«слово, як сонце, не чахне»
Любомир Сеник, «Таїна»
Слово рідної мови передає думку, володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля. Слово – думне слово, його таїна про божественне і земне дивовижно, гіпнотично оживає в кожному рядку поезії, прози, спонукаючи читача до глибинного осмислення, воно ж бо має «здатність доносити до свідомості яскраві образи-спогади і почуття…» (Андрій Содомора, «Про що писати…»).
Українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулясто писанки, мелодійного «о» у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола». – «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1).
Слово рідної мови Любомира Сеника (Таїна. Ужгород: Граджа, 2009. – 160 с.) рясніє метафорами, глибинними означеннями, бо ключова інтенція поезії автора – повага до слова, а квінтенсеція полягає в тому, щоб спонукати читача до розмислів, розбурхати незникому цікавість до книжки:
Слово звуками пахне,
вщерть напоєне часом,
слово, як сонце, не чахне,
слово зі мною разом, бо «В кожну хвилину твоїм здоров’ям / є материнська твоя мова»… Материнська мова, письмо – «Це ніби таємниця слова, його колись хтось відчитає… збагнувши щастя слів, / як в лоні дар насіння… і колисковою від мами… Закон, / як Слово, / серцем слухай… запахом слова дишеш? / Таїна твоя поза межею… / Твориш таємність слова… усі і все сьогодні й завтра в Слові вічнім», щоб «брехливим словом заколисаним, / не жити – / скніти і конати?» Не поспішай, мій друже – вслухайся у слово МАТЕРИНСЬКОЇ МОВИ, пригадай колискові пісні від мами!
Якщо кордоцентризм – це третій космос людського серця, то в українців мова – це мова любові, інтелектуалів, які на практиці сповідують кордоцентризм, «Тому обмеження сфери вживання української мови означає звуження зони духовності, зубожіння духовного всесвіту українців» (І. С. Захара, «Українська філософія»)…
Щаслива людина, яка володіє мистецтвом застосування слова, здатна почути його, розмислює над його таїною, бо ще Олександр Потебня стверджував, що визначальну роль у мисленні відіграє слово, мова – ословленого світу таїна. Світ – Боже твориво, і ми мусимо його ОСЛОВИТИ…
«ТОЙ БІЛЬ, ЯКОГО ТИ НЕ ЗАСЛУЖИВ, / НАЙБОЛІСНІШИЙ» (Овідій).
«І та сама сльоза – в очах Шевченкової (та й Овідієвих) Музи:
І хоть єдиную сльозину
В очах безсмертних покажи!
Зупинімо погляд на тій сльозині: чи в ній тільки один смуток і журба?.. Хай крихіткою, але в ній зблискує також радість. Інакше не може бути: ПОЕЗІЯ, хоч би про що у ній мовилось, мусить бути причетною до радості, бо ж ПРИНОСИТЬ ПОЛЕГКІСТЬ У СТРАЖДАННІ. Всупереч усьому повірмо, що й в Овідія, за всієї контрастності двох барв його життєвого часу, навіть у нього – “з журбою радість обнялась”» («Дві барви часу Публія Овідія Назона». – У кн. Публій Овідій Назон. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії / Пер. з латини, передмова та коментарі. А. Содомори. – К.: Основи, 1999. – 299 с.).
Вчімося в Тараса, черпаймо енергію духу у Василя Стуса: «І тому він сьогодні твердо стоїть перед своєю межовою ситуацією – перед своєю жахливою прірвою – і перемагає: в очах-бо в нього одчайдушність людини, яка бачила прірву і не втікала від неї» (Богдан Рубчак, «Перемога над прірвою. Про поезію Василя Стуса»).
Мусимо сьогодні стерегти свого «краю», як у-країн-ці, бути свідомими такої своєї місії – проповідувати центр всесвіту в серці Людини (кордоцентризм), живий, а не мальований сенс буття людини, а значить творення долі життя цілого народу в надії та оперті на власні духовні і фізичні сили. Тільки працюючи для власного духовного, інтелектуального життя нації, народу, об’єднаного словом рідної мови, можна бути цілісним і незалежним українцем у будь-якому куточку планети, а на своїй землі й у своєму часі перш за все…
ЯКЩО ЗАВТРА ВІЙНА…
Якщо завтра війна, то візьми із собою!
Я навчуся нести за тобою зброю,
Я зможу набої тобі подати…
Ти знаєш: для мене найгірше – чекати.
Якщо завтра війна, то будемо разом!
Страх відступає, коли тебе обіймаю,
Тривога відходить і ховається за містом…
Там, де ми двоє – воля сильніша!
Якщо завтра війна, не лишай самою!
Я не брат, але теж піду до бою!
Ніч ще над нами, та сонце вже сходить…
Наш дім, наші діти – там, де ми з тобою…
Марія МАШ
Слово остаточно підкорило собі час і простір буття. Більшість людей, не розуміючи цього, віддають перевагу натисканню кнопочки ТВ…
Наше слово, наші думки, наше життя, як, невидимо плачучи гіркою сльозою, сказала Оксана Забужко, закопані в пісок пустині, «І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався» («Notre Dame d’Ukraine: Україна в конфлікті міфологій»). Попри те, пам’ятаймо твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя:
Як ти українець – готов будь на жертву,
Готуйся щодня на розп’ятття:
Ми духа несемо в колоду півмертву,
А нам в нагороду – прокляття!..
Іван Огієнко
Розмислюймо над словами борця за державність України вдень та вночі…
Слово рідної мови дає плід, «що в ньому насіння» (Буття 1:11). Слова-насінини плодоносять, засівають людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці: «Лише завдяки мові людина змогла піднятися до вершин наукової творчості, бо тільки мова є засобом утворення понять і суджень, без яких неможлива жодна наука, інтелектуальна діяльність загалом» (Олександр Потебня. У кн. І. С. Захари, «Українська філософія»)…
Мусимо доконче брати на себе відповідальність за все, що робимо, щоб наші думки не були позірними і ми не боялися повторити слова ЄДИНОГО ЖИВОГО БОГА, що «Я Той, що є» (Книга Вихід 3:14а) і я такий – як є: «Повні труду всі речі, – людина сказати всього не потрапить!» (Книга Екклезіястова 1:8а). Наші слова не для розваги – тож хай допомагають наблизитися до розуміння сутності речей: «Слова, що пахнуть житом, сіном, соняшними днями, / надихані землею та навіяні вітрами» (Богдан Ігор Антонич, «Над книжкою поезій»)…
Слава Україні!
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів