» Степан Бандера — з відстані часу (фото)

Першого дня нового, 2019 року по всій Україні — від Львова й Тернополя до Полтави й Харкова — урочисто відзначають 110 річницю від народження Провідника Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери.

Як відомо, Верховна Рада України 18 грудня 2018 року ухвалила постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв на прийдешній рік, серед яких — день народження Степана Бандери. За тиждень до цього (11 грудня) Львівська обласна рада проголосила 2019 рік на Львівщині роком Степана Бандери та Організації українських націоналістів. А ще раніше (26 липня 2018 року) подібне рішення прийняли депутати Житомирської обласної ради, проголосивши рік Степана Бандери в Житомирській області. Також обласна рада рекомендувала Житомирській міській раді передбачити при формуванні міського бюджету на 2019 рік кошти для встановлення пам’ятника Степанові Бандері в місті Житомирі.

Ровесник доби відродження нації
У кожного із сотень і тисяч патріотів — свій шлях (іноді, довгий та складний) до послідовно «україноцентричної» моделі світосприйняття. Цей шлях більш впевнено долають ті, хто вчасно відкрив для себе безцінний науково-публіцистичний спадок Степана Бандери.
Звертаючись до історії більшости сучасних народів, ми одразу натрапляємо на імена людей, — політичних лідерів, полководців, релігійних реформаторів, що є загальновизнаними національними героями, — щира пошана до яких стає з часом для громадян тієї чи іншої країни могутнім об’єднуючим чинником, подібним до стягу держави та її славня. В Італії це Джузеппе Гарібальді, у Великій Британії — Вінстон Черчилль, в Індії — Магатма Ґанді, у Франції — Шарль де Голль… Для українців (і не лише в нашій країні, а й по всьому світі) справжнім втіленням національної ідеї є, разом із Тарасом Шевченком, Степан Бандера, прізвище якого в різних європейських мовах означає (на диво промовисто!) — «прапор». Не менш промовистою, як на мене, обставиною є й те, що день народження Провідника припадає саме на перший день року… Чергова річниця привертає нашу увагу до надзвичайно складного історичного контексту, в якому, власне, й відбувалося формування особистости Бандери.
Зараз можна із впевненістю стверджувати: побудована на суцільній брехні радянська (а потім — російська) антиукраїнська пропаганда так і не досягла своєї основної мети — дискредитувати в народній свідомості націоналістичну ідеольогію та керований цією ідеольогією націоналістичний рух. Та це й неможливо «за визначенням», оскільки в цивілізованому світі націоналістом вважають особу, для котрої служіння своєму народові (нації) є найвищим громадянським обов’язком. Яскравим прикладом такого жертовного служіння українській нації стали життя й діяльність Провідника Організації українських націоналістів Степана Бандери.
Він народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів Калушського повіту Галичини (тепер — Івано-Франківська область), що належав на той час до Австро-Угорської імперії, в сім’і Андрія Бандери — священика греко-католицького обряду. В родині Степан був другою дитиною, окрім нього в сім’ї росли три брати та три сестри. Батько мав університетську освіту — закінчив богословський факультет Львівського університету. Родина мала велику бібліотеку, частими гостями в їхньому домі були ділові люди, громадські діячі, місцева інтеліґенція. Степан Бандера згадував, що в дитячі роки він ріс в оселі батька й діда в атмосфері щирого українського патріотизму, живих національно-культурних, політичних і суспільних інтересів. 1918 року він пережив хвилюючі події відродження української держави. Батько брав активну участь у тих подіях, був обраний депутатом парляменту Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). Особливий вплив на національну самосвідомість Степана справили урочистості, що проходили в січні 1919 року — з нагоди возз’єднання ЗУРН та Української Народньої Республіки (УНР) в єдину державу. Та вже літом того ж року УНР перестала існувати, а Галичина була підступно окупована Польщею.
Тим часом, восени 1919 року Степан склав вступні іспити до клясичної української гімназії в місті Стрий. Навесні 1921 року від туберкульозу померла мати — Мирослава Бандера. Сам Степан від дитинства страждав ревматизмом суглобів і того року тривалий час перебував у лікарні. Проте, у вільний від занять час він працював у господарстві діда, а вже починаючи від четвертої кляси давав приватні уроки, заробляючи гроші на власні витрати. Навчання в гімназії проходило під наглядом польських властей, але деякі вчителі спромоглися вкласти в обов’язкову програму український національний зміст. Однак, справжній національно-патріотичний гарт гімназисти отримували в шкільних молодіжних організаціях. Разом із легальними Пластом і Соколом, були й гуртки, що займалися збиранням коштів для підтримки заборонених владою українських періодичних видань, бойкотом певних заходів польських властей, і вже починаючи від четвертої кляси Бандера входив до однієї з таких нелегальних патріотичних організацій. 1927 року юнак успішно склав іспити на атестат зрілости, а 1928-го — вступив до Львівської Політехнічної Школи на агрономічний відділ і до 1934 року пройшов повний курс за фахом інженера-агронома. Проте, захистити диплом не встиг, оскільки був заарештований.
1920 року в Празі група офіцерів заснувала «Українську військову організацію» (УВО), що поставила за мету боротьбу з польською окупацією. Незабаром на чолі УВО став колишній командувач «січових стрільців», які входили до армії УНР, досвідчений організатор та авторитетний політик Євген Коновалець. Найбільш резонансну акцію УВО — невдалий замах на главу польської держави маршала Юзефа Пілсудського — було вчинено 1921 року. Під серйозним впливом і навіть контролем УВО перебували тоді українські патріотичні молодіжні організації. Степан Бандера став членом УВО 1928 року, а вже 1929-го у Відні українські молодіжні угруповання за участю УВО провели об’єднавчий конґрес, на якому й була заснована очолювана Коновальцем Організація українських націоналістів (ОУН), куди увійшов і Бандера. Пізніше, 1932 року, відбулося злиття ОУН та УВО, внаслідок чого остання стала підрозділом ОУН.
Близько 1930 року обстановка загострилася. У відповідь на акції непокори українського населення польський уряд вдався до широкомасштабних операцій з «пацифікації», за сучасною термінологією — «зачистці» території Східньої Галичини. 1934 року в Березі Картузькій було організовано концентраційний табір, в якому перебували близько двох тисяч політичних ув’язнених, переважно, українців. За рік потому Польща взагалі відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй по дотриманню прав національних меншин. Періодично робилися обопільні спроби пошуку згоди. Одна з них була зроблена 1934 року після замаху членів ОУН на життя міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, в результаті якого той був убитий. Цей акт засудили найбільша українська політична партія Українське національно-демократичне об’єднання та митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Але всі спроби досягти порозуміння не давали відчутного результату.
Втім, неупереджений аналіз тогочасної ситуації переконує: терор у бойовій діяльності ОУН був засобом самооборони — найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації та останнім аргументом боротьби з окупаційною владою та її представниками, коли решта засобів були вже вичерпані. Замахи ОУН мали виразне політичне забарвлення й не супроводжувалися масовими жертвами з боку цивільного населення.
За участь у підготовці замаху на Перацького Степан Бандера був заарештований і на початку 1936 року разом з одинадцятьма іншими обвинуваченими засуджений Варшавським окружним судом до страти. По амністії, оголошеній польським сеймом раніше та з іншого приводу, страта була замінена довічним ув’язненням. У тюрмі Бандеру утримували в умовах суворої ізоляції. Після нападу Німеччини на Польщу, містечко, в якому була розташована в’язниця, піддавалося жорстокому обстрілу, і 13 вересня 1939 року, коли становище польських військ стало критичним, тюремна охорона розбіглася. Степана Бандеру випустили з камери самі ув’язнені, що вже встигли звільнитися.

Вибір зроблено
ОУН (при загальній чисельності близько двадцяти тисяч членів) мала надзвичайно великий вплив на українське населення. Цьому не надто перешкоджали навіть внутрішні конфлікти: між молодими й нетерплячими та досвідченішими й розсудливішими, такими, що пройшли війну й революцію, між керівниками ОУН, що жили у відносно комфортних умовах еміграції, та основною масою членів організації, котрі працювали в умовах підпілля й поліцейського переслідування. Євген Коновалець, використовуючи свій дипломатичний та організаційний хист, міг залагодити такі суперечності, принаймні — не давав їм розвиватися.
Загибель Коновальця від рук радянського агента Павла Судоплатова в Роттердамі (1938 року) стала важкою втратою для націоналістичного руху України. Наступником Євгена Коновальця вбачали найближчого соратника першого керівника ОУН — Андрія Мельника, добре освічену людину, стриману й толерантну. Фракція його прихильників, скориставшись тим, що більшість їхніх суперників (тобто, бандерівців) перебували у в’язницях, у серпні 1939 року на конференції в Римі проголосила керівником ОУН полковника Мельника.
Бандера зі своїми однодумцями вважали за необхідне підтримувати контакти ОУН як із країнами німецької коаліції, так і з західними союзними державами, не зближуючись ні з яким угрупованням. Розраховувати ж при цьому треба було лише на свої сили та можливості. Натомість, фракція Мельника дотримувалася думки, що ставка виключно на власні сили є безперспективною, бо в незалежності України демократичні західні країни ніколи по-справжньому не були зацікавлені, що вони переконливо і продемонстрували ще за часів Першої світової війни та в перші роки по її завершенні. А от Німеччина визнала тоді незалежність України, тому й надалі, вважали прихильники Мельника, необхідно робити ставку саме на Німеччину. Створювати озброєне підпілля взагалі, мовляв, не варто, аби не спровокувати роздратування німецьких властей та запровадження репресій з їхнього боку, що не принесе ані політичних, ані військових дивідендів. У лютому 1940 року в Кракові фракція Бандери, до якої входила, переважно, молодь, і котра становила чисельну більшість ОУН, провела конференцію, на якій обрала своїм лідером Степана Бандеру. Таким чином, відбувся розкол ОУН на бандерівців — ОУН-Б або ОУН-Р (революційна) та на мельниківців — ОУН-М.
Тим часом, на території Західньої України, що відійшла Радянському Союзові за пактом Молотова-Ріббентропа, розгорнулися в 1939–1941 роках нечувані за своїми масштабами масові репресії. Були заарештовані керівники й активісти політичних партій та громадських організацій, багато хто з них був страчений. Було проведено чотири масові депортації українського населення із зайнятих Червоною Армією територій. Першим етапом на схід було вивезено 220 тисяч осіб, другим — 320 тисяч, третій етап охопив 240 тисяч, четвертий — 300 тисяч. Облаштовувалися нові в’язниці, в яких утримували десятки тисяч заарештованих.
Священика Андрія Бандеру, з двома дочками Мартою та Оксаною співробітники НКВС заарештували о третій годині ночі 23 травня 1941 року. Оксана була далека від політики, й те, що її теж узяли під варту, батька дуже засмучувало. Незабаром батька розлучили з дітьми. Увечері 8 липня в Києві, куди його перевезли ще 28 травня, на закритому засіданні військового трибуналу Київського військового округу Андрієві Бандері був ухвалений смертний вирок. У вироку йшлося, що він може бути оскаржений протягом п’яти днів. Але розстріляли Андрія Бандеру вже наступного дня, а його доньок відправили по етапу до Красноярського краю на вічне поселення, де їх неодноразово переводили з місця на місце аж до 1953 року.
Поспішний відступ Червоної Армії після початку німецько-радянської війни мав для десятків тисяч заарештованих трагічні наслідки. Не маючи можливості вивезти їх усіх на схід, НКВС прийняв рішення про негайну їхню ліквідацію. Траплялося, що підвали, заповнені затриманими, просто закидали гранатами. У Галичині було знищено щонайменше десять тисяч осіб, на Волині — п’ять тисяч. Родичі ув’язнених, котрі розшукували своїх близьких, стали очевидцями не лише жахливих наслідків цієї поспішної, безглуздої й нелюдської розправи, але й свідчень пекельних тортур, що ним піддавали приречених на смерть чоловіків і жінок.
30-го червня 1941 року у Львові на велелюдному мітингу, без згоди на те німецької адміністрації, бандерівці проголосили «Акт відродження Української держави». Було також утворено Український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком, найближчим соратником Степана Бандери. Крім того, наздогін за фронтом, який швидко рухався на схід, були відправлені загони оунівців по 7-12 чоловік, всього близько двох тисяч осіб, для організації українських органів місцевого самоврядування, перехоплюючи таким чином ініціативу в німецьких окупаційних властей. Один із таких загонів очолив молодший брат Степана — Богдан, який загинув 1942 або 1943 року.

Війна на кілька фронтів
Реакція німецьких властей на акцію бандерівців у Львові не забарилася: 5 липня у Кракові був заарештований Бандера, а 9-го у Львові — Стецько. Слідом за ними до Німеччини вирушила Степанова дружина Марта разом із тримісячною донькою Наталкою. У Берліні, куди їх доставили, Бандері пояснили, що німці до України прийшли не як визволителі, а як завойовники, й зажадали публічного скасування щойно оприлюдненого Акту. Не діставши від нього згоди, Бандеру ув’язнили спочатку до тюрми, а потім — до концтабору Заксенхаузен, де утримували майже до кінця 1944 року. Оскільки німці вимушені були піти з України, а бандерівці воювали як з німецькими, так і з радянськими військами, німецькому командуванню здалося доцільним звільнення Провідника. До Бандери вкотре звернулися з пропозицією про співпрацю, яку він рішуче відхилив. На волі на нього чекали сумні новини: брати Олексій, доктор політекономії та Василь, випускник факультету фільософії Львівського університету, загинули 1942 року в Освенцимі.
А в Україні ще на початку осені 1941 року порізнені озброєні загони на Поліссі об’єдналися в партизанське угруповання «Поліська січ». Із розгортанням масового нацистського терору в Україні розростався й партизанський рух. Восени 1942 року за сприяння з боку ОУН-бандерівців відбулося об’єднання партизанських загонів бандерівців, мельниківців та «Поліської січі» в Українську повстанську армію (УПА) на чолі з одним із організаторів ОУН Романом Шухевичем (генерал-хорунжим Тарасом Чупринкою). У 1943–1944 роках чисельність УПА сягала 100 тисяч бійців, і вона контролювала значну частину Волині, Полісся та Галичини. У складі справді народньої армії були загони із представників різних національностей — азербайджанців, грузинів, казахів та інших націй, усього п’ятнадцять таких загонів. Від весни 1944 року для бійців і командирів ОУН-УПА настає другий етап боротьби — вони починають воювати також і з Червоною Армією. Ця війна тривала близько десятиліття — до середини п’ятдесятих років.
Після офіційного закінчення Другої світової війни проти УПА вели бойові дії регулярні війська Радянської Армії. Так, 1946 року відбулося близько двох тисяч боїв та збройних сутичок, 1948 — майже півтори тисячі. Тоді під Москвою було влаштовано кілька баз підготовки кадрів головорізів для боротьби з партизанським рухом у Західній Україні. Із розсекречених матеріялів стало відомо, що на 15 лютого 1945 року в західних областях України діяли близько трьохсот так званих винищувальних батальйонів та понад дві тисячі інших підрозділів. Частина з них була екіпірованою під бійців УПА й відрізнялася нелюдською жорстокістю по відношенню до мирних жителів. А між ув’язнених сумнозвісного Гулагу в перші повоєнні роки кожен другий був українцем. І лише після загибелі 5 березня 1950 року командувача УПА Романа Шухевича, організований опір у Західній Україні пішов на спад. Однак, окремі загони та осередки підпілля активно діяли до середини 50-х років, а за деякими, вартими уваги свідченнями, глибоко законспіровані структури ОУН-УПА існували й упродовж наступних десятиліть…

Степан Бандера. Перспективи української революції (сучасне видання)

Загинув переможцем!
Після виходу з концтабору Степанові Бандері вже не судилося потрапити до України. Центральні органи ОУН по закінченні війни перебували на території Західньої Німеччини. На конференції Проводу ОУН 1947 року Бандеру обирають керівником усієї Організації українських націоналістів. Наступні конференції, що відбувалися 1953-м та 1955-м роками за участю делегатів з України, знов обирали його головою Проводу. Саме в повоєнний період найбільш повно розкрився талант не лише Бандери-лідера, а й публіциста — засновника та редактора низки впливових серед патріотично налаштованих українців періодичних видань, зокрема, газети «Шлях Перемоги» та журналу «Визвольний Шлях», автора низки гострополемічних статей, актуальність яких зберігається й досі.
15 жовтня 1959 року Степан Бандера відпустив охорону й увійшов до під’їзду будинку в Мюнхені, де він жив зі своєю родиною. На сходах його зустріла людина, котру Бандера вже бачив раніше в церкві. Зі спеціального пістолета незнайомець вистрілив в обличчя Степанові Бандері струменем розчину цианістого калію. Бандера впав, пакети з покупками покотилися вниз по сходах. Особливістю підступного вбивства цією отрутою було настільки вдале маскування під смерть від серцевого нападу, що змогло ввести в оману навіть досвідчених фахівців…
Убивцею виявився агент КДБ, тридцятирічний українець Богдан Сташинський. Незабаром у Москві йому було вручено орден «Бойового Червоного Прапора». Крім того, він отримав дозвіл на шлюб зі своєю нареченою — німкенею зі Східнього Берліна. На самому початку 1962 року прийшла звістка про несподівану смерть іхньої маленької дитини. Для похорону сина Сташинському дозволили нетривалу поїздку до Східнього Берліна. За день до похорону, якраз напередодні зведення берлінської стіни, Сташинському з дружиною вдалося втекти до Західнього Берліна. Там він звернувся до американського представництва, де зробив зізнання у вбивстві Степана Бандери, а також (двома роками раніше) — видатного діяча ОУН професора Лева Ребета. Вибухнув міжнародний скандал, оскільки ще 1956 року на ХХ з’їзді КПРС Радянський Союз офіційно проголосив відмову від політики міжнароднього тероризму. На суді Сташинський дав переконливі свідчення того, що він діяв за прямою вказівкою вищого керівництва СРСР. 19 жовтня 1962 року суд міста Карлсруе виніс вирок: вісім років тюремного ув’язнення. Верховний Суд ФРН залишив вирок без змін.

Могила Степана Бандери в Мюнхені

Саме в день трьохріччя смерти Степана Бандери на суді над його вбивцею виступила донька Провідника Наталія. Вона сказала, що втрата батька є важкою й непоправною, але далеко не єдиною. Увесь її рід по батькові та матері було буквально знищено. Свій виступ Наталія Бандера завершила словами: «Мій незабутній тато виховав нас у любові до Бога та України. Він був глибоко віруючим християнином і загинув за Бога й незалежну вільну Україну…». Могилу Степана Бандери можна відвідати на мюнхенському цвинтарі в далекій від нас Німеччині, але його незборимий дух давно вже повернувся до рідного краю й надихає тисячі українців на продовження боротьби за свою власну — вільну, самостійну й соборну державу.

«Правда — це дорога…»
Темою окремої докладної розмови мала би стати справді безцінна теоретична спадщина Провідника. Вже кільканадцять років на моєму робочому столі незмінно перебуває фундаментальна збірка публіцистичних творів Степана Бандери «Перспективи української революції». Звертаюся до цієї книги дедалі частіше, бо висновки та ґрунтовно аргументовані передбачення, сформульовані понад півстоліття тому, аж ніяк не втрачають своєї актуальности. Це стосується й оцінок загарбницької суті російського імперіялізму (яких би зовнішніх ознак той не набував), й самого визначення майже містичного феномену нації. Бандера, нагадаю, розмірковуючи над геніяльними рядками Тараса Шевченка, висловив припущення, що незліченні покоління «і мертвих, і живих, і ненароджених» українців, хоча й розділені часом, проте незбагненним чином допомагають одне одному. Своє ж незмінне кредо — завжди та в усьому зберігати вірність самій лише правді — Провідник передав у ляконічній, немов карбованій фразі: «Правда — це дорога, якою людська душа прямує до Бога». Варто, до речі, замислитися: куди, власне, рухаються ті, хто обрав інший, хибний шлях…
Зараз по містах і селах незалежної Україні зводять величні пам’ятники Провідникові, його ім’ям називають центральні вулиці та проспекти українських міст, світлу пам’ять про нього зберігають та вшановують у численних музеях і книгозбірнях. А що б змінилося, коли б усього цього геть не було? Гадаю, що нічого, бо постать Степана Бандери, незалежно від будь-яких обставин, залишатиметься для нас одним із найяскравіших національних символів! Тим часом, його вбивцю — Радянський Союз — спіткав цілком очікуваний ганебний кінець, а економічно та політично збанкрутіла Російська Федерація нині перебуває в історичному глухому куті, до якого вона сама себе й завела, натомість незалежна Україна вже посіла достойне місце серед народів, що визначають долю сучасного світу…
І насамкінець. А чи намагався хтось розповісти про своє ставлення до Провідника мовою поезії? Так, подібних спроб вже є чимало, цього ж разу автор пропонує один зі своїх власних віршів, присвячених Степанові Бандері.

Бандери погляд
Дізнатись хочу слушної години —
Що вгледіти Степан Бандера має,
Коли зі старовинної світлини
З минулого в прийдешнє зазирає?..
Те саме, що і нас не обминає:
Могутню та щасливу Україну,
Де слово рідне повсякчас лунає —
В державнім чині і в простій родині.
Де шану до своїх звичаїв мають
Не для годиться, а як серце мовить,
Про подвиги героїв пам’ятають,
Про зрадників не згадують ні словом.
Поміж народів — вдивимось крізь роки —
Посядемо достойне Краю місце,
Землі не віддамо своєї й кроку,
В історії не змінимо ні риски!
Але він бачить ще і шлях сутужний,
Який здолати нам судилось, друзі, —
Жорстокі битви, де загинуть мужні,
Звитяжців славу й смерть в широкім лузі…
Підступну зраду, що на кожнім кроці
Здобутки наші геть усі руйнує.
І не збагнути — на чиєму боці
Той, хто святе приречення марнує…
Сьогодні хтось розгублений, безсилий
Рядки став забувати Декальóгу…
Провідника з пожовклої світлини
Стрінь погляд… І мерщій — в дорогу!