил. Ти розумів, що незаанґажоване мистецтво є органом самозбереження людини. На вечорах тернопільської богеми обговорювали нові книги Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ірини Жиленко. Кожен вечір неодмінно закінчувався піснею. Співали козацьких пісень («Ой у лузі та і при березі», «Козак від’їжджає, дівчинонька плаче», «Засвистали козаченьки», «Як засядем, браття, коло чари», «Тиха вода, тиха вода», «Чорна рілля заорана, гей, гей»), рекрутських і жовнірських («В Заліщиках на риночку мальований ганок», «Розвивайся, сухий дубе»), заробітчанських («Ой піду я понад лугом», «Ой Канадо, Канадочко», «Америка, Америка, яка ти невдобна»), історичних («Повіяв вітер буйненький, трава ся похилила», «Ой попід гай зелененький», «Ой на горі женці жнуть», «Засвистали козаченьки»), різдвяних («Нова радість стала», «Ой на ріці на Йордані», «Був святий Вечер»), родинно-побутових («Чи я в лузі не калина була», «Ой піду я лугом, лугом», «Якби-м була знала»), купальських («Кругом яриноньки ходили дівоньки», «Коло мариноньки ходили дівоньки», «Сьогодні Купала, а завтра Івана», «На Івана Купайла» та інші), стрілецьких («Ой у лузі червона калина похилилася», «Ой видно село, широке село під горою», «Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт»). Цікаво, що деякі з цих пісень увійшли до збірника «Народні пісні з села Соломії Крушельницької» (Тернопіль, 1993, упор. Петро Медведик та Смоляк»). Ця книга зберігається, Ігоре, в моїй бібліотеці з бентежним автографом: «Дорогим моїм Астаф’євим з вдякою за зустріч. І.Ґ. ІНВУ. 25.03.1994». ІНВУ – це Інститут Національного Відродження України, який ти заснував у Тернополі.
У середовищі тернопільських митців, нарівні з поезією Богдана-Ігоря Антонича, були популярні лемківські пісні («Моя мила шудре-дудре, же я п’ю», «Кед мі прийшла карта на роковаць», «Ой на луці зеленій», «Падат дощ», «Ой наверни мі воли», «Ой співам я си співам» та інші). Я часто задавав собі питанням: чому з такою шанобою ставилися до лемківської культури? Може тому, що деякі представники андеґраунду самі були лемками і відчували болісний зв’язок із своєю культурою? Напр., Дмитро Стецько народився в с.Полонна Саноцького повіту, Ігор Дуда – в с.Ганчова Горлицького, Іван Мердак – із села Райське Ліського Краківського воєводства; Ярослав Новак хоч і народився в с. Вербівці нині Теребовлянського району, але також походив із лемківської родини. Пієтет до лемківських пісень можна пояснити ще й тим, що вони – наймилозвучніші з-поміж інших. А, крім того, у 1970 році вийшов том «Українські народні пісні з Лемківщини» (К., 1970, упор. Орест Гижа), дуже популярний на Тернопільщині.
Крім того, всіх вразила трагічна доля лемків як окремої етнографічної групи українців, що жили між Сяном і Дунайцем у Польщі та річками Уж у Закарпатті і Попрад у Словаччині. Лемків у 1944-1947 роках силоміць репатріювали в Україну. Тому вірш «Різдво» Богдана-Ігоря Антонича («Народився бог на санях / в лемківськім містечку Дуклі./ Прийшли лемки у крисанях / і принесли місяць круглий») був для багатьох епітафією розпорошеної етнографічної групи. Згадаймо хоча б картини Дмитра Стецька «Портрет Богдана-Ігоря Антонича», «Портрет Антонича», «Лемківські пороги». Дуже багато для відновлення традицій лемківської культури робить Ігор Дуда, який видав «Лемківський словник», «Лемківські приповідки» (1-е і 2-е, значно доповнене видання», «Лемківський гумор», «Українсько-лемківський розмовник/ Лемківсько-український бесідник»).
Бачиш, Ігоре, які кола виписував твій біг. Він звільняв людину від грубої утилітарної і чуттєвої пожадливості і хтивості. Він розмивав межі між сферами духовного світу людей, бо мистецтво не було ентропійною силою, що викликала деорганізацію і хаос. Твій біг, Ігоре, спирався на суспільні норми, ідеали і цінності, які були присутні в твоїй духовній настанові.
Сяйво зоряного пилу лягало тобі на пальці.
Ти не тратив повітря на дурні розмови.
Тобі не вистачало днів і ночей для того, щоб розказати всім про наболіле.
Колись ти вже побував на цій землі, може в сні, а може в попередньому житті.
У шумі міста і затишку природи твоя душа гідно зберігала скорботу і любов до кожної людини.
Може ти вже стомився бігти, Ігоре? Якось ти роздобув великий військовий човен, у який могло вміститися 6-8 осіб і сказав мені: «Ти живеш на березі озера, було б добре відшукати неподалік твого помешкання місце, де можна його прив’язати і наглядати за ним, а на зиму для збереження забрати на подвір’я». Так і зробили. Ти і Богдан Ткачик, хрещений батько мого сина Анатолія, а також Ярослав Новак і Михайло Лисак розпочали в 1977 році купальний сезон ще 16 квітня, в день народження моєї мами, коли ще було прохолодно. Ми купалися і плавали, а головне – ніякі простуди нас не брали. Човен став місцем літньої дислокації тернопільської богеми. Час від часу на ньому через озеро добиралися на протилежний берег, до дальнього пляжу між селами Кутківці і Пронятин. Я сідав за весла, а ти влаштовувався поряд і притримував рукою мого чотирирічного сина (тепер відомого письменника Анатолія Дністрового), який спав на задній лавці, щоб той не шубовснув у воду. Володимир Лотоцький стояв попереду і грав на скрипці, поряд сиділи Ярослав Павуляк і Ярослав Новак. По черзі перевозили сім’ї – твою, Ткачика, Дуди, Хаварівського, Зелінка…
А головне дійство відбувалося на дальньому пляжі, де купалися, засмагали, обговорювали мистецькі новини, ділилися творчими задумами. Звісно, поверталися пізно ввечері. Часто я підвозив на човні з Нового світу до старого замку і Надставної церкви то тебе, то Павуляка, то інших.
Восени того ж року у човні, очевидно від того, що він був затісно прив’язаний, камінь пробурив дірку. Човен занесли на подвір’я, де він перебув до весни наступного року, а в квітня взявся за його ремонт. Вирішив закрити пробоїну металевою пластиною, прикріпивши її до днища шурупами. Однак від викрутки на правій долоні утворилася рана, до неї потрапила інфекція і я ліг до лікарні. Долоню мені прооперували, але рука почала набухати і потовщала аж до плеча. Ти знав про моє лихо. Якось о 9-ій годині ранку ти разом із Ярославом Павуляком зайшов до мене в палату і приніс пляшку горілки, шматок сала і пучок зеленої цибулі. «Тут антибіотики не допоможуть, – сказав ти, – краще випий горілки». Коли ми випили по півгранчака горілки, в лікарні почався обхід. Кілька лікарів зайшли до палати і були здивовані такою терапією. «У нас серйозний конкурент – народна медицина», – усміхнувся котрийсь із них. І справді, горілка допомогла. Невдовзі пухлина зникла і я повернувся додому.
Невгамовний бігуне, твій біг вносив гармонію в суспільство, породжував гармонію в кожному, бо уявлення краси робило його цілісним. Та інколи твій біг був пригнічений турботами. 23 вересня 1978 року я написав і присвятив тобі вірша «За білу ніч твого волосся…». Записав його на звороті обкладинки книги Анрі Перррюшо «Життя Ренуара». Ми тоді були помішані на імпресіоністах і стежили за всіма книгами, альбомами, листівками про Ван Ґоґа, Поля Ґоґена, Едварда Деґа, Клода Моне, Огюста Ренуара та ін. Я для тебе роздобув цю книгу і написав на ній свого вірша. Поет зі Львова Володимир Лучук при зустрічі сказав мені: «Я прочитав твого вірша про Ґерету. Він зворушив мене». Твір збудований у формі твоєї уявної розмови з своєю дружиною. Однак, вірш мене не задовольнив, бо на той час твої стосунки з дружиною Надею були доволі напружені. Я його переробив, і він із присвятою «І.Ґ.» увійшов до моєї книги «Зблизька і на відстані» (1996, 2-е вид.1999):
За білу ніч твого волосся,
коли так хороше людині,
в мені тужливо заголосять
дві скрипки – думи лебедині.
Ой, заголосять, ой, заплачуть,
смичками вкажуть мені: мушу!
На двоє розірвуть зарплату,
на четверо – невинну душу!
У чорну землю перша скрипка
впаде, як цівка до цідила,
щоб молока музична скринька
мій животворний дух зцілила.
Коли поріг моєї хати
своє мені уступить ложе,
то друга буде колихати
мій сон, що скаргу переможе.
В інтернеті і досі гуляє цей вірш під назвою «Оскарження Ігоря Ґерети», він був надрукований за матеріалами твого архіву в газеті «Вільне життя плюс» (1998, 3 грудня). У моїй книзі цей вірш вміщений без назви. Коли я вкладав в уста героя слова «в мені тужливо заголосять / дві скрипки – думи лебедині», то мав на увазі твоїх дітей Устима та Ярину. Та є страшною поезія, коли вона несвідомо відгонить кассандрівським началом: тебе не стало у 2002 році («Коли поріг моєї хати / своє мені уступить ложе»), ти помер на батьківському обійсті, по вул. Глибокій, а твого сина Устима не стало в 1990 році («У чорну землю перша скрипка впаде, як цівка до цідила»). Ярина Ґерета продовжує духовні традиції батька, і виступає як публіцист, час від часу я читаю її гострі виступи проти знищення Тернопільського ліцею №21 – спеціалізованої мистецької школи імені Ігоря Ґерети, бо хтось із можновладців уже поклав око на приміщення ліцею.
Як відомо, поняття руху охоплює всі зміни і процеси, починаючи від просторового переміщення і до мислення. Ще греки у своїй міфології створили образи Прометея і Орфея, що символізували науку та мистецтво як основні елементи духовної культури, обидва вони, і бог знання та світлого розуму Прометей, і божественний музикант і співець Орфей у співдружності виховували освічених і гуманних людей. Будь-яка спроба розірвати цей союз і протиставити їх одне одному марна. Ти своєю багатогранною особистістю зняв дилему – Прометей чи Орфей? Інтелект та інстинкт зливалися в тобі в єдину гармонію, ти був – археолог, мистецтвознавець, історик, письменник, громадсько-політичний діяч. Про себе говорив мало, хоча у 80-их роках у наукових колах тебе вже знали як відомого археолога, що розкопав 20 пам’яток старожитностей України і відкрив понад 100 артефактів археології, зокрема могильник черняхівської культури 3-4 ст. у с. Чернелів-Руський Тернопільського району та кам’яну гробницю 3 тисячоліття (3 тис. до н.е.), яку музеєфікували (с.Лучка цього ж району). Я був із тобою на розкопках і на той час ще не відав, що твої археологічні відкриття мають європейське значення. Згодом ти станеш співавтором 3-х монографій про археологічні пам’ятки Прикарпаття та Волині, братимеш участь у багатьох міжнародних наукових конференціях в Україні та Польщі. Ти біг «у ногу» з машинним віком, хоч був дуже скромний і ніколи не говорив про себе як про науковця чи письменника. Хоча, окрім наукових статей, інколи в газетах і журналах друкувалися твої поезії, новели та оповідання; збірка «Скибка неба» вийшла в 1997 році.
Твоя творча і наукова спадщина доволі вагома, бо через тебе як свого уповноваженого представника «виговорювалася» тодішня спільнота, вона твоїми вустами раділа, сумувала, страждала, і це великою мірою залежало від твого вродженого таланту, життєвої і громадської позиції, усвідомлення свого покликання і почуття відповідальності за свою справу. Твоя могутність, сила, світлий розум, добре серце, мужність, енергія, наполегливість приваблювали. Я намагався підтримувати тебе, назву лише деякі із своїх рецензій на твої твори: «Залами музею Крушельницької» і «Перша з кортежу Орфея» – на книгу «Соломія Крушельницька» у газетах «Ровесник» (1977, 12 липня) і «Шляхом Ілліча» (1979, 7 серпня); Бережани: нарис про давнину і сучасність» – на путівник «Бережани» у газеті «Ровесник» (1980,15 квітня); «Залами картинної галереї» і «Не тільки полотна» – на краєзнавчий нарис «Картинна галерея тернопільського краєзнавчого музею» у газеті «Вільне життя» (1981, 26 вересня), «Друг читача (1982, 15 липня) і журналі «Жовтень» (1982, №11). Ще одна стаття «Хто кого загнав у кут?» про передвиборні інсинуації довкола твого імені була надрукована у газеті «Русалка Дністрова» (1984, ч.8). Ці публікації не увійшли до бібліографічного покажчика «Ігор Ґерета. «Велет віри, духу і любові» (Тернопіль, 2008), як і не увійшла туди твоя книга «Картинна галерея Тернопільського краєзнавчого музею» (Львів, «Каменяр», 1981).
Широта твоїх інтересів і захоплень, живий зв’язок із життям сприяли тому, що ти біг не сам, а забігу з іншими. Забезпечував органічний зв’язок теперішнього із духовною культурою минулого, духовних запитів сучасників із естетичним досвідом їх попередників, читачі у твоїх творах знаходили відповіді на свої роздуми, відгуки на свої почуття і переживання, ти надихав їх оптимізмом і вірою. У твоєму бігові, Ігоре, був профетичний елемент, бо твій біг ставав не лише засобом пізнання минулого, а й пізнання майбутнього, він відкривав сенс, який може бути явлений лише в майбутньому.
Ти біг і дивився в небо своїми кроками.
Як Орфей, ти всіх вів за собою і відчиняв дрібні віконця на своїй сопілці.
Любов за твоєю спиною стояла, як ангел у білому одінні, і заглядала кожному в душу.
Ти сповивав усіх у бурю, Ігоре, і щовечора сонце заходило за твої плечі.
І квіти бліднули, як відбитки порожніх речей.
Твій біг, Ігоре, це особливий вимір, пов’язаний із самореалізацією і самоутвердженням у своїх родових якостях. Без бігу твоє життя було б позбавлене перспективи. Темпоритм бігу, який ти пропонував кожному, підвищував життєвий тонус людини і її творчий потенціал, оздоровлював психіку і сприяв оптимістичному світосприйняттю. Ти вмів працювати, Ігоре, але і вмів організовувати дозвілля і відпочивати. Ти розумів, що творчість – це вихід за межі усталеного і звичного, стандартного і стереотипного. Вона дає людям змогу відчувати всю повноту, динамізм, напруженість життя, уміти спрямовувати свою енергію в потрібне русло. Тому весь час потрібна «перезарядка» батарей, щоб людина не знеособилася, не перетворилася в гвинтик соціального механізму. Для цього ти організовував екскурсії до Москви, в Музей образотворчого мистецтва, щоб подивитися виставку сучасного французького авангарду, поїздку до Львова, на нові вистави. Пам’ятаю, якось ти замовив автобус і ми (Богдан Ткачик, Дмитро Стецько, Ярослав Новак, Михайло Лисак та інші) цілою групою поїхали до Львова, на виставу «Замшевий піджак» Станіслава Стратієва, у якій Богдан Ступка виконував п’ять ролей. Ночували в художній майстернях, я та Іван Марчук провели ніч у майстерні Івана Остафійчука. Наступного дня поверталися автобусом. Зранку ти забрав із Львівської картинної галереї, від Бориса Возницького, відреставровані барельєфи і скульптури Пінзеля. Ми їхали і співали пісень. Пінзель лежав на жестяній долівці. Тоді народився у мене вірш «Лежать на дні автобуса скульптури…». А ще були тривалі мандри на байдарках головними артеріями Західної України, зокрема по Дністру. Флотилію очолював незмінний адмірал львівський художник Роман Безпалків. Серед учасників, крім тебе – Богдан Ткачик, Микола Литвин із Києва, а також Станіслав Ковальчук, Ярослав Павуляк, Ярослав Новак, Михайло Лисак.
Інколи вихідні проводили у Великій Березовиці, грали у футбол. Розглядаю знімки. На одному з них на звороті написано: 12 серпня 1978 року. Велика Березовиця». Футбольних матч на честь іменинників. Справа в тому, що я народився 10 серпня 1952 року, а Богдан Ткачик – 11 серпня цього ж року. Ми – капітани команд, перед грою обіймаємося. У моїй команді – ти, Володимир Лотоцький, Микола Пазізін, ще кілька хлопців із цього села, у команді Ткачика – Ярослав Павуляк, Ярослав Новак, Михайло Лисак та інші. Рахунку не пам’ятаю. Перемогла дружба. Після матчу дружина Ткачика Галина вручає мені букет квітів. Святкуємо день народження і проходимо тести на хоробрість. Ткачик з’їдає півметрову кропиву. Чому я згадав про ці знімки? Є на це певні підстави. Я виїхав з Тернополя на проживання до Львова у квітні 1979 року, у жовтні 1981 перебрався до Києва. Коли навчався в аспірантурі Інститу літератури ім.Т.Г.Шевченка АН України, мене віднайшов якийсь незнайомий чоловік і представився: Володимир П., письменник, куратор Інституту літератури від КДБ. Розпитує про тернопільську богему, про тебе, Павуляка, футбольні матчі у Великій Березовиці. Помітно, що він знає деякі подробиці тих подій. «Так, це мої друзі, – кажу. – Нічого антирадянського за ними не помічав. Ми разом організовували конференцію «Образ Леніна в українському образотворчому мистецтві». Відтоді минулого п’ять років, за цей час я з ними не зустрічався».
Під час першої-ліпшої поїздки до Тернополя я розповів тобі про цей дивний допит. А ти кажеш: «Ігоря пам’ятаєш? Він грав з нами у Березовиці у футбол, навіть був у твоїй команді, коли ви з Ткачиком провадили святковий матч. Працював у медичному інституті, потім перейшов до КДБ, а невдовзі переїхав до Києва. От він, щоб вислужитися, і виказав там про нас усе, що знав. Правда, знав не багато, бо не був учасником наших вечорів. Саме на основі його зізнань куратор вийшов на тебе». Найцікавіше, що вже тепер, під час написання цього есею, мені випадково потрапила до рук «Літературна Україна» з переліком імен письменників, представлених до державних нагород. І кого я в тому списку зустрів? Володимира П., куратора, який мене допитував. Отже, що такі люди, як ти, жертовно працювали, ніби були обранцями якихось трансцендентних сил, бо праця для них стала духовною необхідністю, способом життя, свободою і неволею, щастям і мукою, і їх за цю працю ще й переслідували. А такі, як той, що був у моїй футбольній команді, такі, як Володимир П., рухалися по чужих трупах «назустріч орденам» (М.Зеров).
Але такі прикрі випадки, Ігоре, не збивали твого темпу. Ти біг і біг, ніби окрилений почуттям піднесеності. Виняткова мужність, відданість, патріотизм, доброзичливість, благородність, словом усе те, що набагато переважає сили і можливості пересічної людини і виступає як бажане, – рухали тобою. Твій біг – це лише проекція на дійсність, зв’язувальна основа, засіб впорядкувати життя. Ти, як магніт, притягував до себе творчу молодь. У тебе була дуже дивна манера виховувати людей. Ти завжди давав кожному завищену оцінку, що змушувало підтягуватися до неї. Пам’ятаю, колись, за відсутності екскурсовода, я провів екскурсію для школярів експозицією картинної галереї. Ти в цей час був у своєму кабінеті і все чув. Потім сказав мені: «Ти чудово і фахово провів екскурсію». Це спонукало мене справді добре вивчити експозицію і бути завжди готовим до екскурсії, щоб виправдати його завищену оцінку. Всі співміряли з тобою свої сили, свою перспективу. Однак, дистанція до ідеалу дуже довга, Ігоре, довша за наше життя. Коли я сьогодні бачу тебе, бронзового, як ти ступаєш по Валовій, то в мене, природно, виникають запитання.
Куди ти йдеш, Ігоре?
Куди біжиш, поспішаєш?
Адже уже зійшли з дистанції Ярослав Павуляк, Дмитро Стецько, Богдан Хаварівський, Борис Рудий, Михайло Левицький… І я весь час з острахом поглядаю на лінію життя на розпанаханій лікарем долоні – він її продовжив аж до пальців, але чи справді вона така тривка?
А ти все біжиш і біжиш, ніби не вмер, ніби маєш два життя і всі сприймають твій біг як образ хоробрості і належної краси, як взірець духовної досконалості.
Куди ти йдеш, Ігоре?
Куди ти біжиш?
Олександр Астаф’єв (Київ)
.
