“Події – доволі розтягнуті у часі: значна частина двадцятого сторіччя. Герої – уже згадуваний Тадеуш Козельський, Малгожата Дзялинська, Юзеф Дзялинський, Іван Штурма, Сергій і Филимон Ковальчуки (брати), полковник Шимчук, Оксана Деньчук, старий Деньчук, Ігнацій Абрамчик, подружжя Яблонських та чимало інших персонажів, у тому числі, – й з другого ряду та з епізодів, природно, як і у житті, виповнюють простір роману…”
1. Розпочну так
„Будь яка печаль, незалежно від причин, є жалем за самим собою”. Не пригадую вже кому належить це висловлювання, а собі „приписувати” – зась, воно бачиться мені навіть глибшим, ніж може здатися на перший погляд. Так, ми усі мірки прикладаємо, передусім, до своїх переживань і трагедій. Не конче взоруючи доокруж, а, навіть нерідко, залучаючи долі, скажімо, літературних персонажів. …І щось таке, як невидимі тенета, охоплює наш простір і довго не відпускає. Чи пручаємося ми у таких випадках?.. Звісно ні, бо та печаль є і певною моральною насолодою вищої сутності, яка здатна на такі витончені та сильні переживання; з живими картинами та поверненням того, що повернути, здавалося б, є неможливим.
2. Продовжу про споріднене
…Уже конкретніше, в руслі книжки Ігоря Фарини „Любов у негоду”; Золота пектораль, Чортків, 2019 р.; письменника з містечка Шумськ, що на Тернопільщині.
„Того дня Тадеуш Козельський не отримав жодної нової звістки, аби зрозуміти, що діється у Варшаві. Першиною обіцяв поділитися знайомий хлопець з Ліона, але… Коли перед полуднем прийшов до його помешкання, то почув, що того вранці повезли до лічниці. Там йому зробили операцію. Тож надії станули, і на то не було ради”. Такий ось початок: трохи інтригуючий, трохи в традиціях давнішої (не плутати з „давньою”) української прози; трохи, я б сказав, з надією, що саме такий зачин надасть добротної динаміки наступним сюжетним подіям. Власне, автор не помилився. Насправді, романний ритм, а подекуди і аритмія, послідовно й цілеспрямовано виповнюють змістові лакуни деякої емоційної напруги, впевненої векторної розповідальності.
3. Сюжетне
…Навіть за такої задекларованості розділу переповідати сюжет роману І. Фарини не маю метою (роблю це рідко, виходячи з певних неспростовних потреб). Тут скажу, власне, про наповненість твору.
Події – доволі розтягнуті у часі: значна частина двадцятого сторіччя. Герої – уже згадуваний Тадеуш Козельський, Малгожата Дзялинська, Юзеф Дзялинський, Іван Штурма, Сергій і Филимон Ковальчуки (брати), полковник Шимчук, Оксана Деньчук, старий Деньчук, Ігнацій Абрамчик, подружжя Яблонських та чимало інших персонажів, у тому числі, – й з другого ряду та з епізодів, природно, як і у житті, виповнюють простір роману. Очікувано, вони люблять і ненавидять, рятують і вбивають, засіюють і знищують, вражають одкровенням і обманюють, знаходять і втрачають, пристрасно прагнуть і розчаровуються. Війни, побоїща, протистояння, сімейні драми, родинні трагедії, несподівані скрути долі героїв. Усе, як розумієте, не так просто… (Хоча, знову ж таки, авторське „я” наче десь ховається в затінку). Одне слово, стильова діалектика. Художня. Автор, саме такий.
І відбувається на Волині: Тернопільщині, – Шумську та провінціях… …А, проте, – і в Парижі, і у Варшаві та в інших містах і місцях.
Фарина так, ніби побоюючись аж надто втручатися, – скупий в авторській мові та дає можливість героям, як кажуть, „розгулятися”. Отож вони й собі – „відірватися”. (Правда ж, заінтригував?! Тож, – мигцем до тексту. Там – усе в натурі!). Шукати своє серед двох мегаметафор роману: Любові та Негоди. Сприймати.
4. Власне Фарина
Можливо, слід було сказати про це насампочаток. Але не люблю такої лінійно-традиційної побудови. Отож, саме тут. Сприймаю Ігоря Фарину, звикло, як такого собі спостерігача за літпроцесами (саме в множині, мені видається буде точніше). Зі свого Шумська обсервує за з’явою нових художніх видань, частіше, навіть, не першорядних, відгукується текстами не так літературно-аналітичними, як емоційними, фіксуючими, подеколи, парадоксальними… Не націлюючись на сенсацію, радше, – на спокійний, почасти, медитативний плин „речей”. Гадаю, якась частина книжок самочинно з’являються у його помешканні, заслані численними кореспондентами з усієї України.
Його публікації частять у всеукраїнських та регіональних періодичних виданнях. І це, – назагал, добре.
…І ось, – роман „Любов у негоду”. Таки, несподіванка для мене. Проза – це завше копітка та трудомістка праця. Виявилось, вона йому до снаги. Тож нехай триває… Розширюючи коло поціновувачів. Фарина.
5. Знаково
Повернуся до того з чого розпочинав. Насправді багато печального у романі Ігоря Фарини. Як, здогадуюсь, і в житті самого автора. Втім, нікуди воно не вивітрюється із перепетій доль кожного із нас. Глибинні нуртуючі переживання романістові вдається передати явно не через якісь зумисні авторські тексти, а через щільний ланцюг подій і трагедій українства, через героїв настільки реальних, що, видається, вони дивляться на тебе зі світлин у зчорнілих селянських рамцях. Витримати б ці погляди!?.
…Та й закінчується твір доволі парадоксально: весняна посівна; „Ораниця і березнева вода вимили криївку… Зазирнув до середини. – Мій кулемет! – вигукнув і сам собі не повірив”.
Криївка, прихована зброя! Тож чи не знадобляться вони ще й сьогодні?!. Пильнуймо. Нехай начуваються.
P.S.
…Насправді ж, ми живемо в метафізичному світі, який називається духовним всесвітом. І це слід завше брати до уваги. Навіть мислячи романно, а чи рахманно… Одне слово, у цьому світі ніщо не є тим, чим здається. Оце моє: саме в цьому місці тексту. Насправді.
Віктор Палинський