» «…Я завжди залишалася українкою» (фото)

Віра Вовк (Селянська) — доктор німецької літератури в Університеті Ріо-де-Жанейро Бразилії, видатна українська письменниця, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, автор понад 80 книг, перекладач.

Вона народилася 2 січня 1926 року у Бориславі. Дитинство майбутньої письменниці пройшло в Кутах, де працював лікарем її батько Остап Селянський, і в Тюдеві, де священиком був її дідусь.
У Кутах з 1935 до 1938 року Віра навчалася у місцевій польській школі. Української тоді в містечку не було. 1939 року дівчинка вступила до Львівської гімназії “Рідної Школи” Українського Педагогічного Товариства. Жила в родині професора Івана Раковського, який ретельно перевіряв, як вона виконує домашні завдання, і слідкував за тим, що Віра читає, бо “в захваті молодості, — говорить письменниця, — я захлиналась читанням всього, що попадало мені під руки”.
Навчання велося на високому рівні. Віра Вовк із вдячністю згадує викладачів Кострубу, Мельника, Микитея, Ваврика, які блискуче володіли матеріалом, цікаво подавали його гімназистам.
Насиченим було і дозвілля: організовувалися різноманітні вечори, свята, екскурсії, шкільні ярмарки. “Пригадую, як ми давали виставу на Свято Матері. (…) На святі Сокола-Батька я гордо виступила в пишнім гуцульськім уборі, пересланім спеціально для тієї нагоди з Тюдева —.” Таких яскравих спогадів безліч у творах письменниці, вони склалися в барвисту мозаїку її життя, даючи нам уявлення про атмосферу, яка панувала в родинному колі, школі, суспільстві, показуючи шлях само творення її особистості.
Те, що з дитинства Віру оточували діти з польських, єврейських, вірменських сімей, виношувало в ній почуття толерантності до етнічних особливостей кожного народу, а разом з тим — підкріплювало любов до свого, рідного, українського, що як найбільшу святиню пронесе вона у своєму серці через випробування, відстані і роки.
Життя у Львові було наповнене спілкуванням з видатними людьми: родиною Туркеничів — музикантів і співаків Львівської опери, художницею Ярославою Музикою, мистецькою сім’єю Лісовських. Віра часто гостювала в митрополичих палатах, адже митрополит Андрей Шептицький був її хресним батьком; заходила помолитися в собор св. Юра, розмовляла з братом митрополита.
“За вікном у Юрському саді блимають усмішки черешень у рясній зелені, а отець Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея, водить мене по мистецькій галереї й пояснює рисунки Рафаеля до Божественної комедії”, — спливає в пам’яті Віри ще один образок.
Закінчився шкільний 1939-ий рік. Віра склала речі у валізку й була дуже щаслива: її подруга Зоя Лісовська поїде з нею до Кут і Тюдева. Тоді ж приїхав у Кути до Селянських названий син Слави Музики Левко Степанович — студент медицини, який тут готувався до семестрових іспитів.
Але дитинство раптово обривається: війна!.. Віра Вовк розповідає: “Приїхала тітка Стефа забрати Зою, бо моя сім’я збирається до вирію, але ми обі не можемо розлучитися і так ревно плачемо, що бідній тітці не залишається ніщо інше, як віддати Зою під протекторат моїх батьків”.
Замерзлими, засніженими дорогами потяг повіз їх на Захід. Віра непомітно від дорослих забрала із собою альбом зі світлинами, хоч за це їх могли затримати на кордоні. (Так вдалося зберегти сімейний фотоархів).
Тоді здавалося, що ідуть на недовгий час, що ця вимушена подорож швидко закінчиться і вони знову повернуться до рідного гнізда, до зелених Карпат і шумливого Черемоша…
Сім’я Селянських зупинилася в Дрездені. Тут батько, а він був хірургом, доктором медицини, працював у Патологічному інституті Фрідріхштадта, опісля в хірургічному відділенні лікарні Ґерхарда Вагнера.
До їхньої домівки часто приходили українці, вивезені на примусову працю в Німеччину. Остап Селянський допомагав їм, чим міг, опікувався їхніми дітьми.
Віра з 1941 до 1945 навчалася в німецькій дівочій гімназії ім. Клари Шуманн, де й здобула атестат зрілості.
Під час нальоту на Дрезден англо-американської авіації у лютому 1945 року прямо за операційним столом загинув батько. Сім’я залишилася без годувальника: “Хотілося б стерти з пам’яті оту страшну ніч з 12 на 13 лютого 1945 року, коли перестав існувати наш Дрезден. Я щойно скінчила 19 літ…”’
Віра з мамою поїхала до Тюбінґена, сподіваючись вступити до університету. Надії на те, що стане студенткою, були мінімальні: в першу чергу на навчання приймали солдатів, котрі поверталися з фронту і мали за плечима кілька університетських семестрів. Ще одна умова — наявність у студентів житла.
Прагнення Віри підтримував їх добрий знайомий патер Вульф. Він пообіцяв усіляко допомогти осиротілій сім’ї, і коли через тиждень Віра з матір’ю навідалися до нього, він сказав дівчині:
– Ви маєте дуже ревного ангела-хоронителя! Знаєте, де я вам знайшов кімнату? В домі ректора університету!
Охочих стати студентами було чимало. Прийшлося здавати вступні вступні іспити. Віра блискуче їх склала і навіть отримала єдину стипендію. Однак, згадує вона, на другий день після її перемоги прийшла інфляція, і на отримані гроші вона змоглася тільки на пару черевиків…
Ректор, професор Теодор Штайнбюхель, уважно ставився до юної студентки, був задоволений її успіхами. В університеті Віра студіювала германістику, славістику, музикологію. Роки навчання були сповнені злигоднів, голоду й холоду, однак згадуються Вірою Вовк як найкраща, найромантичніше пора юності. Їй подобалися лекції і семінари, з приємністю згадується участь у студентському співочому колективі, професійному хорі Ахенбаха, виконання творів Баха, Моцарта, поїздки з концертами по південній Німеччині.
У Віри склалося гарне коло друзів, серед яких племінниця письменника Томаса Манна – Франціска, дочка університетського професора в Роштоку, Берліні, Тюбінґені – Армґарт Тренделенбурґ, з якою потоваришувала на все життя. Дружила з родичами поета Фрідріха Шіллера.
Якось, коли професор Шнайдер запросив п. Віру відсвяткувати з його родиною Свят-Вечір, в його домі присутній був ще один шведський професор. Неймовірне враження на запрошених справила святкова ялинка: вона мала тільки сині і золоті прикраси, геральдичні барви Швеції й України. Це були радісні й водночас печальні переживання споминів про рідну землю, любов до якої гріла її серце.
Німеччина залишила глибокий слід у долі письменниці: тут вона здобула освіту, розпочала наукову діяльність, утвердилася в сутності самовизначення.
Однак Німеччина не стала другою вітчизною для письменниці, хоча аж до 1996 року вона мала німецьке громадянство і лише з 1996-го набула бразильського.
Несподівано помер професор Штайнбюхель, що допоміг їм з матір’ю у найскрутніший час життя. Зразу ж після його смерті мати і Віра зважилися емігрувати до Бразилії.
Екзотична бразильська земля вразила і зачарувала чутливу до краси дівчину. Незвичайні краєвиди, південна рослинність, інший ніж у Європі клімат… Доля закинула її так далеко від України, що образ батьківщини лише мрів у її серці та хіба що випливав у снах. Однак навіть у тому чужоземному середовищі Віра Вовк проглядає риси, що ріднять його з Україною. “Туга на чужині, туга за рідним серцем, туга, може,… зі самого почуття краси – такі мотиви повторюються в бразильській народній поезії, мелодії якої часом схожі на наші народні пісні у мінорній тонації”, — пише Віра Вовк у своїм есеї “Під сузір’ям Хреста”.
Особливо вразив Віру Вовк мистецький хист простих людей, який знову ж таки вона порівнювала з художнім обдаруванням українських гуцулів. Пісня, танок, народний театр (вертеп, маланка), гра на різних інструментах, різноманітні види народного рукомесла — все це було близьке Вірі ще з дитинства, проведеного на Гуцульщині, а тому заставляло уважно вникати в глибини бразильської культури. “То була б направду цікава наукова праця — порівняти бразилійський і український етнографічний матеріал та дізнатися, звідки така подібність народної ментальності в двох таких різних народів”, — пише Віра Вовк в уже згадуваному творі.
Тут, у Бразилії, в Університеті Санта Урсулі (Ріо-де-Жанейро) студіює дидактику англійської мови (195) старогрецьку мову і літературу (1958 – 1959).
У 1956 – 1957 р., повернувшись у Німеччину, в Мюнхені вивчає порівняльне літературознавство, над цим же курсом працює в 1965 році в Університеті Колумбія в Нью-Йорку (США).
Після захисту наукової роботи здобула звання доктора німецької літератури (1952}, є професором Університетів Санта Урсулі (Ріо-де-Жанейро), святого Климентія (Рим, Італія), філологічного факультету Кабо Фріо (Бразилія), Державного університету Ріо-де-Жанейро.
Як науковець і письменниця Віра Вовк брала участь у різноманітних міжнародних зібраннях, зокрема у XXXII і XXXIII Міжнародних з’їздах ПЕН-клубу в Осло (Норвегія) і Бледі (Югославія) відповідно у 1964 і 1965 роках; симпозіумі сучасної української літератури (Оттавський університет, Канада, 1985), Конгресі німецької мови і літератури (Гавана, Куба, 1990).
Віра Вовк — надзвичайно продуктивна як учений-літературознавець і письменниця. Бібліографія її творів просто вражає своєю масштабністю, різножанровістю та викладенням різними мовами.
Обширною є її художня творчість — поезія, проза, драматургія, переклади світової класики українською мовою. Важливою стороною діяльності Віри Вовк є переклад української літератури мовами світу, зокрема португальською. Вона популяризувала твори Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, Марка Вовчка, поетів Нью-Йоркської групи, Валерія Шевчука, Василя Симоненка, Василя Стуса, Дмитра Павличка та інших українських авторів.
За свою подвижницьку працю Віра Вовк удостоєна багатьох премій. Вона чотири рази (1957,1982,1985, 1989) стала лауреатом премії ім. І. Франка в Чикаго, а 1990-го року — Києві, 2000-го року їй присуджена премія “Благовість”, 2008-го року Україна пошанувала видатну письменницю Національною премією ім. Т. Шевченка.
Незважаючи на відстань, зайнятість працею, інші різні обставини, Віра Вовк — частий гість України. Здебільшого розпочинає літературні турне з рідних Кут, Тюдева, Рожнова, Косова, а далі — університетські міста України: Львів, Чернівці, Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса…
Зустріч з цією людиною — незабутнє свято душі. Не буду говорити про ерудицію, незглибимість фахових знань — вони очевидні й переконливі. Скажу про інше — сердечність, простоту, мудре світло її очей і дивовижну лагідність, яка струменить з кожної рисочки обличчя, кожного слова цієї незвичайної жінки, яка, пройшовши нелегкими дорогами долі, зро-била щасливим своє життя і вчить цього нас. “Я роздала своє серце по шматочках тим, кому був потрібний образ матері, сестри, подруги. Той, перед ким доведеться станути колись віч-на-віч і дати звіт про своє життя, вирішить, яка його вага”, — каже Віра Вовк.
Це, звісно, так.
Ми ж сподіваємося від Бога ще багато літ і зим для пані Віри — для поезії, для мистецтва, для творення національного культурного простору в Україні і за її межами.