«Недописана книга…» не тільки заставляє мислити і пізнавати, а й навіює настрій смутку. Це очевидно пов’язано із тими фрагментами тексту, у яких автор пише про минущість людського життя, згадуючи батька, родичів, відомих і невідомих читачеві людей; робить екскурси у минуле і підкреслює невідворотність цієї минущості для кожного. Щодо цього моменту коментар Євгена Барана лаконічний: «мудрість якщо приходить, то завжди із смутком».
Чесна книга Євгена Барана
Баран Є. М. Недописана книга…: щоденникові медитації, афоризми / Є. М. Баран. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2016. – 104 с.
Завдання автора написати книгу чесну,
а не об’єктивну. Об’єктивних книг не буває…
Євген Баран
Бути чесним з собою – принцип Володимира Винниченка, який сповідує Євген Баран у «Недописаній книзі». Щоденникові нотатки, роздуми, афоризми, ФБ-пости відкривають читачам авторську метафору буття і літератури. Спроба пошуків себе, осмислення власного штибу життя (літературного і позалітературного) переростає у екзистенційну візію сьогодення.
«Недописана книга…» – це книга про те, як бути собою – «дисциплінувати себе, аби зуміти відчути і звільнити світи всередині себе. Принаймні вслухатися у них і створювати ауру світла навколо себе…» (С. 78). Автор пізнає себе, утверджує свою віру, шукає правду, яка потрібна «аби втримати рівновагу». Моментами йому набридає вся суєта, хочеться внутрішнього спокою, усамітнення і гармонії з собою. Але життя заставляє «кидати собою» і реагувати на те, що відбувається поза межами «Я».
«Якщо вважаєш на те, який ти є у своєму серці, то не будеш звертати увагу, що там люди в світі говорять про тебе». Цитати Томи Кемпійського, як і Антуана де Сент-Екзюпері, ілюструють життєві цінності, які сповідує автор й передають настроєві хвилі.
У цьому тексті чи не найбільше йдеться про принципи і позицію Євгена Барана – критика літератури. Читання для нього – улюблена справа, бо «нічого кращого в пізнавальному і духовному плані за книгу» не зустрічав. «Зауважив, якщо не візьмуся до книги день-два, таке враження, що перекриває дихання, задихаюся…» (С. 33). А наслідком читання є поточне рецензування. Реакція на критику буває різна, але як зізнається Є. Баран, «лікує від інших розчарувань, неминуче пов’язаних із цими людьми».
Зрозуміле його несприйняття твердження письменників, що «критика – се не література, і критик – се не «чоловік». Місія критика – не в приниженні авторів, не в упередженні до них, а в намаганні «їхні естетичні і світоглядні шукання (якщо такі є) поставити в контекст традиції. Бо тільки традиція і розуміння її еволюційних видозмін розкриває потенціал і стратегічні можливості автора» (С. 34); «поки не буде нормального критичного обговорення літературних з’яв, доти будь-який письменник може вважатися «вискочкою», не більше» (С. 36).
«Більшість сприймає критику як замах на власний простір. А вона, в принципі, розрахована на те, аби в цьому просторі було якнайбільше світла…» (С. 29). Її суть, як вважає Є. Баран, «не в статусі, а в естетичному чутті та світоглядній позиції…».
У контексті міркувань про культуру автор говорить про письменників, художників сучасної і попередніх епох. Лаконічні штрихи підкреслюють і увиразнюють літературні портрети Ліни Костенко, Олекси Різниченка, Олега Солов’я, Володимира Брюггена, Петра Сороки, Романа Іваничука, Михайла Григоріва, Олега Лишеги, Ярослава Довгана, Василя Тулая, Ярослава Ясінського, повертають до переосмислення уявлень про Павла Тичину, відкривають творчість незнаного Григорія Тименка. Аналіз літературного процесу, психології творчості письменника, окреслення специфіки жанрової системи літератури – тільки окремі аспекти роздумів. З таких міркувань постає канонізований Є. Бараном простір української літератури і культури. Хтось зауважить, що це дуже суб’єктивні міркування. Так і є, бо це чесна книжка, в якій відчитуємо перш за все світогляд, емоції, буття її автора, а вже потім вибудовуємо інші парадигми.
Літературі, як складовій національної культури, письменник відводить особливу роль у боротьбі і відвоюванні простору Людини у наш час – час війни, зневіри, цинічного і варварського ставлення до християнських цінностей.
Виразними, а моментами категоричними є позиція, бачення та оцінки суспільних подій, влади, української політики, національної ідентичності, патріотизму. Війна на Донбасі, де гинуть страшно і безвідповідально українські солдати, – це «злочин Путіна, Порошенка і когось третього» і «ми або закриємось з темою війни, або всі підемо на війну. Третього тут не дано» (С. 46). «Тому жодних розмов про «братство», «примирення», «дружбу» з московитами не може бути, поки йде війна. А війна йде, якщо ми це забули, подивіться на офіційні повідомлення і волонтерські коментарі. Та й після війни мова з ними може йти тільки про контрибуцію за військові злочини» (С. 57).
Осмислення сьогодення часто відбувається у формі паралелей та асоціацій, на які наштовхують прочитані книги, переглянуті фільми, відвідані заходи.
«Апокаліптична картинка: в країні бардак, всі крадуть і всі б’ються в груди, патріотично стверджуючи, що саме вони менше крадуть і тому їм треба створювати кращі можливості для крадіжок; на роботі бардак: від начальниці до техробітниці взаємне поборювання нав’язливої моралі як проституйованої аморальності; вдома армагедон: діти ростуть і кричать, що слово не лікує, а лікує страх перед силою, а жінка вчиняє гестапівські допити, чия губна помада в тебе на щоці… про війну ніхто не думає і майже не говорить, бо війна давно в душах…» (С. 43). Дотепність, гумор, іронія, а насправді драматизм і навіть трагізм ситуації репрезентують такі фрагменти.
Імпонує його вміння щиро захоплюватися людьми. Йдеться про ставлення до писань і діяння Андрея Шептицького, Івана Франка, високу оцінку мистецтва Опанаса Заливахи, враження від знайомства з Іваном Рибаруком, поетом Василем Зеленчуком, донькою музиканта Романа Кумлика – представниками культурного спадку Гуцульщини.
Безкомпромісний автор там, де компромісів бути не може: у позиції щодо Бориса Олійника, діяльності комітету Шевченківської премії, дебатів Жадана і «еленерівської писательниці».
«Недописана книга…» не тільки заставляє мислити і пізнавати, а й навіює настрій смутку. Це очевидно пов’язано із тими фрагментами тексту, у яких автор пише про минущість людського життя, згадуючи батька, родичів, відомих і невідомих читачеві людей; робить екскурси у минуле і підкреслює невідворотність цієї минущості для кожного. Щодо цього моменту коментар Євгена Барана лаконічний: «мудрість якщо приходить, то завжди із смутком».
Книжка фрагментарна, але це не ускладнює її читання, а додає шарму, концентрує увагу, увиразнює думку. Енергетичними концептами тексту виступають афоризми Євгена Барана: «Не пускайте побут у свій світ, інакше світ перетвориться у суцільний побут», «Зло знищити неможливо, але його завжди можна зупинити на порозі власного серця», «Коли легко на душі – плекай віру, коли тяжко – не втрачай віри…», «Розвести вогнище ненависти між людьми легко, важче зпалити свічку любови і пронести її крізь життя…», «Треба навчитися відпускати тих, кого любиш і кого ненавидиш…».
Тетяна Качак,
м. Івано-Франківськ