“Якщо говорити про громадянські та філософські мотиви в ліриці Василя Кухти, то не можна зачепити ще один тематичний пласт. Йдеться про відображення дійсності у віршованому слові та літературні ремінісценції…”
Своє світосприймання передати іншим
Кухта Василь. Deus machine: поезії. – Львів. Ліга-Прес. 2015. – 216 с.
Для мене вже давно стало своєрідною традицією, що знайомство з новою поетичною книгою починаю з розшифрування її назви. Тому й з цього стартувало моє побачення з виданням Василя Кухти з Ужгорода, з творчістю якого вперше запізнався у літстудії «Франкова кузня» Львівського держуніверситету, бо ми в одні роки студіювали журналістику. Чесно кажучи, найменування дещо збентежило. Якщо позитивно сприймаю використання діалектизмів у текстах чи їхнє написання тією чи іншою говіркою, то вживання маловживаних слів назвах не сприймаю. Тимпаче слів іноземною мовою. (В даному випадку маємо справу з другим). Але водночас мушу сказати, що ймення «Бог із машини» (так з латинської перекладається чудернацька назва) є виправданою, якщо вчитатися в однойменний вірш. «Плаче у рамі небес Еврипід в Божій подобі сотня безсмертних лягає на лід з кулею в лобі».
Дилемність? Та не тільки тут вона є очевидною. Взагалі складається враження, що Василь Кухта чи не всі вірші із цієї книги побудував на драматургічному прийомі, при якому розв’язка настає за присудом богів, спущених на сцену дії підйомною машиною. Чи не найбільше така думка переслідує мене, коли читаю твори на кшталт «Молитва до Богородиці Слобідської цариці козацької», «Русинське Ельдорадо», «Дагеротипи Карпат», «Езотеричні життєписи». Згоден, що в окремих випадках це відчуття не є таким зримим. Але очевидність в даному питанні стає саме тією вибуховою справжністю слова Василя Кухти.
Та ці нотатки не створять уявлення про це, коли не спробувати окремо поговорити про деякі тематичні пласти у книзі талановитого віршописця. Можна, звісно, заради цього виокремити твори з громадянськими і філософськими мотивами. Та не бачу в цьому особливої потреби, оскільки в доробку закарпатця вони є нерозривними. Згадаю хоча б вірші «Ангел із високої сторожі», «Фрески на стінах часу, «Плач Юди за сином». («Безумці, будуть мене карати, поділять шати і хітон, й рантух…та не віднімуть мої Карпати, в які вселив я бунтарський дух!»), «Прага, 1997» («У голосі твоєму дзвонить криця, В очах читає істину німу: Свою спочатку заясніти столицю, а потім вирушай на чужину»). Слава Богу, в книзі таких вдалих цитат вистачає.
Але переплетення громадянських та філософських мотивів має ще один чар. Про своєрідність мислення поведемо мову. І, зрозуміло, про манеру її висловлення. Якщо згадати про ужинок Петра Скунця чи Петра Мідянки, то вірші Василя Кухти із книги «Бог із машини мають особливість. У творах Петра Скунця присутня закарпатська екзотика. Це, образно мовлячи, можна помітити неозброєним оком. Та його поетика (можливо, це є віянням часу?) пронизана тяжінням до літературного мовлення аби його розуміти у різних куточках держави, що пояснюється двояко. З одного боку такий спосіб вираження був велінням доби, а з другого – особливість стилю автора. Петро Мідянка – уже дещо інший. Навіть у назві книги він без боязні використовує діалектизми. Приміром, одна з них йменується «Луйтра в небо» (драбина в небо). Говірковими моментами рясно всипані всі його книги. Не буду приховувати, що нерідко вони є незрозумілими для широкого кола читачів. Але водночас причаровують. А Василь Кухта, як на мене, стоїть десь посередині між ними. Якщо Петро Мідянка дещо відособлений у своїх виявах (не бачу нічого поганого у такій стилістиці поета), то мій візаві частіше використовує власне «я», густо пересипаючи твори діалектизмами. Ота співпричетність у висловленнях (принаймні, так мені здається) пов’язує автора «Бога із машини» з Петром Скунцем, хоча в останнього зримо відсутнє тяжіння до діалектизмів.
Про своє «я» в книзі згадую ще через одну обставину. Вірші, де вони не є прихованими, виграють саме через це. Заперечувати очевидне не візьметься, напевно, ніхто. Особливо після того, як перечитає вірші «Нічний диптих», «90 псалом».
Якщо говорити про громадянські та філософські мотиви в ліриці Василя Кухти, то не можна зачепити ще один тематичний пласт. Йдеться про відображення дійсності у віршованому слові та літературні ремінісценції. Досить показовим у цьому плані є вірш «Ремінісценції у потязі Рахів – Коломия», присвячений Василеві Рябому. На присвяті акцентую увагу невипадково. В той час, коли перечитував збірку ужгородця, поштарка принесла мені книгу «Діти кирилиці» Романа Вархола з Львівщини. І там надибав на твір «Сліпучо-білі вогнища», який теж приурочений Василеві Рябому. Здавалося, що твори є такими різними і об’єднує їх хіба що присвята. Та це помилкове враження. Бо у кожному тексті – відсвіти спілкування між людьми. «Невидимий попіл розвіє за звичкою вітер. Та тої ж миті народиться вірш – провісник травневого цвіту… в Чорткові… у Коломиї» (Р. Вархол). «Бурчить. Квилить, зітхає «климпушівка» – Із житньої муки робітня дівка, їй не до слави і не до помки. – І брикають охлялі дизель-коні. І ратуша троїться в склі вагоннім… Василю, скільки маєм Коломий?» (В. Кухта). Палання взаємин тут є помітним. Якщо врахувати, що всі троє знають з років студентства, то вірші можна вважати зрозумілими. Та твір Василя Кухти – не просто присвята, яких у книзі чимало. (До них, на мою думку, слід віднести поезії «Молитва до Богородиці Слобідської цариці козацької», «Прага, 1997», «Берлебаш».) Він – відображення плину часу і місця людини в ньому. І нагадування, що все у цьому світі є взаємопов’язаним. Ще раз подумалося про це, коли читав вірші «У кадрі крутому суспільних еротик», «Народився Бог на санях», «Сонет натхнення», «Балада про князя Роси», «Я не самотній». Кожен з них по своєму розповідає про наболіле і, очевидно, потребує окремого розгляду. Та не вдаватимемось до цього. Зауважимо лишень одне: саме доторки до реалій буднів і вміння автора вибрати найцінніше з-поміж них додають книзі неповторного шарму.
Та ця картина в громадянській та філософській ліриці Василя Кухти не була б такою вражаючою, якби не прозорі натяки на освіченість, на високу духовність, на вірність фольклорним традиціям. Саме на перші два моменти наштовхує вірш «Притча про чорно-білу писанку». Коли заходить мова про припадання до фольклорних джерел, то спадають не думку вірші «Фаза повного місяця», «Притча про погану віру», «Плач Марусі», «Не дорахуєш роки і рочки». І знову два моменти. По-перше, відрадно, що поет творить нові образи, обмислюючи суть епіграфу. По-друге, маємо не тільки наслідування мотивів навіяних тими чи іншими рядками епіграфів, а й певне вживання фольклорних образів там, де прямих натяків на них не існує. Саме такі підходи до справи є характерними для віршів «Я – князь гуцульський», «Про гуцульську колонізацію», «Гуцульська столиця». Зрештою, цей перелік, мабуть, можна продовжити. І, як на мене, ніякого негативу тут не існує. Навпаки: переконаний, що для справжнього поета занурення в етнографічні першовитоки навіть є вкрай необхідними, що і хто не говорив би.
Я подумав у цю мить і про таке: фольклорна стихія може стати своєрідним лікуванням від аполітичності, якої дехто вимагає від поезії. Не заперечую, що не все тут виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Дехто під аполітичністю хоче уздріти безумовне відстоювання загальнолюдських цінностей і без національних ознак. Згоден, що така точка зору має право на існування, якщо говоримо, що живемо у цивілізованому світі. Але для мене більш милішою є присутність так званих національних прикмет. В поетичному слові тимпаче. Впевнений, що саме це має промовляти про європейськість поезії в українському вимірі… До таких непростих розмислів мене підштовхнув «Аполітичний вірш, написаний на березі Адріатичного моря». «…У церквиці старій під ноги кинув знаки пророчий вік. Може вимолю перемогу, щоб забути про Politik». Початок строфи, як мені здається, потребує пояснення, бо не кожен, очевидно, може, допетрати, що автор під час написання твору подумав, що у місті Башка в підлогу древнього храму вмуровано кам’яну таблицю, яку вважають першопочатком хорватської писемності. До речі, вже це прямо заперечує аполітичність, якою дехто намагається «нагодувати» свідомість людей. А наступні рядки дощенту руйнують її. Отже, маємо підстави говорити про протиставлення у поезії. Можливо, у ній варто шукати чар поезії Василя Кухти?
Варто, мабуть, повести мову ще про один нюанс. Говоримо про переплетення громадянських і філософських мотивів. Але воно це, переплетення, є і у пейзажній ліриці. Візьмемо до прикладу вірш «Пейзаж з відступом». Автор у першій половині твору змальовує пейзаж, який потрапив у поле зору. А потім заперечує його через протиставлення. Та не тільки це привертає увагу. На прикладі цього вірша бачимо, як поет через змалювання пейзажних картинок впевнено і логічно крокує до соціально важливих тем.
Щось подібне маємо і любовною лірикою. Скажімо у книзі «Бог із машини» зустрічаємо вірш «Любов і війна», присвячений Олені Бєлозерській. Чарівні рядки поетичної інтимності постають з рядків «Зі степу прийшла вона, рвійна, мов ртуть, посланниця скитів предтеч… Чекає на помсту страшний її меч і ранить оголена грудь». А хіба подібні думки не навідують нас, коли читаєш: «Де вічності сонце встає. Всотає насіння у лоно своє зневажена мати – земля». Гарно, правда? І вже не звертаєш увагу, що автор через особистісні відчуття робить впевнені кроки до узагальнення та соціальної значимості. А, може, такою і має бути сучасна інтимна лірика? Принаймні, у віршах Василя Кухти це помітно!
Та, як мені здається, не тільки це є характерним для доробку ужгородця. Адже у книзі є твори, котрі можна віднести до чистої пейзажної та інтимної лірики. Зокрема, автор цієї рецензії зараховує вірші «Ти молись до синьої зорі», «Висохлі русла, – німі ручаї», «Цідять крізь пальці п’янку каламуть», «У сповиточку, білім конверті». Не вони (будемо відверті!) визначають лице книги. Та, водночас, не вважаю їх зайвиною. Хоча б тому, що дають чіткіше уявлення про коло поетових шукань за останній час.
Не можна оминути питання і про версифікаційну вправність автора. У книзі мирно сусідують сонети, верлібри, рубаї, короткі за обсягом римовані вірші і довгі (за кількістю строф) поезії, часто-густо схожі на маленькі поеми чи поеми-цикли. З цього приводу можна міркувати по-різному. Та автор цих нотаток більше схиляється до думки, що поет сміливо йде на словесні експерименти задля висловлення власного «я». Хоча з іншої сторони, у вірності одному жанрові деякі поети бачать джерельницю натхнення. Згадаю хоча б про Миколу Боровка з Київщини, котрого у літературному світі знають, як про неперевершеного ронделіста.
Ще одна особливість книги. Поціновувачам поезії кидається у вічі якась жорсткуватість висловлювань Василя Кухти. Дехто скаже, що до цього значною мірою змушує життя. Не заперечую, що це існує. Але зовсім не означає, що не причесаність буднів повинна так відкрито перевалювати у слові.
Ще раз торкнутися цієї теми змушує «Дидактичний вірш для українських малят». У цьому творі автор по-своєму зачіпає тему виконання підростаючого покоління і сприймання ним навколишнього світу. Є у поезії ряд вдалих думок: «І погляд – приціл двоствольника. Чавунні їх душі й очі». Але ці гарні висловлювання дощенту вбивають рядки на кшталт: «У їх благородні дупи не в’ївся вугільний порох», «Та клацають зуби вовчі…», «Така ось х…я малята!..». Автор цих рядків не має жодного бажання зараховувати себе у ханжі. Та переконаний, що наше життя є таким, що не всі повсякденні висловлювання годяться для поетичного мовлення. Потрібне, як мені здається, почуття міри. І чи не потрібно поетові (насамперед у дражливих темах) гукати себе на перетині жорсткуватості висловів і камерності? Тимппче, що остання не є чужою для Василя Кухти.
Це, звісно, непросте питання. Але гадаю, що є своєчасним. Адже находження поета до повсякденного мовлення і нарочита відмова від сяйливих метафор та образів можуть зіграти злий жарт з поетом відштовхнувши поціновувачів від його творчості. І це при умові того, що повернення довіри – нелегка справа. в цих судженнях, не заперечую!) є певна загальниковість. Вважаю це закономірністю. Не менше, і не більше. Бо навіщо противитися, коли поет сам підштовхує до цього, хоча, можливо, не помічає такого.
Можна висловлювати й інші думки. Тим паче, що вони, напевне, існують. Підозрюю, що поет сам розуміє, хоча, можливо, не хоче зізнаватися вголос. Тому й вважаю, що він спроможний сам визначити напрям свого поетичного руху. Попри гостроту деяких критичних висловлювань. (Впевнений, що літературний критик має право на них, як і поет – на висловлення думки). Тим паче, що віршотворець доказує це талановитою й оригінальною річчю. А книга Василя Кухти є такою.
Ігор Фарина,
член НСПУ
м. Шумськ
на Тернопіллі