Політв’язень і художниця Стефанія Шабатура до нашого часу дожила. Вона була діяльною учасницею національного піднесення кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття, встановлювала синьо-жовтий прапор над ратушею Львова, боролася за леґалізацію Української греко-католицької церкви, була засновницею та головою Марійського товариства “Милосердя”, депутатом міської Ради…
1
Людей захоплюють легенди. Бо легенда (як і міф, міт) переносить нас у глибину непам’ятних віків, розповідає про неймовірні ситуації, вчинки, долі – і важко встановити, чи це правда, чи вигадка. Але є живі легенди, і так само незвичайні, бо постають на основі реальних подій, реальних людей, які дивують, вражають, захоплюють. І є взірцем для наслідування.
Хіба не легендарною для нас є Українська повстанська армія, яка майже двадцять літ (1942-1960) діяла в нечувано складних умовах – в умовах бездержавності: билася з гітлерівцями, радянськими партизанами-провокаторами, польською Армією крайовою, відтак – із енкаведистами, причому без жодної допомоги зовні. І все ж не здавалася, морально перемогла. (Останній бій з повстанцв із карателями відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в Підгаєцькому районі). Хіба це не диво?
Легендарними стали – чи стають, насамперед для молоді, – ті, що продовжили національно-визвольні змагання, але вже іншими методами, зброєю слова, пензля, музики, і так само безоглядно, героїчно, жертовно. Це дисиденти, хоча в українських реаліях таке визначення не охоплює всього спектру дій. Бо се був Рух спротиву політиці русифікації та денаціоналізації, і визначальною складовою цього Опору проступало прагнення державності.
“Ми – свідки подвигу людей, які пішли хресною дорогою національної боротьби і не дожили до нашого часу, – писала Ірина Жиленко (1941-2013) у книзі спогадів “Homo feriens”. – Це – воістину месії. А ми – їхні апостоли, і кожен пише одне і те ж “євангеліє від шістдесятництва”, але – на свій копил. Тому ми такі артистично різні у своїх писаннях”.
Політв’язень і художниця Стефанія Шабатура до нашого часу дожила. Вона була діяльною учасницею національного піднесення кінця 80-х – початку 90-х років минулого століття, встановлювала синьо-жовтий прапор над ратушею Львова, боролася за леґалізацію Української греко-католицької церкви, була засновницею та головою Марійського товариства “Милосердя”, депутатом міської Ради…
І тепер, коли вона відійшла у вічність (17 грудня 2014), її постать набуває особливої значущості. Зосібна – в автора цих рядків.
2
Наприкінці 1995 року вийшла моя книжка “Виноградник Господній: історія життя о. д-ра Йосифа Кладочного”, одним із перших читачів якої був Ігор Калинець. Він потелефонував, поділився враженнями, наступного дня ми зустрілися… “Про кого буде наступна книжка?” – запитав Ігор. – “Про Калинця!” – без надуми, спонтанно, пообіцяв я, зворушений його увагою. Але ця спонтанність була обумовлена попередніми подіями.
Річ у тім, що восени 1965 року, відслуживши три роки в армії (в армії окупаційній – в Угорщині), я став студентом факультету журналістики. Це був період перших арештів, відтак судових процесів української інтеліґенції за так звану “антирадянську агітацію і пропаґанду”. Чутки про це просочувались і на факультет, і не один із нас відчував моральний дискомфорт: ми-от ходимо на лекції, пописуємо в газети, веселимось, а інших у цей самий час допитують, ув’язнюють, відправляють у світ за очі…
Пригадую, як у травні 1966-го мені на декілька хвилин дали переглянути Калинцеву збірку “Вогонь Купала”, і мене вразив вірш “Вітер”, а надто друга строфа зі словом “бандери”:
Вітер мій знов напинає
бандери дніпрових лодій.
Вітер з нами й над нами.
з моїми полками в поході.
Коротше кажучи, я відчував ніби борг перед тими, хто прямо кинув виклик Системі – і пішов за дроти, за “колючі горожі”, тоді як я залишався на “волі”, ведучи роздвоєне життя: думав одне, а робив інше – виявляв лояльність до влади…
Отож написати книжку про дисидентів я відчував як громадянський обов’язок, як своєрідну спокуту за своє відносно спокійне життя, хоча восени
1973-го за нібито “притуплення політичної пильності” мені, асистентові кафедри журналістики, оголосили партійну догану із занесенням в особову справу – і я змушений був покинути працю над дисертацією та перейти в обласну газету, де був на видноті…
Звісно, це дрібниця з тим, що пережили мої ровесники і дещо старші краяни у тому ж таки сімдесят другому. Одного і того ж таки дня, 12 січня, були заарештовані Ірина Калинець (пізніше – й Ігор), Іван Гель, Михайло Осадчий, В’ячеслав Чорновіл (повторно)… У Києві продовж січня у слідчих камерах опинилися Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Іван Дзюба – близько 20 чоловік. А якщо брати й наступні місяці – то це число перевищило 100 осіб.
Очолювала список Стефанія Шабатура. Бо судили її найпершою. Ігор Калинець у ті зловісні дні писав:
вдруге заарештували
мою Стефу
плаче мати Шабатури
як забрали
обидва гобелени
Лесю Українку та Кассандру
я поцілувала
у краєчки
вони дивувалися
навіщо ж отак
я руки доньки
цілую
Саме цей вірш привів мене в одну із кімнат Палацу урочистих подій на вулиці Коперника, де був осідок Марійського товариства “Милосердя” і де мене приязно зустріла напрочуд вродлива жінка, яка, здавалось, уся сяяла – і зовнішньо (мала світле волосся), і внутрішньо. Це була Стефанія Шабатура.
3
Безумовно, в ту пору ще не було такої вагомої книги, як “Стефанія Шабатура” з підзаголовком “Вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості”, яку сумлінно впорядкувала Соломія Дяків (записавши й прокоментувавши розповіді нашої героїні), а видав у Києві Зінкевичівський “Смолоскип” (2016). Проте я вже багато чого знав про п. Стефу: і від Ірини Калинець, і з газетних публікацій, головно із самвидавного альманаху “Євшан-зілля”, що його підготувала з друзями та ж таки Ірина, а оформляла головно Шабатура (див.: число 1 за вересень-жовтень 1987 р.)
Знав, що Стефанія народилася в селі Іванє-Золоте Заліщицького району на Тернопіллі; що її батько, Михайло, спадкоємець козацького роду, був майстром на всі руки, будівничим (сам спорудив для родини хату), віртуозом з виготовлення дитячих іграшок. Служив у польському війську, відтак його мобілізували на фронт – і під Харковом 1943-го він загинув. Мати, Ганна, мудра й шляхетна жінка, зосталась з маленькою Стефою – і пережила всі страхіття повоєнного часу: голод, холод, реквізиції, рабську працю в колгоспі, обшуки, погрози… А проте – на зло ворогам – не падала духом. Адже була справжньою християнкою.
Якраз глибока віра допомогла перебути всі знегоди не лише Ганні, а й Стефі. І не просто перебути, а й передбачити дві події, що мали як індивідуальне, так і загальнонаціональне значення.
Стефанія Михайлівна закінчила у Львові училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, опісля – Інститут прикладного та декоративного мистецтва (факультет художнього ткання). Вона натхненно писала ікони, вишивала, ткала художні килими, гобелени-картини, зокрема ті, що згадані у вірші Ігоря Калинця, – “Леся Українка” та “Кассандра”. І здобула визнання. Водночас нею зацікавився КГБ. Бо ж, опріч мистецтва, належала до співзасновників Клубу творчої молоді “Пролісок”, брала участь у відродженні 1965 року Різдвяного вертепу, та головне – 15 листопада 1967 року була в залі, коли судили В’ячеслава Чорновола. А в листопаді 1970-го домагалась допуску її на процес Валентина Мороза: підписала з однодумцями відповідну телеграму до прокуратури УРСР.
12 січня 1972-го – трус у кооперативній квартирі Стефанії. І арешт.
“Десь за місяць до арешту, – розповідала Стефанія, – мені приснилося: довжелезний коридор, безліч бронзових дверей, я сиджу на бронзовому ослоні, переді мною – косо – двері, я дивлюсь у пройму, звідти виходить жінка, вся в чорному, зирнула на мене, я на неї – і вона зникла. І враз, чую, якась сила тягне в двері. Я опираюсь, тримаюсь чіпко за ослін – і мене тягне з ослоном, щораз дужче, я вилітаю у вікно – і вже лечу над Болгарією, чую болгарську мову, бачу згори: на площі перед вокзалом – Олесь Бердник”.
(Невдовзі Бердник з’явився у Львові, і коли Стефа переказала сон, то він здивувався, адже справді мав їхати в цю країну. Згодом теж був заарештований: Стефа закінчувала строк, Олесь – починав…)
А сновидіння тривало. Після Балкан Стефа опинилася з Калинцями на Дністрі і спостерігала, як на човнах перевозять людей і гуртують на березі по п’ять. Ті стоять, і в кожного на голові мішок. В той самий час Стефа вже не на підвищенні, а в якомусь болоті – і ніяк не може вибратися… (Ігор потім пояснив, що коли в’язнів виводили на етап, то шикували в колону по п’ять). Та й болото – алегорія її ув’язнення, передусім тих 115 діб карцеру і тих 6 місяців камери-одиночки, які довелось перебути за непокору.
Свідком на процесі в Шабатури була Зіновія Франко. Вона теж приснилась Шабатурі. І це була “третя серія” одного і того ж сну. Стефа: “Я в Києві, в Зені. Великі двері, відчиняю і стою. Навпроти – кімната; дивлюсь – виходить… Леся Українка з маленькими гвоздиками в руках, простягає мені, я беру”.
4
Суд над Стефанією відбувся на свято Петра і Павла 12 липня 1972 року. Вирок: п’ять літ Дубровлагу в Мордовії і три – заслання. Виводили її через чорний хід. Стефина мама зуміла передати їй букет червоних гвоздик – від Богдана Гориня. Конвой як кинеться: “Отдай!” А Стефа: “Не віддам!” Заходилися видирати з рук силоміць. Лиш одна квіточка вціліла…Так сповнилась і третя частина віщого сну.
Наступна візія вже була не в сні, а навіч, під час допиту. Стефа заявила, що в її справі нема криміналу: “То з вашої сторони є кримінал, бо ви завдаєте шкоди мені, моїй мамі, державі, українському народові, для якого такі люди, як я, могли б принести користь. Та нічого, вічно так не буде, ще прийдуть інші часи”. – “Ви ще сподіваєтесь на якісь інші часи?.. Коли це буде?” – єхидно запитав слідчий Похіл. “Дуже скоро”. – “Коли?” – присікувався той. “Який строк ви нам дасте?.. Значить – через десять років після того, як ми відбудемо покарання. Тоді й будуть надруковані і Стус, і Калинець, а вас осудять, а може, й засудять”.
Похіл завмер: “І ви в це вірите?” Ніби якийсь незнаний дух вселився в Шабатуру – так упевнено, навіть зверхньо стосовно слідчого почувала вона себе: “Я не те що вірю, я знаю, що так буде!” – “Тоді давайте парі!” З Похілом був ще один гебіст, він і докинув: “А я переб’ю”. Шабатура: “Ні, я руки таким, як ви, не подаю. Можемо укласти парі на слово. При свідкові”. – “На що?” – “Мені все одно”. – “На дві пляшки коньяку”. – “Ви програєте, але я від вас коньяку не візьму”.
5
Моя книга вийшла 1997 року. Її обсяг – 520 сторінок. А назва – “Попід Золоті Ворота”. Це вислів Папи Івана Павла ІІ, який захоплювався українськими подвижниками: “Скільки мучеників пройшло і проходить тобою попід Золоті Ворота, Вкраїно мого подиву!”
Але не тільки мучеників, а й переможців. В їх числі і Стефанія Шабатура. В книзі про неї 45 більших чи менших згадок: про її перебування в Мордовії з підпільницями Галиною Дидик, Даркою Гусяк, Катериною Зарицькою, Марією Пальчак, Іриною (Орисею) Сеник, дисиденткою з Одеси Ніною Строкатою-Караванською, а також з подругою Іриною Калинець; про зустрічі та листування з Василем Стусом і трагічну смерть її нареченого Мар’яна Гатала, вірність якому зберігала до кінця життя; про те, як чекісти знищили в концтаборі понад 300 її картин; як вона після звільнення поневірялась у Львові без прописки та роботи, і т. п.
І все ж перемогла. В слідчому ізоляторі точно спрогнозувала “прихід нових часів” – на 1990-й рік. Бо приближувала, відтак утверджувала ці часи як тільки могла. І про це я написав експромт “Гобелен Стефанії Шабатури”, який прочитав 6 листопада 1998-го у Львівському органному залі під час відзначення 60-річчя Стефанії Михайлівни:
Наш Львів – це подив на лиці,
Натхнень високі злети.
Бо тут, у спогадах, стрільці,
І волі давньої співці,
Художники й поети.
Ось так її життя круте
Закільчилось з розмаю.
Десь там Іванє-Золоте,
І почуття її святе –
Любов до свого краю.
До тих, хто встав на повний зріст,
До матері і друзів;
Хто прокладав в грядуще міст
І чув далекий благовіст
Над попелом ілюзій.
Нічого більш – лише любов.
Нічого – тільки мрія,
Яку ніхто не поборов,
Яка нам світить знов і знов,
Як зірка у завіях.
А потім зимовим дощем
Неправда впала гола.
А потім допити – і щем:
Хто в камерах із нею ще?
Яка її крамола?
А там – мордовські табори
І посестри без права.
А потім зцілення вітри,
А потім рідні прапори
І ця – сьогодні – слава.
Історія – гарячий твір,
Який холоне швидко…
Як гобелен із трав і зір,
Вплела і Стефа в цей узір
Свою нервучу нитку.
Свою барвистий узір виткала і її небуденна мати, яку Стефанія заохотила до творчості. І літня вже п. Ганна відкрила свій художницький дар – малювала барвисті картини в стилі “наївного народного мистецтва”. Я наче реліквію зберігаю розкішний альбом творів Ганни Шабатури з дарчим підписом Стефанії: “Дорогому п. Петрові Шкраб’юку з повагою і християнською любов’ю. Львів 2 липня 2006 р.”
Сама ж Стефанія теж продовжувала творити. На початку 2009 року вийшов унікальний календар “Квіти Стефанії Шабатури”, що його підготував до друку Ігор Калинець. Є там акварель “Жовті лілії. Також ув’язнені”, датована 1975 роком.
Ці квіти у християнстві – символ чистоти і цноти, їх зображують на картинах про Благовіщення Діви Марії. Для мене таким символом стали Стефанія Шабатура та її подруги, які гідно, в духовній чистоті, у вірі в Бога та любові до України (а не в покорі сатані) прожили своє жертовне життя.
Тому і лілії на акварелі не білі, а жовті.
Звідси і назва мого есею-спомину.
Петро ШКРАБ’ЮК,
м. Львів.
21 січня 2017
.
Стефанія – школярка
Стефанія Шабатура на Хортиці. 2008 р.
Батьки Стефанії Шабатури – Ганна
Львівський вертеп. 1960-ті рр.