«САМОМУ ЧУДНО» … Про «Кобзар» та дещо інше від Василя Семенюка

Отаке претендування художника на здобуття Шевченківської премії якщо не надзвичайне, то завжди рідкісне й особливе: нібито дуже доречне та влучне і напевно ж – найбільш відповідальне. (Поетам легше – після наскрізь лірично-іронічного «Кобзаря» футуриста Михайля Семенка, ще сім літ по жовтневім більшовицькім путчі, вони, здається, визнали нонсенсовість подібного ходу).

Тож львів᾿янин Василь Семенюк, хоч уже народний художник України, таки виявив сміливість і створити, і, підтриманий колегами-викладачами з Академії мистецтв, подати на розгляд відповідного комітету Тарасовий «Кобзар» у своєму графічному (тушшю) оформленні, а також великий цикл живописно-графічних аркушів більшого формату «Мій Шевченко». Наважився конкурувати! Передовсім – зі знаменитими ілюстраторами Седляром, Касіяном, Стороженком, Їжакевичем, Караффою-Корбут, Марчуком, Івахненком… З іншими нинішніми номінантами. І, звісно, із самим Шевченком, позаяк той мав своє уявлення про графічний супровід книги свого, виявилося – й нашого, життя (як і його найближчі друзі, які навіть переписали й ілюстрували її для поета у скруті).

Василь став на шлях наближення до нинішніх подій ще школярем-старшокласником, коли несподівано для всіх здобув нагороди за щирі та вправні копії Божієвого шедевру «Думи мої, думи…», інших мистецьких присвят Шевченкові. Став, наразі й не збагнувши цього, а вже студентом-академіком визначився як гарячий і фаховий симпатик літературного й мистецького шляху українського генія. Рік за роком талановите єство Василя повнилося Кобзаревими словами, образами, героями. Усвідомлена як одкровення доля поета викликáла сталу потребу малювати й писати, писати й малювати, щось змінювати на краще в мистецтві, у житті. У сприйманні Шевченка-явища. Дуже корисним став досвід участі в реставрації погрудного пам᾿ятника Шевченкові (1913; скульптор Андрій Коверко), першого на Західній Україні, у підльвівських Винниках – предметніше відчув харизматичність пророчого лику…

Десь тоді, наприкінці минулого століття, викристалізувався творчий стиль Семенюка-художника (самобутнє художньо-прозове слово теж не відпускає цього заповзятливого чоловіка і чекає на своє оприлюднення), що його можна класифікувати як етно-модерний. Та це згрубша. Уже кілька десятиліть подивляю, разом із більшістю зацікавлених сучасників, як це йому вдається, розмежовуючи простір на біле а чорне і заселяючи-обставляючи його лінеарно-площинними фігурами та предметами, ментально-асоціативними і до щему впізнаваними, щоразу виходити за межі традиції, відкриватися навстріч безкордонному модернові. Можливо, річ у безоглядній відданості оцій своїй методі, її плеканні, чим більшість майстрів, навіть першокласних, не раз нехтують і часто оновлюють свої техніки, – відтак превалює форма, за якою борсається зміст… Та це до доброзичливого слова. Василь, беручись і за освоєння чи розвиток нових для себе матеріалів або й технік (малярство на шклі, шкіродрук тощо), бачу, неодмінно кладе в їхню основу матрицю знайденого-виплеканого (а задовго до нього – й виплаканого в перечуленій візуально-мистецькій свідомості його краян-гуцулів). За такого ставлення до справи чи не кожна Семенюкова лінія олівцем або кульковою ручкою вже не може не бути художньо привабливою. Рано задекларована і потужно підтверджена Тарасом у творчості коштовна простота таки не оминула Василя…

Але спершу пустився в мандри світами геніальних Шевченкових сателітів: Антонича, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Створив величезні цикли оригінальних чорно-білих «дотиків» до їхніх поезій…

А якось, прошкуючи Львовом на працю й домів, протягом тижня повів собі одинадцять верлібрових листів до Шевченка. Були вони ніби нагадуванням, дзвіночком… Дзвоном! Не сумнівався у їхній знаковості. І невдовзі, саме 11-го (2011) року, буквально за місяць сподіяв оригінальний макет художнього оформлення «Кобзаря», розмалювавши примірник одного із сучасних тиражованих видань тисячею кульково-графічних композицій. Знав, що це правдивий виклик. Наразі тільки самому собі.

…Шевченко «не відпускав».

Взявся вводити колір, більше волі давав лінії.

Відчуття зближення наростало…

Творчо-шевченківську годину Н. вибив часомір холодного сонця року 2014-го, коли протягом двох правдиво революційних місяців створив понад 100 остаточних композицій до «Кобзаря». Але мусило збігти ще кілька літ, поки 2019 року зустрів жертовного видавця «свого» «Кобзаря», теж… Тараса (Тараса Лепеха). Видали книгу якраз до 180-ліття першої її появи.

Це 600-сторінковий том повного корпусу Шевченкової поезії, в їх об᾿єктивній редакції, оздоблених згаданою сотнею графік, кожна з яких збагачена поетичним написом і репрезентована у двох варіантах – чорно-білому (негативному) і біло-чорному (позитивному). Як самі вони асоціативні щодо тексту, так і їх розміщення довільне. Кілька «дзеркальних» розгортів упорядники повторили, зважаючи на їхню ключову рацію для оформлення. Книга оснащена ще післямовою Василя, з детальними відомостями про Шевченка, відтак і самого себе, що не є типовим, але в цьому випадку, гадаю, додає виданню привабливості.

А Семенюковий живописно-графічний цикл «Мій Шевченко» комусь, як і мені, може видатися несподіванішим, аніж його «Кобзар»: твори мішаної, кількарівневої техніки, з ноу-хау автора чи не на кожному рівні. І вельми свіжі кольори! Подумалося, що такими ментально-барвистими, душевними речами не гріх було б облагородити навіть інтер᾿єр храму.

Легко перебільшити гарне, та годі перебільшити правдиве. Тому роблю припущення про золоту хмарку благословення над Шевченкіаною львів᾿янина. Божого і, мабуть, Тарасового.

Із розмови з художником:

« – Завжди чоловіка щось веде… І починаєш дещо розуміти, коли воно вже стається. Так було з Шевченком, є з нами. Бо всі ми родом з дитинства, з отчого краю. Діяльною пам᾿яттю про рідне живемо до останку. Від ріднизни наше призначення, нею наснажуємося.

– Ти почав з копіювання відомих речей – діти геніально сміливі… Та чи не було страшно, коли, ставши дипломованим художником і розуміючи ціну високого, брався створювати аж ніяк не нижче?

– Та були різні думки й переживання. Шевченкова геніальність тримає в постійній напрузі. ‟Яке маєш право?! Ти ж не кум королю…” – мій внутрішній голос. А Господь: ‟Роби, Василю, Я поможу”. Саме так жив і трудився Тарас. З Богом у серці. Лише на письмі звертався до Нього 600 разів.

           –  Певно ж, частіше, ніж до людей. Бо без них міг творити…

• Жив зі словом Божим. Несучи свій хрест. Хрест його возвеличив.

Був в особливих Господніх наміреннях, тож Він йому відкрив… Одному з мільйонів. Багато отримав, багато віддав. І це не в кількості написаного. Господня благодать зійшла на нього. Тому що, знаємо, прагнув для себе особисто дуже мало. Проблема із проблем…

           –   Згадаймо пророків…     

            –   Він і був пророк. Покликаний та вибраний до служіння людям.  Ось

Сковорода – попередник, геніальний інтелект! Теж покликаний, але… не вибраний. Тому-то малюю Тараса з німбом святого…

           – Так, це не ілюстрації, а що ж тоді?

• Просто ілюструвати поезію Шевченка – заздалегідь ставити себе

у програшну позицію. Його слово – згусток небувалої енергії. Її не передати, не відтворити, не повторити жодними іншими засобами, у тім числі мистецькими. Це новаторство, справжній модерн! А при тому ми у нашому сприйнятті – люди іншої формації… І єдиний вихід – пропонувати  щось своє, теж енергетично наснажене. Хоч, звичайно, й не сумірне. Так само модерне.

• А чи вдалося б таке оформлення без опертя на конкретну образність

Кобзаря? Чи не виникало потреби щось підкреслити, посилити, навіть додати?

• Дещо уточнив у післямові – про народження Тараса, його хворобу

і смерть. Геній спускався до дітей, та не до дорослих… Проте є й композиція з написом: ‟Ми лукавили з тобою… Ми не лукавили з тобою. Ми не…”, інше.

– Модерне оформлення великої книги – саме для світу, який оновлюється. Щоправда, у страшних потугах і якось жорстоко оновлюється…

• Своєю, вважаю, інноваційною Шевченкіаною звертаюсь до українців

по духу. Старших і молодих, і дітей. Мої попередники таки ілюстрували ‟Кобзаря”. В результаті – хто засильний в окремій речі, хто фольклорно стилізований, хто театрально-постановочний… Мало простору. А мистецька річ – та ж пісня,  яка потребує роздолля. У циклі ‟Мій Шевченко” художній вольниці сприяють ще й фінський картон, італійський акрил та німецька друкарська фарба…

           – А що, як не здобудеш нагороди, адже художників-номінантів декілька?  

• Все в Божих руках… Хоч люди, особливо ‟любі друзі”, думають, що в

їхніх. Але чую Господнє: ‟Василю, не переживай! Я з тобою”. У кожному разі мені найважливіше, щоб Україна йшла в майбутнє з високим іменем Шевченка на хоругві своєї культури. Задля цього й малюю».

Богдан Смоляк