АБО СПРОБА НОТАТНИКА НА РОЗЛОГИХ ПОЛЯХ ПОЕТИЧНОЇ ЗБІРКИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА «ТАНЕЦЬ МАМАЯ»
(Павлюк І. Танець Мамая / Ігор Павлюк. Вірші 2017-2022 років. – Київ : Саміт-книга, 2023. – 288 с.)
Від якості до кількості і навпаки
У сьогоднішній українській поезії, як, до речі, у прозі також, доволі складно назвати професійних письменників, які б упродовж тривалого часу працювали однаково якісно і кількісно. Іншими, перефразованими, словами – літераторів багато, а літератури обмаль – справжньої, високохудожньої, на крилах-у рядках якої був би неповторний духовний нектар.
Маємо доста прикладів, коли ті чи ті поети (прозаїки) пишуть справді талановито, не форсують друкування книжок, однак їхні доробки настільки скромні кількісно, що 3-5, від сили десяток віршів (щось на кшталт з прозовими творами, хоча тут статистичний аспект дещо інший), створених упродовж року, вважаються справжнім творчим подвигом. Принагідно: це не чергова контроверза для дискусії, якщо звернутися до літературної спадщини велетів світового письменства, в тому числі Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, багатьох інших, хоча й має право на неї.
І навпаки: окремих «майстрів пера» настільки накриває «дев’ятий вал» написаного, що за ним часто навіть не видно їх самих.
На щастя, у подібних випадках завжди є винятки, завдяки яким можемо порівнювати, аналізувати, зрештою протиставляти. І, як результат, виокремлювати постаті, що стають своєрідними маяками і завдяки яким читач складає власне уявлення про сучасну українську літературу, її жанрове розмаїття.
До таких належить Ігор Павлюк, чия активна багатогранна творчість добре відома численним шанувальникам як поезії, так і прози, драматургії тощо. Останні 30-35 років він неухильно підтримує заданий ним же високий якісний регістр написаного і надрукованого, при цьому зберігаючи добротні творчі оберти.
Одне із чергових підтверджень – нова книга поезій «Танець Мамая» (Київ: Саміт-книга, 2023. – 288 стор.), під обкладинкою якої вірші, написані впродовж 2017 – 2022 років.
Вказані дати відразу ж налаштовують на відповідний душевно-духовний лад, оскільки цей часовий відтинок означений бурхливими історичними подіями та суспільно-політичними процесами як в Україні, так і Європі й світі. А поетова душа – надчутливий камертон, який уловлює найтонші навколишні коливання-порухи, пронизливо, часто болісно, реагуючи на кожен із них.
По рядках, як по струнах
Композиційно збірка упорядкована цікаво і несподівано. Поет виокремив 25 (!) розділів з поемою «Степ», тим самим акцентувавши увагу (хоча й відносно умовно) на вузлових темах, які плавно перетікають-переходять одна в іншу, взаємодоповнюючи і увиразнюючи їх. Різні за обсягами – від 3-4 до 10-13 віршів, кожен розділ слугує таким собі структурним фундаментом, з якого «виростають» інші поетичні «поверхи».
Подібна архітектура диктує і визначає архітектоніку всієї збірки – як із зовнішньою, так і внутрішньою композиціями, що надають їй логічної довершеності, викінченості. У вершині поетичного кута – Господь Бог, Христос, Біблія, Голгофа, Почайна, Україна, її невмирущий народ, неперехідні Всевишня Любов, Віра, Надія, інші глибокі символи-образи, звертаючись до яких автор поетично рефлексує на ті чи ті події, дати, а незамулена світла пам’ять залишається бездонним джерелом натхнення.
Водночас, як безпосереднє чи опосередковане протиставлення – Іуда, Каїн, Антихрист, Зло, Пітьма, Зрада… Вони також «присутні» в рядках і між ними, слугуючи здебільшого не тлом, а безпосереднім суб’єктом поетового світосприйняття.
Звертає на себе увагу вишукана поетична мова – світла, прозора, як вода у джерелі, густо помережана епітетами, метафорами, іншими тропами, але разом із тим не дистильована чи пуританська. Автор ніби зумисне «вшиває» у віршоване полотно слова, що межують, наприклад, з русизмами чи вважаються іншомовними й на перший погляд можуть видатися неприйнятними, «помилковими». До прикладу: шило чи швайка, хвататиме чи вистачатиме, вітки чи гілки, уверх чи угору? І хоч обидва наведені варіанти фіксує сучасний український словник, усе ж перший, якому віддає перевагу поет, може викликати сумніви чи й спротив.
Але не варто забувати: мова – не бетонний будинок чи стовп, який повинен незрушно стояти десятиліттями або й довше, а живий організм, що постійно і неухильно розвивається, збагачується чи втрачає, аби затим самовідновитися й оновитися. Тобто, словник поета не тільки багатий і розмаїтий, а й мовно грамотний, доцільний у контексті його філологічних правил-уподобань.
Такі рядки цікаво аналізувати: кожен, як натягнута струна, тримає читача у творчій напрузі; від них, як від сонця, розходяться численні поетичні тропи-промені, створюючи особливу світлу ауру; разом із тим непередбачувані – зайве прогнозувати завершальні строфи-акорди, тоді як чимало інших авторів не утруднюють себе пошуком – «осідлавши» перший вдалий рядок, бездумно експлуатують його до останнього. А глибока філософічність і мудре осмислення всього, що стає суб’єктом поезії, дають підстави вважати «Танець Мамая» яскравим і помітним явищем у сучасній українській літературі.
Тобто, маємо своєрідний український егрегор у поетичній сув’язі слів, талановито вигранених чутливою душею і серцем автора.
Мамай Павлюка, Бурлюка та інших
Випадково чи закономірно, але в процесі читання згадалися репродукції картин незабутнього художника поета-футуриста Давида Бурлюка, у творчості якого один з головних персонажів козак Мамай. Відразу ж порівняв його із тим, що на обкладинці. Жодної схожості, хоча у Павлюка Мамай танцює, а в Бурлюка – із бандурою в руках, зачіскою-«оселедцем» і, звісно, незмінними кіньми, яких художник відверто обожнював.
Марна справа підганяти під так званий спільний знаменник цей фольклорний образ-символ, адже до нього зверталися і звертатимуться не тільки письменники й художники, а й усі, хто знають і шанують українську історію, трепетно ставляться до козака-характерника, який давно став одним із символів як давньої, так і сучасної України. Тому не буде помилковим твердження, що в кожного із нас – свій Мамай і кожен його бачить по-своєму.
Інша справа – Мамай, який танцює. Бо це не просто якийсь дискотечний варіант, а динамічний образ героя українського фольклору – мудреця, воїна-захисника, співця, оповідача, сила і міць якого закорінена в рідній землі. Саме таким постає він зі сторінок і якому присвячений один з об’ємних розділів «Привид Мамая».
Мамай Павлюка, точніше, тільки його привид у небі, «…вмирати не вміє», «…він між пеклом і раєм», «… Щось у ньому від Бога / Щось у ньому від крука»:
То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.
(«Мамай»)
Дати написання – 13 листопада 2008 – 24 лютого 2022 однозначно вказують на творчу еволюцію вірша, крапку в якому поставив початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну.
Із «Мамаєм» дещо перегукується вірш «Шаман племені Тумба-клумба», головний герой якого «…молився віршами до Бога, / Він душі предків поіменно знав…». Хоча між ними суттєва різниця – йдеться про духовних канібалів, торгашів, які «…не чують сивого шамана. / Вони зліпили ідола з вождя». І які зрештою «Свого шамана Тумба оббрехали / І обплювали… / Потім розп’яли…»
У цих рядках гірке застереження і чітка проекція на убогість і недалекість вандалів, у тому числі сучасних, для яких немає Пророка. Але і їхня доля незавидна – вони щезають безслідно, їх самих наче й не було на цій землі.
Таким чином образ Мамая слугує своєрідним духовним стрижнем, осердям, що тримає на собі текстовий «вантаж» всієї книги і навколо якого згруповані ті чи ті розділи.
З’являється Мамай і в поемі «Степ», разом із… Буддою. За його визначенням, вони земляки, тобто, земляни, «спільної природи». Одначе доля обох не вельми світла, а навпаки – трагічна, принаймні так її побачив поет. В останніх рядках «…Немає Будди, / І Мамай вже стерп…» – натомість «Постане Баба. / Добра. Кам’яна. / Обабляться і будди, і мамаї. / А горизонт – як проклята струна… / Ніхто на ній і ноти не зіграє».
Утім, для песимізму не багато місця. Принаймні, свого часу Ігор Павлюк як поет був удостоєний звання лауреата Народної Шевченківської премії, що має й іншу назву – Залізний Мамай.
А це вже історія, до того ж у залізі, і її не переінакшиш.
Доля Людства в серці України
Це сирени не ті…
І війна не Троянська.
Хоч війни
Всі подібні –
Мов кров, –
За Ітаку атака, чи ні.
Пенелопа чекає?
Європа?
Чи Азія рвійна?
У сирен тих і нинішніх
Схожі смертельно пісні.
Це рядки з вірша «Сирени і дзвони», що відкриває однойменний розділ. Саме в ньому найбільш густа концентрація теми сьогоднішньої війни, хоча до неї автор звертається в багатьох інших поезіях – безпосередньо чи опосередковано, і саме ці твори – найточніші індикатори його душі, яка неймовірно болить і благає захисту й порятунку: «Повний Місяць пахне соком вишні. / На душі за Євою печаль… / В час оцей надія на Всевишнього, / Не на людський розум, / Не на сталь» («Повний Місяць пахне соком вишні»).
При цьому поет успішно уникає патетичної риторики, закликів, окличних знаків – натомість переважають внутрішній драматизм, духовна напруга, точність і оптимізм у висновках: «Не у космосі безмежнім, не в сільській яскині – / У підвалах «Азовсталі» доля людства нині…»; «Хто з ракетою приходить – від ракети згине. / Маріуполь. Доля Людства в серці України».
Поруч з вищеозначеним – розділ «Квіти мінного поля», вірші якого продовжують і поглиблюють воєнну тему, однак з більш чуттєво-сентиментальним відтінком:
З бомбосховища тіла метелик мрій
Полетить на зорю й розтане.
Квіти мінного поля старі-старі
І різкі –
Мов душевні рани.
І собаки, як люди,
Блукають сумні.
Розміновують даль солдати.
Ми на мінному полі тепер не одні.
Але добре, що ми крилаті.
(«Мінне»).
У такі важкі хвилини поет звертається до образу мами, присвячуючи їй особливо болючі і щемливі рядки. Поет виростав сиротою, що наклало на його душу й серце вічний відбиток печалі. У вірші «Сентиментальне» зізнається: «Не вмію я нічого не робить… / Пишу листи до Бога і до мами». І як неминучий висновок: «А ти лежиш під каменем, красива, / Вже стільки літ, як я в житті земнім… / На жаль… чи благо… не ставалось дива – / Ти не прийшла… / До тебе йти мені».
Подібне переплетіння цілком умотивоване, адже у найтяжчі хвилини звертаємося до Бога і Мами, які неодмінно почують і підтримають.
Хронос і Кайрос як глибінь високого колодязя часу
Один із провідних художніх образів, притаманних Павлюку-поету – Час у найрізноманітніших його проявах і вимірах. Як Хронос, що уособлює абстрактність, початок і кінець, чи як Кайрос – бог випадку і конкретики – у їх протиставленні і поєднанні. Автор оперує не тільки трьома традиційними часовими формами – минулим, теперішнім і майбутнім, а й поза-, між- та суччассям (останнє – назва окремого вірша, – прим. О.В.). Завдяки «машині часу» поет миттєво долає не тільки роки і століття, а й космічні парсеки, аби уявою-думкою сягнути глибин Всесвіту, звідти поглянути на подолані відстані, рідні Україну, Полісся та Волинь, спробувати зрозуміти й осягнути власне місце і значення в безкінечному часовому просторі. Тобто, він завжди космічно-заземлений, піднесено-побутовий, разом з тим відкрито-загадковий, що додає рядкам особливого шарму.
Втім, часові розсипи притаманні всій книзі, в тому числі у назвах окремих розділів та віршів, рядках: «Спогад про майбутнє», «Час пристрастей минув», «Як в час рідкий, лечу у космос моря», «Затоплений часом мій літній світ», «Предків журавлині голоси» тощо; «…І стогне щось – минуле у майбутнім», «…Народи нас, Всесвіте, зворотно!», «…В мені усі віки, Всі простори, Сльозини», «…А я – мов журавель Часів Адама», «…Плаче, не встигаючи, годинник», «…Час тече – З пустого у порожнє»… Цитати можна продовжувати.
Показово, що саме перший розділ збірки під назвою «Колодязь» має яскравий часовий «окрас», а образ колодязя в однойменному вірші поет асоціює із собою:
П’ю зорі із себе,
Допоки хвататиме сил.
Я трохи колодязь.
Приходьте попити.
А безпосереднім побутовим предметом для образного узагальнення часто слугує годинник:
Йде годинник старенький
Новесенький час виробляти,
Де життя вже таке,
Що не хочуть сліпці прозрівати.
………………………………….
А годинник старенький
Тітікає…
Вічно байдужий,
Час розлитий кругом –
Наче крові калюжі.
(«Йде годинник старенький»)
У часових параметрах поет напрочуд різний: то піднесено-ліричний, то непримиренно-гострий, то рвучкий, запальний, непоступливий або мінорний, задумливий… Але завжди – надзвичайно чутливий до плину годин, днів, років… Надто в роздумах про важке воєнне сьогодення:
Високий храм.
Лінивий Дніпро поблизу.
І бавиться гільзами дітвора
В обіймах війни і кризи,
Де з кров’ю рошенівський шоколад,
Адже:
На смерті обличчі тремтить сльоза
Кровно-прозорим світлом.
По колу спіралі ми йдем назад
В кінець…
Ну тобто початок світу.
(«Глибока дорога…»)
І, як зізнається поет, він сам «став санітаром у цих боях / За вічний початок світу».
На цій особливості у передмові наголошує відомий критик Дмитро Дроздовський: «суб’єкт лірики маркує за власним відчуттям час навколо себе, а, отже, з хроносу часова вісь перетворюється на «кайрос», тобто на емоційно пережитий і знаково маркований час, якщо відштовхуватися від цієї властивої давнім еллінам дихотомії».
Виокремлені ті чи ті тематичні аспекти, звісно, не дають повної і вичерпної характеристики книги – вона багатопланова, має розмаїті грані, відгалуження, шари. Єдине, чого в ній немає – дна, яке б «заземлювало» і робило статичними рядки й строфи.
А бездонність у поезії – головна ознака її справжності і неповторності.
Замість видавничо-поліграфічного P.S.
До збірки, дбайливо і охайно видрукуваної у згадуваному видавництві «Саміт-Книга» (директор І. Степурін), доклали професійних зусиль художниця Олена Завітайло, редактор Михайло Жайворон, дизайнер і верстальник Лариса Северенчук, фотограф Георгій Бегляров, інші майстри своєї справи. Тож поетичний ужинок Ігоря Павлюка знайшов успішне практичне втілення завдяки колективній праці, яку, поза будь-яким сумнівом, належно оцінять численні шанувальники книги і насамперед поезії.
Олександр Вертіль,
член Національної спілки письменників України,
заслужений журналіст України
м. Суми