Яворська Ольга. Крізь вікна печалі: поезії. – Львів: Апріорі. 2024. – 184 ст.
Про доробок того чи іншого віршника (чи віршниці) можна говорити, оцінюючи написане з двох «дзвіниць», себто дивлячись на словопотік через темарійні або виражальницькі окуляри. Але вважаю за доцільне ословити свої міркування про обидва нюансики, оскільки у них є неперебутності.
Почну зі згадок про тематичність. Як відомо сучасну лірику віршознавці та поціновувачі красного письменства ділять на громадянську , філософську, пейзажну та любовну.
Всі ці види поезослова , безсумнівно, є у новій книзі Ольги Яворської «Крізь вікна печалі». Візьмемо для прикладу букет сонетів «Поранена весна», що починає розділ «У світі буреломного змагання». Якщо коротко, то до появи цих рим спонукав біль, який народжений жахіттями сучасної війни і вірою у перемогу українського народу над московськими людоненависниками . «Сміливі душі вир-, вуться з полону». «На спротив переплавиться терпіння». «Долає біль поранена весна».
Ця ж тема є характерною й для інших творів. Досить, мабуть, згадати «Розлука, мов доля», «У круговерті днів», «Пелюстки болю». Але доторки до воєнного болю зовсім не означають неіснування інших доторкань. Не знаю, скажімо, що підштовхнуло авторку до створення вірша «Ремель» ( так називалося село на Рівненщині, 390 жителів якого вбили фашисти 17 березня 1943 року). Але зрозумілішим став біль, коли недавно в «Українській літературній газеті» прочитав інтерв’ю з очевидицею страшної події , яке записав народний артист України письменник Святослав Максимчук уродженець цього населеного пункту.
А хіба не промовляють про громадянськість мислення поетки твори «Зорі з імли»? «А жив тут колись господар»? Адже обидва тексти – мандрування в болісність проминулого, бо йдеться про більшовицькі переслідування за українськість людської душі. «… очі героїв нам зорями сяють з імли». «Роззявлений рот криниці (гнилі, почорнілі цямрини ) шкіриться в небо синє протухлим безводним дном».
Не залишилися поза увагою і питання філософського осмислення буднів. «Я сама себе вчила писати поему про небо». «На тривоги і болі душа відгукнеться луною». «Кружляє, як вихор, у хаосі днів сатана». Додаймо сюди існування богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Та детальніше поведу мову про них пізніше , бо вони є важливими складовими сучасного поезовираження поряд з філософічністю.
Причаровують і пейзажинки. «Весна долонею торкається беріз». «Зволожились трави серпанком туману». «Грудень засіяв снігом святе безгоміння саду». Тут, як мені здається, варто наголосити на кількох моментах. По-перше, ефект сприймання тексту досягається за рахунок поєднання уяви і реальності. По-друге, так багато про світосприймання поетки говорять образи, які використовує письмачка.
Ніхто, либонь, не буде сперечатися з тим, що такі ж слова стосуються і любовної лірики, яка в багатьох літераторів ділиться на дві частини. Бо з одного боку маємо пристрасні рядки про любов до рідного краю, батька-матері, а з другого боку- оспівування інтимних почуттів. «Схилила віти яблуня в передчутті болючої розлуки» (про прощання з померлою матір’ю у листопаді 2020-го), «Сльоза обпікає душу, гірчить полинами пісня».
Та все частіше ловлю себе на думці про певну штучність темарійного поділу написаного, оскільки часто-густо мотиви переплітаються межи собою. Отже, більш закономірним є наголос на виражальництві. Адже саме на нього вказують літературні тропи, слововияви, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції. Було б неправильним скидати з рахунку богошукальницькі мелодії та культурологічні акценти, про важливість присутності яких уже згадано. По-своєму «агітують» за поетичну неординарність формовиражальні наголоси.
Щодо літературних тропів, то тут на авансцену сприймання виходять метафори, епітети і порівняння. (Оскільки тут має право існування чималої кількості цитувань, то обмежуся лише їх частиною. Згадаю окремі з них, ословивши найвдатніші на мою думку).
Метафоричністю поезомислення віршарки з бойківського краю (пані Ольга народилася на Тернопіллі, але вже багато років живе на Львівщині) повіває від висловів на кшталт: «зойкнув травневий ранок», «покинута хата вдивляється в очі лісів», «незбагненна тиша тулиться до вірша».
Ви, очевидно, помітили, що окремі метафоричні тропи помітно виграють за рахунок епітетів, хоч вони за своєю суттю не є однорідними. Приміром, у зорі сприймача тексту з’являються словосполуки на зразок: «шедеври печалі», «пам’ять лісів», «серце землі», «обличчя небокраю», «мовчання кленів», «виразки болю». В окремих випадках тут є відчутним вплив метафоричного думкування. На його тлі , до речі, сприйнятливішими стають звичні епітети, серед яких бачимо такі вислови, як «синьооке дівча», «промінчик сонця», «круговерть днів», «незримі світи», «високі думи», «літнє сонце»…
Серед літературних тропів не залишаються непоміченими й порівняння. Й серед них чи не найбільше висловлювань зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «І клен високий, наче рідний брат». «Небо, немов океан», «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно». Цей порівняльний ряд доповнює відсутність сполучників. «Очі – розпачу краплі». «… кожне з нас – на вітрі стебелина». «Та сила – це любов, любов без тями». Значно рідше авторка використовує суміщення присутності та відсутність сполучників. «Одні, як квіти, інші, мов шаблі – слова натхненні, вкладені у строфи». «Як мертва тінь – незвідана нудьга знеможена». «Неначе й не було – сльоза напише». Та не тільки такі сполучники є дієвими особами у цьому тропі. Бо досить часто небуденна виражальність досягається порівняннями із сув’яззю іменників з іменниками: «вітер-танцюрист», «красень-дуб», «диво-птахи», « мороз-лобуряка»…
Чарують і слововияви, серед котрих чи не кожен надибає слів’ята з познаками неологічності, рідковживаностей та діалектичності: «натхненник», «сонцесхід», «передріздвяння», «бабинець», «нагідки», «киценька», «а чей»…
Слід, напевно, зауважити, що літературні тропи і слововияви є неординарними у так званому «самостійному плаванні». Але вони стали безпосередніми учасниками промовляння до читачів у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. «На смітнику серед колючих будяків, пекучої жаливи й лопухів розквітли мальви ніжні та стрункі». «Берізка покалічена вмирає». «Схарапуджений кінь летить до небес». «Лиш яструб так хижо сміється, що вітер стихає рвійний». «Зоря, зірвавшись, упала в трави, сльозою стала». «Зачарує мій погляд сонцесходу рожеве проміння».
Коли говорити про «населення» поетичного видання, то не можна не помітити, що нерідко використовується їх поєднання в одній строфі. «Місяць колише тишу, безсмертно зітхає липа». «Свято дивовижного тепла… Запах м’яти, зорі у криниці». « Оповила берези в зелені серпанки, розбудила старий очерет край боліт». Про важливість сув’язей у поезомовленні говорить і багатобарв’я у кольорових екстраполяціях. «Клен спалахнув червоно-жовтим світлом». «Білий цвіт, яблуневий цвіт чорну прірву прикрив у лузі». «Лиш ангел, не знаючи втоми, визбирував літери й коми для корабля у безмежжя, для срібно-білих вітрил».
Та не менш оригінальними вони, кольорові екстраполяції, є і в однині словесних барв.
«… Небо в травні не буває сірим». «Білу сукню вишня одягла». «Зеленим сміхом хлюпає весна». «Усміхається місяць, задивившись на обрій червоний». «Бо сині гори небо захищають». «Сива вічність цілує очима». «Чорний сум витає над обійстям». «Ростив золоту пшеницю»…
Але для виражальності поетичних творів важливе значення мають не тільки літературні тропи, слововияви, «населення» книги та кольорові екстраполяції. На околиці уваги не можна залишати наявність богошукальницьких мотивів і культурологічних акцентів.
Перш за все, либонь, слід сказати, що вони пронизані органічністю висловлення думки. Вслухаймося у звучання релігійної мелодії. «Крізь сніги і вітри усміхається серцю Всевишній». «А воскреслий Христос – наша віра у завтрашній день». «І молилась до Бога обгоріла до крові калина». Думаю, що тут велике значення має образність вираження думки у написаному.
Це питання (хочемо того чи ні) є актуальним й для культурологічних акцентів, характерних існуванням різності. В багатьох моментах побутують підстави мовити про світочів українського духу: Тараса Шевченка (вірш «Пристань душі»), Івана Франка і Маркіяна Шашкевича (вірш «Львів»). Цікавинкою стали і поетичні присвяти Григорію Епіку, Василю Стусу, Петру Сороці, Роману Дідулі, Левку Воловцю… Свою чарівність зберігає й епіграф з вірша Марії Людкевич.
Заслуговують на увагу ще два культурологічні моментики. У творі «Місія», присвяченому Петру Шкраб’юку, Ольга Яворська використовує інтроверсію, що надає додаткового позитивного звучання твору. Цікавим є і те, що твір «Прочитай мені вірш» авторка присвятила поетові Богдану Чепурку, який , як і вона, народився на Бучаччині.
Ще один аспектик поетичної культурологічності. Нерідко поетка вдало промовляє через усталені вислови з ідіоматичним звучанням. «…бояться правди, наче вовка зайці», «…шукаю загублену мить». «… згодом істину прогавив». На струмування фольклорних джерел звертаю увагу саме через те, що саме це народжує власне крилатослів’я. «Піднімаюсь над болем і все ще боюсь висоти». «Холодний вітер вічним не буває». «А роз’ятрена пам’ять нагадає про скоєний гріх»…
Окремо варто мовити про формотворчість поетки у цій книзі. Адже маємо у ній сонети, восьмивірші, балади, верлібри, катрени. Тут, як мені гадається, має природність звучання. «Обернеться у бурю кожна мить». «Чисту душу чиюсь невагому ангел світла колише у сні».
Детальнішої розмови тут заслуговує «Поранена весна» Букет сонетів». Можливо, і не надто точним є це означення з літературознавчої точки зору, але воно таки приваблює. Пригадується, що свого часу Людмила Ромен хотіла назвати роменлетами свої тріолети, що істотно відрізняються від традиційних. Отже, пошук? Саме так! Тим паче, що побутує він і на сонетовому полі. Чітко вказують на це королівський вінок сонетів Юрія Назаренка, вінки сонетів Василя Рябого. А ще, либонь, треба б згадати про Валерія Кулика, Романа Кухарука… . Поступ до шукань бачимо і в сонетотворчості Ольги Яворської. Букет творів однієї форми, який формально нагадує цикл. Плюс існування певних елементів звичного вінка сонетів.
Заслуговує на увагу й те, що в цій книзі окремим розділом стали поетичні присвяти Ользі Яворській, написані різними віршниками. Усвідомлюю, звісно, що не всі поціновувачі красного письменства однозначно позитивно ставляться до подібного, натякаючи, що деякі автори симпатизують самохвальбі. Не відкидаю наявності раціональних зерен в непростості думкувань. Але , як кажуть, кожна таємниця має два кінці. Не бачу нічого поганого, якщо оприлюднено написанки з цікавими образами. А в даному випадку їх є чимало. «Щоб не скніти перекотиполем на осіннім полі самоти» (Петро Сорока). «Цвіте у слові кожна річ студенна» (Микола Петренко). «У вас літа, як скиби серед поля» (Василь Савчук)…
Можна (можливо, і варто) порозмірковувати і над назвою видання. Помічаю, що тут неодмінно виникає питання про прагнення поетки залишитися у полі власних устремлінь. У цьому переконують деякі з попередніх назв: «Зелений зарінок», «Висока година», «Зранене стебло», «Сльоза-живиця»… Адже щось схоже маємо і зараз. Тому й доцільною вважаю згадку про рядок: «заворожені зорі світили крізь вікна печалі». Чомусь здається, що саме він виявляється відправним для ймення книги. Між іншим, саме цей прийом вирішив використати і автор друку, замислившись над словосполукою: «і голосом духовної трембіти нас наверни до покаянних свіч».
Втішною є й та обставина, що поява нової книги народжує певні узагальнення. І підштовхує до думки, що вона – продовження поезомовлення, яке характеризує жіночу лірику Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Любові Бенедишин, Олесі Омельченко… Але поетка на цьому тлі має своє лице . Віриться, що воно дивитиметься на нас і з наступних поетичних книг бойківчанки.
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі.
Leave a Reply