Сорока Петро. Катарський рубоят. – Тернопіль: 2018.
Замість передмови
«Катарський рубаят» Петра Сороки ставить непросте питання. Як виглядає нова книжка на тлі попередніх видань і на загальноукраїнському поетичному фоні? Оскільки відповідь не є такою простою, розділю її надвоє. По-перше, вважаю себе письменником, який наче й непогано знає творчість рубаїста. Тому можу ствердити, що новий «рубаят» — не недокучливі «повторні кола», а поглиблення думки. А тепер про оте по-друге. Важко говорити про якісь однозначні висновки на загальноукраїнському тлі через неповноту інформації. Але, перечитавши багато видань, можу ствердити, що краянинові вдалося знайти свою тональність розмови із читачами.
Про що ж пише Петро Сорока? Якщо мати на увазі «Катарський рубаят», то в ньому мирно сусідують інтродуктивні, релігійні, літературні, антивоєнні, пейзажні та інтимні рубаї. Звісно, над усім — авторський погляд на речі крізь Боже слово.
І ще один нюансик, який впадає у вічі тільки при перечитуванні обох книжок. Натяки на гумористичність окремих четвериків були вже у «Духовному рубаяті», коли згадати про «Іронічні рубаї». А тепер маємо «Великі лови», які віршар сам називає баєчками. Певні вияви іронічного погляду на окручі явища буднів існують й у інших розділах. Вважаю, що тут немає нічого дивного. Хіба в реалі не переплітаються сум і веселість?
Крізь Боже світіння
Ми часто повторюємо: поезія — Боже осяяння. Та й так зчаста, що це вже навіть стало своєрідною літературною фаною.
Так, мабуть, і має бути, якщо не думати про божість, то чи варто взагалі братися за перо? Маючи це на увазі, перейду від загальниковості міркувань до конкретики. А точніше, до «Катарського рубаяту». Але перед цим згадаю про таке. Розмисли про важливість вишнього світла в житті людини неодноразово стрічав у денниках Петра Сороки, його прозі. І мені чисто по-людськи було цікаво, чи отримало це прописку в його поезії. Саме з цієї дзвіниці став, перш за все, дивитися на книжку.
Не приховуватиму, що саме до такого підходу мене спонукав сам автор уже першим катреном. «Це Добрий Дух, що кревно потерпає, аби моє призначення збулось». Принагідно зауважу, що Божі промінці торкаються й інших тем. «Щаслива людина — щасливий і Бог». Таке одкровення знайшов в інтродуктивних рубаях. Інтимні рубаї запам’яталися фразою: «Якщо люблю тебе, то отже й Бога люблю за те, що Він тебе створив». Не можуть не схвилювати слова: «А ми усі одного Бога діти», коли поет оспівує красу природи.
Він наче стверджує давню істину: усе на цьому світі пронизане Божим світлом, і треба вміти його бачити. Вважаю це питання архіважливим. Особливо для української літератури останнього часу. Не секрет, що у багатьох виданнях стали превалювати релігійні мотиви. Зокрема, у творчості письменників, які є вихідцями східного регіону нашої держави. Звісно, це не може не тішити. Але є одна причина — різниця між істинністю віри і модним сповідуванням культу, грань між якими декому важко зрозуміти. Зрозуміло, що і в нашому регіоні ще маємо дуалізм. Але він є дещо іншим — справдешність почувань дехто підміняє релігійним ортодоксизмом чи графоманським повторенням прописних істин. (Згоден, що це прямо не стосується конкретного випадку, але те, що книжка підштовхує до такого висновку, каже про багатовимірність думання.)
Ескізи до портретів
У розділах книжки можна надибати цікаві штрихи до портретів сучасників. Чи найбільше їх є в «Скалках». Наведу одну з них. «Сучасні ритми — це шаленства лет. Хтось любить швидкість надземних ракет, хтось обирає потяг, хтось автобус, але найкраще це велосипед». Це — присвята письменникові Володимирові Брюггену із Харкова. Лише чотири рядки. Але як багато говорять вони про людину, спосіб її життя. Взагалі складається враження, що автор вміє кількома фразами відобразити індивідуальність людського характеру. Це стосується рядків, які присвячені Дмитрові Іванову, Іванові Гнатюку, Богданові Бастюку, Ігореві Білозіру. «Із зоряних світів звучить сюїта, його високим генієм зігріта, яку він так божественно зіграв на струнах бабиного літа». «Коли боротись сили не стає і віхола в грудневу шибку б’є, я думаю про ту вербу, що річці останній свій листочок віддає»…
На цьому, напевно, обірву цитування вдатностей. Бо упевнений, що кожен, хто візьме у руки книжку, віднайде їх ще більше.
Штрихи інтимності
На питанні про портретність ще зарано ставити крапку. Принаймні мені так здається. Тому автор повертається до нього. І ще — до словесного живописання через конкретику. Бо в моє поле зору потрапили інтимні рубаї.
Знайомлячись із ними, натрапляєш на рядки, які надовго залишаються у пам’яті: «Бо час з тобою і без тебе — далеко не одне і те ж», «Щоби тебе створити, не ребро, а серце в мене вихопив Владика», «Вона мене, як сонце, зігріває — бо сяє дужче будь-якого слова».
Є чимало книжок, автори яких присвятили своїм дружинам. А письменник Сергій Дзюба із Чернігова взагалі кожне видання приурочує дружині Тетяні (між іншим, теж неординарній літераторці). Своєрідне свідчення сімейної гармонії? І втішно, що Петро Сорока тут залишається вірним цій традиції. Особливої пікантності, як на мене, додає той момент, що поетова дружина Галина стала рецензентом видання. (Розумію, звісно, що не всі поділяють таку точку зору. Але, як на мене, це лише підсилює звучання творів.)
Живоструми слова
У попередніх розділах цієї рецензії уже дещо йшлося про виражальні засоби, якими послуговується Петро Сорока. Та гадаю, що детальніший погляд на них не завадить. Отже, подумки повернемося до питань про цікавість й органічність порівнянь, образність думання, словогру і афористичність.
Зауважу, зокрема, такі порівняння: «день, як та безодня», «вина, як сивина», «світ, як медаль». І поряд з ними співіснують такі образні висловлювання, як «містерія череп’я і зерна», «глибокі очі», «всесвітній гуманоїд», «вогнелика молитва». По-своєму причаровують такі словесні «блискітки», як «літота», «труждина», «стоквіття», «лагода», «небоспад». Не може не вразити і потяг до афористичності. «Але людину не побачиш, коли не милуєшся нею».
Ігор ФАРИНА
м. Шумськ.