Нехай життя – момент

і зложене з моментів,

ми вічність носимо в душі…

                           Іван Франко

У різні часи, на  різних  цивілізаційних зламах мислителі  різних народів намагалися переконати нас, що людина, позбуваючись свого тілесного існування, продовжує жити в дусі, у спогадах, у серцях живих… Пам’ять… Трагедія ж наша в тому, що живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, а не в світі безсмертної ідеї, яку обґрунтовують сучасні наукові досягнення. Є дві смерті. Перша – тілесна: «І вернеться порох у землю, як був…» (Екклезіяста 12:7а), а друга – духовна, коли стирається пам’ять:

Заспіває моїми вустами

насторожена тінь солов’я –

і за обрієм літа розтане

волошкова стежина моя.

Відпочину – чолом у барвінок,

у полин, у зелені дощі.

Це навіки. Це ти, Україно,

берегине моєї душі.

Україно! Душа не забуде.

Поки чую тебе – не помрем!

Хай горою ти ляжеш на груди,

та не будеш мені тягарем.

                   Петро Перебийніс

Про інше життя нічого не знаємо: «…а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7б). Не знаємо того, «Яка важка у вічності хода! … невже і я іду вже, як за плугом?!» (Ліна Костенко). Хоча ми віримо, що душа безсмертна, але нам важко позбутися думки про те, що в певний  час вона розлучиться зі своїм смертним тілом. І в цьому не наша вина: «… усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» (Екклезіяста 3:11). Ми багато чого не знаємо, але є вічні істини. Бог вічний і справедливий, любов вічна, і все, що правдиве, те – вічне, моє.

Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності роду. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і добрий Микола Петренко складе свою щиру молитву за своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього.

Поет жив словом, був правдомовцем, пильнував своїх слів, щоб вони плодоносили правдою, добром, любов’ю, діяв у відповідності зі сказаним словом, оберігав рідну мову, будучи переконаним, що поезія – вище існування мови:

Я слово рідне ніс як контрабанду

Крізь митниці – їх ще й понині тьма.

……………………………………………………..

Чи Ти мені яку поставиш свічку,

Чи добрим словом сина пам’янеш?..

                        «Свічка від України»

  1. S. Микола Петренко (6.11.1925 – 10.10.2020) народився в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Автор понад 120 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів. Похований на полі 51 Личаківського кладовища у Львові.

________________________________

*Богдан Дячишин. Про моменти життя, обійняті словами. Львів: РАСТР-7, 2021. – 140 с. Присвячена світлій пам’яті Миколи Петренка.

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів