Ото, зробили з мене казна що! Понаписували у тому Літописі, що я сякий-такий! Що колись з гордощів не захотів служити князеві Данилові. Що буцімто був я прихильником феодальної руйнівної анархії боярської та церковної. Але при тім вписали у Хроніці слово. Хе! Та ще яке словечко. Митуса – знаменитий! Так і стоїть у віках, ніким не стерте і не заперечне: «знаменитого співця Митусу»…

Гарно так і приємно. І досі лоскоче та вгамовує гонори. Бо я таки гоноровий. А мене, обдертого й зв’язаного привели до того Данилового двірського посіпаки Андрія і нумо допити влаштовувати. Гаразд, був би то сам князь! Ну, князеві і до пояса вклонитися можна. А цей! Ото як утікали з Галича єпископ Артемій з великими боярами і пустили своїх коней на Перемишль, де у  його  первосвященства пишний палац та багатий двір, запропонували і мені, грішному, вирушити разом з ними. Мовляв, потрапиш під гарячу руку Данилову – пощади не жди. Не раз вже таке траплялося – князь у гніві може і дров нарубати. Але нині міркую собі: а чого це раптом мені остерігатись Данила? Це Артемій з боярами благословив отого недолугого Ростислава на княжіння у Галичі. Воно ж бо відразу змахувало на авантюру. Династичних прав на галицький престол Ростислав не мав. Законним правителем землі Галицької  вважався  сам Данило. По-праву – вважався, слід  зауважити!  Ну і що, що князь подовгу відсутній у місті. Іноді по півроку не бачить його  галицький люд. На війні князь! Б’є ляхів та угрів, відстоюючи кордони червенських городів.. І мушу зізнатися – сповняв свою ратну справу Данило талановито і вправно. Та поки він воював, захотілось отим ворохобникам свого ручного зверхника мати. Підвернувся Ростислав. І вчинили отой весь балаган з коронуванням Ростислава хто?  Артемій з  боярами. А чи вартував  боярський попихач, чернігівський княжич Ростислав, аби його тримати на троні у Галичі? Ні! І ще раз – ні! А де я там був? Та ніде!  Моя ж справа яка – потішати гостей своїм співом Ми співали у палацах князів, тішили гостей на гуслях і органах. Я речитативом виконував власні пісні під окомпанент гуслів, арф або лютні. Але про нас, співців та оповідачів билин, виконавців славних пісень майже нічого не відомо нащадкам. А як ми старалися! Які слова підбирали! Аж за душу брало!  Ото вам нагадаю одну свою пісню. Її я дуже люблю і ставлю вище понад інші. Князям та боярам співаю її щонайперше, поки вони не впилися хмільним квасом.

                   Сяде Адам прямо рая

                   І наготу свою покриваше, ридая.

                   А ти, Єво, не смутися

                   Та до мене пригорнися.

                   Прошу я тебе!

                   Господь к нему глаголаше:

                   Де ти, Адаме, живеши?

                   Осьде в кутку, ох, мій смутку.

                   Із Євою молодою

                   Тішу біду свою.

                   Господь к нему глас даде:

                   Іди з раю, Адаме.

                   А бач, Єво, смутна бабо,

                   Було жити, не грішити

                   Вибачаймо!

         Лучше було в раю жити.

         Сладки яблоки в снедь іміти;

         Тепер треба працювати,

         Щоб кавалок хліба мати

         До самої смерти.

         Що ж ми майемо діяти?

         Чим ми будемо сіяти?

         І копати я не вмію,

         І не знаю, чим посію,

         Бо не маю чого.

         А Господь і к ним рече:

         В поті лиця хліб сністе.

         Возьми заступ та нагнися

         Копай землю, потрудися –

Щось тобі Бог уродить.

 

Мушу вам оповісти, звідки я походжу, з якого роду і племени. Людей завше таке цікавить. Іноді і доволі часто їх менше переймає, які я політичні погляди сповідую, яку модель владарювання князівського бачу на Русі. Їм насамперед конче треба знати: а яких батьків ти син? І звідкілля такий узявся?

Що ж… Походження я не знатного. Хрестили мене Дмитром, а батька звали Григорієм, матір – Меланією. І був я у родині наймолодшою п’ятою дитиною. Жили ми тоді при монастирі Покрови Божої Матері. То було так: на високому березі Дністра західніше Галича постав монастир. Стіни будівель – геть з дерева. Батько ще бідкався, що слід  би з каменю, як ото  Успенський собор  у Галичі. Камінь – він бо вічний. Його ні вогонь, ні шабля наїзника не беруть. А тут – і головний храм, і дзвіниця, і оборонні стіни дерев’яні. Воно ж бо ще гаразд, допоки вистругане насвіжо. Але з роками деревина трухлявіє і починає з неї сипатись, наче житнє борошно.

Жили ми у селі, яке так і називалось: Монастирське… Бо при монастирі. Було там зо три десятки хат. А усіма справами господарськими відав мій родимець. Усі його звали то Грицем, то Грицьком, а то Гринем. Але мав від вдачу тверду і тримав усю господарку у міцнім п’ясткові. Ніщо нікчемне, погано зроблелене, ледаче і бездарне не проходило повз пильне око мого батька. Отож, татусь стеріг монастирське добро, а ми собі підростали та нічим особливо не переймались. Внизу на широкій розлогій поймі несе свої вічно бистрі води Дністер, а за монастирем тягнулися безкінечні ліси. Ми знали, що десь там на захід лежать селища Дорогів, Сівка, Войнилів… Проте ніхто з нас, пацанів, аж так далеко не забирався. Відлякували  темні і непрохідні лісові гущавини, де, як оповідали старші люди, ще водять свої кубла волхви-язичники, а побіля них перебивається різна нечисть від відьом, упирів до душогубів-розбійників. І стоять у хащах язичницькі ідоли, і денно та ношно кадить там дим, і чути дикі крики і завивання, що рве на кусні християнську душу.

Мої старші  брати були собі гарними та спритними парубками. Вони з такими ж як самі ж ото недорослі займалися ловлею риби, у лісі збирали гриби та ягоди, порались з мамою на городі. Ще ми мали чималий клин землі, на якому засівали різні злаки. Та земля тягнулася від кар’єру жовтої глини, з якої плінту випікали до хутора Переливці. Отакою була наша господарка, тільки мене праця на землі аж ніяк не вабила. Я полюбив книгу. Ото як вперше у храмі монастирському побачив Євангеліє, а було воно у дорогій оправі з золота та срібла, а всередині сторінки, мережані якимись таємними знаками – усе в мені перевернулось. Та книга світ мені заступила. І почав я просити родимця, аби віддав мене на науку книжну. А брати з мене насміхаються, мовляв – дивіться, ще один монах буде! А мені з того хоч би щось. Прошу і прошу татуся.

– Тятя, віддайте мене у монастир!

Було то в час, коли дозріває ожина. Чутно як скрипнула хвіртка, чутно голоси. Он батьків, слово якесь мовлене мамою і ще голос незнайомця.

– Митре!

О, це про мене! В одній довгій сорочці, пошитій бабою  Кузихою,  став на порозі. Сорочиця у  мене гарна така, пошита з цупкої верети.  У ній дуже зручно чухатися, особливо, коли різна комашня діймає. А у нас то була прямо лихом якимсь. Комарі, бувало, аж вікна засліплюють, така сила силенна  їх розводилось влітку. У хаті воно ж звісно – блощиці, воші. Отож, сорочка з такої верети як захисна кольчуга воїнові на полі битви.

Біля батьків стоїть монах. Молодий ще, та очі має як свердла, якими пробурюють дірки-отвори у  камінних брилах.

– Митре! – повторюється батько. – а  підійди-но сюди.

Я, почухавши на всяк випадок спину у районі поясниці, збігаю кам’яними східцями вниз.

– Слава Ісусу Христу! – вітаюся з високим гостем та цілую йому руку. Так мене батьки навчили  – обов’язково цілувати руку тим, хто прибуває до нашої хати.

– Навіки Слава Богу! – відповідає гість.

Голос у нього дзвінки і навіть веселий. Мені то сподобалось, бо я вже здогадувався, до чого схиляється ситуація.

  • Ось! – вказує на мене батько. – Отрок мій найменший. До науки прагне.

– Вельми похвально це! – монах, а був то брат Августин. – Всяке знаніє несе світло у  людську душу.

– Або я проти! – чухає потилицю батько.

Я тим часом чухаю те місце під лопаткою, де усю ніч розкошувала блоха, не даючи мені спати. Стараюсь робити це непомітно для гостя.

І забрали мене у монастир. Привели до покою, де вже сиділо восьмеро таких  хлопців як я. І почали нас навчати. О, то зовсім інший світ мені відкрився. Різні там «Аз», «Буки»… Виявляється, складаючи їх докупи, можна читати тексти самої Євангелії. Та навіть Біблії. Також інших зело премудрих книг. А ще в мені виявили голос.

– Дивного звучання у тебе, Дмитре, голосок! Певно, так у раю співають! –  сказав якось  дяк  Онуфрій. А він знав, що говорить.

Мене взяли до церковного хору, де потроху почали навчати гри на гуслях  А згодом – на арфі та лютні.

І, диви, пішла справа, зрушилась з місця. Наука мені давалась легко, майже за виграшку. Мене то навіть почало відлякувати. Як то так? Інші он днями сидять на текстами, то бліднуть, то червоніють, вкриваються потом і мають від науки червоні очі. А мені хоч би що. Азбуку опанував за кілька місяців, без проблем давалась музична грамота. Гірше було з арифметикою та вивченням латинської мови. Але і це я долав. Правда, докладаючи більших зусиль.

         Написанню першого вірша я завдячую своєму братові Іванові. Він – найстарший посеред нас і час йому було одружуватись. Знайшлася для брата дівчина. Геть десь аж у Скоморохах. І проводжали ми брата. Як сідав він на коня, з нами прощаючись, мати заплакала, а мене жаль охопив. Куди ти братику?

                            Сонце сходить, грає.

                            Іван коня сідлає.

                            В стремена ступає.

                            В сидельце сідає.

                            Тяжко воздихає.

                            Його батечко пита:

                            «Що ти, синочку, гадаєш?

                            Нащо коника сідлаєш?»

                            Що, батечко, до того?

                            Я до тестя до свого

                            Пущу коника на двір:

                            Ой, у тестя новий двір!

                            Постелю барвінком двір

                            Васильком местиму двір

                            Щоб тещинька похвалила.

                            Щоб дівчина полюбила.

 

         І поїхав Іван, і відпав як окраєць хліба. Сумно та маркітно без найстаршого брата. Але мусило так статися. Сини виростають і покидають родинне гніздо. Тільки тут би мала існувати певна черговість. Брат за братом згідно віку. А сталося так, що я – наймолодший, поліз перед усіма. І провини тут моєї не було жодної. Бо вивчився я у монастирі, осягнув усі науки, які могли мені дати Онуфрій та брати-монахи. Наука та на рівні грамоти і арифметики. А треба далі, бо, кажуть – здібний, до наук зело охоч. А мені уже йшов дванадцятий годик. І осідлав батько двох коней – для себе та для мене. Вирушаємо ми у стольний Галич! Боже! Серце  в  мені пташкою зацьохкало! У саму столицю, до якої  – рукою подати. Ото вбрід перейти  річку Лімницю та стежкою піднятись на пагорб. А там ще  зо п’ять тисяч кроків – і столиця! Раніше я бував у Галичі. Так, разів зо п’ять. На торговище їздили, пшеницю та сушені гриби збували, іноді – м’ясо диких звірів, їхнє хутро і дуже зрідка  – рибу та дикі меди. Але то торговиця з людськими голосами, криками тварин і гелготінням дурної птиці. Скільки не старався – жодного разу не вдавалось втрапити ні на Золотий Тік, ні до дитинця, де сам князяь сидить, ні до Галчиної могили, де, оповідають, похованого знатного воїна, засновника міста. Та навіть до Успенського собору, аби там помолитися, не пускали. Ото кидав погляд на місто – і доволі.

         Шлях на Галич мав дві стежки. Одна – коротка. Через Курипів, далі – Лімниця і вже пагорб. На пагорбі якраз рух досі небачений. Батько каже, що споруджують новий храм , присвячений святому Пантелеймонові.Тим шляхом безпечно йти, коли Лімниця мілководна. Але переказують люди, що поверталися з Галича та з будови нового храму – широка нині Лімниця,  бистротечна і небезпечна. Тому слід вирушати дорогою на Блюдники, за ними – Темерівці, а під високою скелею темерівською, що висне грізно над самим плесом води, Лімниця має широке, але дуже  мілке плесо. Ним коні перебредуть, не намочивши низів живота. А там – село Мединя, за ним – Сокіл, і за Колодієвим гляди – красується, величається куполами храмів сам Галич! Битим путівцем береш вгору, переходиш деревяним мостом через Лукву, минаєш  ремісничі двори, а за Княжою Криницею – вже Німецька брама.

         Їдемо ми собі удвох – син з батьком. Гарно так! Сонечко припікає, скрізь усе квітне та буяє, бо ж весна. Пташки у чагарнику заливаються співом, наче востаннє.

         – І чого то у нас, батьку, села такі чудернацькі назви мають? – хоч мені і дванадцятий год  пішов,  та  кажуть люди, що  росту кмітливим та допитливим. Гриць, мій батько, тому тільки радіє, бо й сам колись таким був. Та одружився дуже молодим – дев’ятнадцятиілітнім, і вся його життєва сила у дітей пішла. Службу при монастирі слід дуже ретельно пильнувати, бо інакше не можна. Виженуть, а на твоє місце поставлять іншого. І куди тоді діватися з дітками? Добре, що Іван он пішов на свої хліба.

– До речі, – обізвався батько. –  Пасувало б навідатись до сина у Скоморохи, провідати сватів, усю їхню родину. Може, вже й дитинку молодим післав Господь Бог?!  Для такої оказії  я і цілої срібної гривні не пошкодую. Нехай знають, і бачать, і  начуваються, що отрок Іван Монастирський не сирота якась, і не зі смердів, а з вольного роду, хоч і не дуже заможного.

         Гривну срібну  батько прихопив. На всяк випадок. Якщо  з’являться на світ онук чи онучка – подарує. Якщо ще з наслідниками слід зачекати – то змовчить  і нізащо не викаже того вузлика, туго перемотаного платтю.

         – Села наші нарекли так спеціально. Кожна назва говорить сама за себе. Тут згромаджено  фаховий люд княжий. У кожному – своє ремесло. Приміром, ото ми проїхали з тобою  Блюдники, бо там посуд різний для князя та бояр точать.  І не тільки для них. Перепадає щось і біднішому людові. Мединя – знову ж таки вславлена бортництвом. У Сапогові шиють добрі чоботи. Темерівці за Блюдниками – там стоять літні тереми для княжого двору. Має потребу і князь наш з родиною відпочити, сил на ратні та державні справи набратися.

         – А у  Скоморохах? Отих, куди Іван наш оженився! Що там за цех?

         – Ну, не цех зовсім.- помітно знітився батько. –  Там селяться княжі артисти і писарі. Тлумачі – знову ж таки, бо мусить хтось з мов чужинецьких перетлумачувати. Ото уяви собі – прибуває до нашого князя закордонна делегація. Вони щось там лопочуть собі, а їх ніхто не розуміє.  Ото кумедія! Ось і мусить бути чоловік, і не один, бо мов як і народів на світі багато, аби як слід та доладно перетлумачити князеві, що хочуть інородці, та, у свою чергу – донести слова нашого володаря прибульцям.

         – І я хочу артистом бути? – не вгамовуюся.

         – Артистом? – насупив брови батько.

– Ну, коли не артистом! – миттєво відреагував. – То бодай отим тлумачем. Як то гарно весь час при князеві перебувати!

– То, сину, як ще сказати, і з якого місця подивитися….

Далі  ми їхали мовчки. Поміж густу зелень все частіше пробивалось щось біле. З’явиться на мить, то щезне. Давали про себе знати, нагадували про свою присутнысть оборонні мури могутнього Галича.

А родимець мій  продовжував:

– Ото, кажеш – добре весь час перебувати при князеві, а чи якомусь вельможі!  Воно і справді незле!  І харчем забезпечений, і дах над головою маєш, і одежина така-сяка перепаде. Але і плата за усе це висока! Ой, яка висока! Іноді й головою власною, животом своїм платити доводиться. Це коли з’ясується, що не на того володаря ти поставив. Або ще гірше – втрапив у немилість до власного ж пана. Втратив так би мовити довіру або десь таки дав маху. Отоді, сину стережись, утікай хутко і спритно від біди.

– Куди втікати, тату?

– Та хоч би до нас у монастир! А що? Місцина глуха і відлюдна. Скрізь – ліс, та подекуди трапиться якась хатка або маєток не дуже заможного боярина. Ті хатки, скажу тобі, потребують також нашої ревізії, бо селиться там люд непевний. Скажи, хто  добровільно поміняє отакий град як Галич або одне зі сіл поблизу міста на лісову глухомань? Хто?! Той, хто проштрафився чимось перед Богом і людьми.

– Ну, від Бога, тату, не втечеш! Від людей ще можна. Але що воно дасть, коли душа наша неодмінно постане на Суд Божий!?

– Чую мудру думку отрока. Недаремно я тебе у монастир віддав на науку.

– І недаремно, тату, спроваджуєш мене зараз до Галича.

Гриць зиркнув  на мене, чадо своє,  пильним оком. Диви, як розбалакався  його наймолодший!?

–  Недаремно, кажеш, віддаю тебе на науку до Галицької школи?!

– Так, тату, світ про мене ще почує. Я буду старатися, аби вивчитися на піїта і жити так, аби не зганьбити ні вас, ні маму, ні братів.

– Добре, синку, добре мовиш! Але абис пам’ятав про те, що сказав щойно, що долинуло до моїх вух.

– Пам’ятатиму, тату!

– Ну, то з Богом!

Два вершники в’їхали у Німецьку браму, минувши Княжу криницю. Сторожа, а були то два кремезні парубки, не звернули на прибульців жодної уваги. Вони знали в обличчя економа монастиря Пресвятої Покрови. А отой недоросль, певно його син, або  хтось з челяді. Пощо мають час витрачати на розпитування? Такі люди як економ Гриць даремно та намарне до столиці не навідуються.

Кінські копита скоро зацокотіли об щось тверде. То був путівець, вимощений каменем, і провадила та дорога прямісінько до розлого плацу перед  Успенським собором. Кажуть, Галицький головний храм поступається знаменитій Софії Київській у розмірах усього нічого – якихось півметра!  Пхе! Справді, нічого!1 Але де Київ, а де Галич?! То ж знайте, що і у Галичі є свої зодчі, спроможні на подібне диво! А он і новий храм закладено. Віддалік правда і наче трохи збоку від головного плато   аж на Виноградній горі, де гоноровита Лімниця впадає у Дністер. Але від Сокола до гирла Лімниці уже стоять  церкви – Чесного Хреста, Святих Кирила і Мефодія, Спаса… А коли вирушати на Виноградну гору від Собору Успіня Пресвятої Богородиці гостинцем з Крилоса, то неодмінно мусиш минати храми Воскресіння Христового, Благовіщення, Святої Анни. Кажуть, у Галичі вже п’ятнадцять святинь. А взялися за будівництво ще однієї – святого Пантелеймона. Чи аж треба стільки? І тут же Гриць відганяє крамольну думку, наче надокучливу муху. Хіба то його, Грицьковим, умом-розумом міряти? Князі та бояри, та люди думні при князеві знають, що мають робити і як край галицький прославляти, зміцнювати і розвивати. А ти, Грицьку, пантруй своє. А Галич! О, Галич столиця від 1141 року. І розквітнув він при Ярославові Осмомислові, що правив тут понад три десятки літ. Так вже, Грицьку, поставлено на тому світі! Князям перепадає уся слава та  честь, а таким посполитим як ти та твої сини дістається важка і завше невдячна праця. Ви ратаї на земельці, яка годує, або воїнами у княжих полках.  І ваша участь маленька та незначна  – бути коліщатком у великій машині, що рухає планетарною історією. Ви гинете і помираєте, але ніхто цього не зауважує, у жоднім Літописі не внесені ваші імена. Ви були, і вас наче немає зовсім. Ви тінню промайнули, аби стати порохом землі і єдине, що вам залишається – уповати на Господню милість під час Страшного суду. Так було, і так залишиться до скону віків.

– Може, хоч мого Дмитрика омине важка участь сіроманця?! Може, отрок виб’ється у люди та стане знатним боярином?! І поведе за собою братів! Бо нам зі старою багато не треба – ото ще потопчемо ряст та ляжемо собі смирненько у землю на високому березі Дністра. Спаси . і помилуй нас, Господи!

Гриць перехрестився! Так міцно опанували ним думи про вічне. Вторуючи батькові, хресне знамення поклав на себе і я. Що ж, осяяти себе святим хрестом ніколи не буває зайвим.

Копита їхній коней й далі цокотіли об кам’яний настил, і Гриць радів від того, що здогадався перед дорогою доручити Козьмі,  їхньому ковалеві, гаразд підкувати Сірого та Масю. «Як важить усе робити вчасно і  добротно!» – думав собі Гриць, посміхаючись у пишні вуса.

Нарешті вони дістались якоїсь брами. Була вона не дуже  широкою – заледве через неї могла в’їхати підвода. З обох боків браму підтискали півтораметрові кам’яні мури, які слугували огорожею.

– Тр-р-р… Приїхали! – промовив Григорій і першим спритно зіскочив з коня. Від кількагодинного проведення у сідлі ноги затекли, а спина тягнула та нила глухим болем.

Вслід за батьком і я спішився.

Григорій покалатав разів зо три у вхідну клямку.

Аж ось почувся лязкіт заліза. Хвіртка відчинилася, і перед прибулими постала постать у монаршій одежі.

  –  Брат Никифор! – розплився у посмішці Григорій. – Це ми

– Бачу! – чомусь сухо зронив Никифор.

Я цього чоловіка ніколи раніше не видів. Хто він?

Двоє дорослих обнялися як брати. А власне братами вони й були. Попросту  мені то не було знано. Ну,  мені треба тепер навчитися засвоювати нову інформацію, яка могутньо спадатиме на мою бідолашну  молодечу голову.

Мене покликав батько:

–  Дмитрику, а йди-но сюди!

Я побіг хутко як тільки зумів. Тато стояв ще з тим Никифором. Вони щось дуже жваво обговорювали. Коли я наблизився – вмовкли.

– Ось що, сину! – повагом розпочав батько. – Тебе прийнято до княжої школи. Будеш тут опановувати різні премудрості. А як вивчишся, то станеш або священиком, або вченим чоловіком. У будь-якому випадку, для нашої родини то велика честь. Дякуй ось Никифорові. Тобі скажу, але за великим секретом, щоб ніхто того не знав – ми з Никифором є рідними братами. Тільки для навчителів та спудеїв школи того  краще не знати, бо скажуть, що прикриває Никифор родича. Гляди мені – ось твій другий батько…

Попрощавшись коротко та сухо, батько скочив у сідло високого та дужого огиря Сірого і небавом  вже його не видно було. А кобила Мася, якою я приїхав? Де вона? І дороге сідло на ній! І я зрозумів, що Мася стала своєрідною оплатою за моє навчання у княжій школі.

Не став ні про що розпитувати у Никифора. Навіщо? Раз так порішив батько з рідним братом – так тому і бути. Ох, я вже тоді проявляв кмітливість та перші хитрощі

А Никифор обняв мене за плечі та повів куди слід. Куди? У келії,  в одній з яких належало мені жити напару з кількома такими самими спудеями, яким віднині був і я. Показав мені Никифор, що де і як. І усе! І вже мав намір іти. А я до нього наблизився і пошепки, щоб ніхто не почув, бо ж батько наказував.

– Ви направду мій вуйко?

Никифор озирнувся. Ні, нікого поблизу. Посміхнувся і погладив мене по голові. Руки у нього теплі.

– Так, отроче…- і затнувся, бо певно забув, як мене звати.

– Дмитре… Мене Дмитром звуть.

– О, добре, що нагадав! Хотів окремо і згодом про це з тобою побалакати. Але краще вже, бо внесуть тебе до реєстру. І щоб не трапилось плутанини. Дмитро! Гарне ім’я. Тільки тобі треба як майбутньому піїтові дещо інше.

– Хіба я буду піїтом? – дивуюсь я.

– А хто пісні складає? Гадаєш, не відаю? Батько усе оповів.

–  Пісні – моє! Але то така забава у мене!

– Е, синку, така забава тобі може багато чого дати. Не так рясно родить земелька  людей з даром піїта. Тим треба скористати, бо зело   велика потреба у таких людях. Князі їх потребують! Будеш складати оди на їх честь. І житимеш у достатку та ні в чому не матимеш потреби. Отож, як тебе там у  Монастирському кликали? Не Дмитром же!

– Митрусою… То коли хотіли дорікнути, а чи уколоти.

-Митруса… Митруса…- про себе почав шепотіти Никифор. – Забагато приголосних в однім місці. О, еврика!

Що воно таке – еврика, я ще не знав того слова. Та й багато чого я не знав. Наука наче книга поступово сторінка за сторінкою згодом почне відкриватися мені.

– Еврика! – ще раз проказав Никифор. – Митуса! Будеш спудеєм з таким ім’ям. Як ото Боян.

– Хто такий Боян?

– Згодом, хлопче! З часом ти про все довідаєшся!

Попрощавшись, Никифор пішов собі. Мав вдоволений та майже щасливий вигляд.

А для мене розпочалися дні навчання у княжій школі. Вивчали ми мови грецьку, латинь та слов’янську… Трохи арифметики. Згодом перейшли до складнішого. Наприклад, треба було опанувати деякі праці Аристотеля, зокрема його «Піїтику». Було багато занять навчанню гри на музичних інструментах. Опановували також церковним співом, вивчали текст Літургії та інші розділи «Требника». Окремо стояла наука хорового співу. Ми заучували тексти билин і навіть тих пісеньок, які вважалися сороміцькими, непристойними для княжих палат.

Ми жили наче у в’язниці за високим кам’яним муром. Нас випускали ненадовго у місто тільки у неділю та на великі свята. Про якість там кількаденні відлучення не могло бути й мови. Ми чули, як за огорожею шумить і живе своїм трибом місто. Як перегукується сторожа, як сваряться жінки, як з’ясовують стосунки чоловіки, як весело наче горобчики цвірінькає дітвора.

Минув перший рік навчання. Мене відпустили на   кілька тижнів на літні вакації додому. За мною прибув батько. Він зовні ніяк не змінився. І кінь у нього – той самий  огир Сірий. Для мене батько привів білого  на масть ще як слід необ’їжджого молодого і гарячого скакуна. Ми вирушили на Монастир. Розмова щось не дуже клеїлась. Так собі – перекинулись кількома загальними фразами.

Удома також усе без помітних змін. Мати вічно пропадає на своєму городі. Троє братів моїх – Клим,  Петро та Михайло  витягнулися у зрості. Усі вони старші за мене віком, проте відчувається, що цей рік вніс свої корективи. Як- не- як мають вони справу зі спудеєм князівської школи. А що брати? Клим хоче стати купцем. Ходити у Європу за товаром та спродувати його тут, у Галичі чи, приміром, у Звенигороді. Зі Завенигорода брати сіль і доставляти її у міста заходу. Петро мріє стати охоронцем галицьких мурів. «Нічого не робиш, а князь платить сріблом!» – нахваляється брат. Михайло має намір залишитися біля батьків, аби загаздувати на родинному полі. Хтось та мусить залишитися на господарці. І Михайло має повну рацію.

Ще одна новина! У Івана народилось дитя.

– Син?

Пауза…

–  Ні,  доня..

– Що ж, теж незле. Таке ж Боже створіння, що і чоловік. А хлопця Іван ще змайструє! Ги-ги-ги-ги…  Неодмінно зробить! І не одного. Молодий ще!

Було дивно, що брати нічого не розпитують  про те,  як жилося-малося мені цілий рік? Складалось враження, що їм то цілковито байдуже. Або вони про все і без того знають. Краще, коли б друге. Та чує моє серце, що перше.

Сумно, нудно стало мені у рідному домі. Усе частіше відлучався я від обійстя. Блукав околицями, подовгу просиджував на березі Дністра.  Брав зі собою писало та клапоть паперу. І  лягали рядки :

                   Слала зоря до місяця:

Ой, місяць, товаришу!

                   Не заходь ти ранній мене

                   Зайдемо обоє разом

                   Освітимо небо й землю.

                   Зрадується звір у полі.

                   Зрадується гость в дорозі….

 

Ледве відбув я ті вакації. Добре, що наступного літа нас розподіляли по плебаніях  півчими  у церковних хорах. Наука повністю заволоділа мною. Я навчався багато і охоче. Я уже знав, хто такий Боян. Насправді, він був не набагато старшим за мене віком. А яка вже слава! Це ж про нього у «Слові про Ігорів похід»:

                   «Бояну більше поталанило

                   Боян бо наш віщий

                   Як хотів комусь пісню творити,

                   Розтікався мислю по дереву –

                   Сірим вовком по землі,

                   Сизим орлом попід хмарами»

Такі рядки свідчили лишень про те, що людина вже увійшла у вічність. Якщо ти вписаний у  літописі, то вважай, що твоє ім’я житиме доти, допоки існуватиме саме людство.

Особливо вразила мене історія життя провансального трубадура Бертрана де Борна. Ось з кого приклад варто брати! У сімдесятип’ятилітньому віці Бертран вирішив за краще вмерти від руки ворога в бою, аніж тихо відійти у власному ліжку. Я також мріяв померти як цей трубадур з Провансу. І де було передбачити мені, що ледь не помру від ножа слуги Данила. А закінчу свої дні у «порубі» на княжому дворі у Галичі.

Але то буде згодом. Ми ж, група спудеїв, кінцево визначилися, що будемо співаками у палацах князів, будемо втішати гостей на гуслях, органах, арфах та лютнях.

Мені у той час добре писалося, і я поступово, але впевнено ставав кращим автором-піїтом у Галичі. І не тільки. Слава про мене, про мої пісні поширювалась усією руською землею.

                   Пливе утонька без утеряти

                   На мори ночувати.

                   А проти єї сизий селезень

                   З чорними косицями.

                   – Ой, постой, утко!

                   Да не пливи хутко!

                   Щось тобі за висть скажу!

                   Був я на ставку.

                   Чув я славоньку

                   І про тебе,, сіру утоньку.

                   Да плетуть сітки

                   Да на твої дітки

                   І на тебе, сіра утонько.

                   – Да нехай же плетуть

                   І приплетують;

                   Я ж того не боюся:

                   Я на дно пірну,

                   Я сітки порву

                   І діточок повипускаю.

                   Ідуть дружечки

                   У два рядочки.

                   А Маруся посереду,

                   Проти єї молодий Андрієнко

                   З своїми боярами:

                   – Ой, постой, постой, Марусечко

                   Щось тобі за вість скажу:

                   Був я на місті

                   Чув же я вісті

                   І про тебе, молода Марусечко.

                   Да купують чепці

                   Й кібалочки

                   Да на твою головоньку.

                   Да нехай торгують,

                   Я ж того не боюся

                   Я у неділеньку, да увечері

                   Да у теє приберуся.

 

Істинно сказано, що є час розкидати каміння, і є час його збирати. Поступово, не відразу, не за один день, а чи ніч, я став знаменитим на усю околицю. Дехто мене вважає півчим у церковному хорі. Є такі, що далі «скомороха» не бачать  моєї парсуни.  І такі знайдуться, хто думає собі, що я ото бемкаю на струнах – та й годі. А воно й справді так – я і півчий, і скоморох, і станцювати можу, коли треба, і заграти та заспівати. Але найперше – я піїт при княжому дворі. Себто, я не лишень виконавець, але й творець!  Я пишу вірші, балади, оди на возвеличення князя. Пишу про минуле і теперішнє нашої Руси, закликаю до єдності та спокою у краю, повчаю як повинно нам жити- матися, аби земля руська процвітала і купалася у єдності щастя та порозуміння.  От хто я такий насправді! І склалось так, що нас було тоді у Галичі три мужа.  Нас ще називали Галицькою Трійцею. Маю на увазі насамперед премудрого книжника Тимофія. О,   то  чоловік, наближений до княжого двору, знається на політичних подіях, уміє слово сказати та виступити так, аби люд його послухав.

Друга постать – скульптор-умілець Авдій. Жоден храм у Галичі не розпочинався без його участі. Рука Авдія лежить на проекті будівництва Холма. Його горорізьба не має собі рівних.

І ось – я, Митуса, у дитинстві званий Дмитром Монастирським. Не з княжого, не з  боярського, не з духовенства і навіть не з купців. Син простого управителя зі Святопокровського монастиря. Але монастиря! Може колись тінь святого хресного знамення  у сонячному відбитку лягла мені на голову. Може, я мічений  Всевишнім. Бо завше чув, що я трохи не такий.

Проте  годі гордощів та плекання себе у самовпевненості. Я так і не одружився, не привів у дім  ладоньку. Усе якось ніколи. А до того був я зело охоч до жіночої статі. І бажано, аби завше різна. Останніми роками вподобав я племінницю нашого єпископа Артемія. Звати небогу Матроною. О, .зі мною щось таки трапилось. Я певно закохався по-справжньому. Вперше і востаннє. І був це мій фатальний вибір, бо події розгортались так, що мусив визначатися, чий бік маю зайняти? Артемія, а чи князя Данила Галицького? Боже мій, пощо воно мені? Та політика, ті чвари! Як від них останніми роками втомився Галич! Бояри немов подуріли! За найменшої нагоди ворохоблять посполитих. А ті, витріщивши очі, не знають, що мають робити і  на чию сторону ставати. Завершується усе тим, що наспіває  на події княжа дружина, люта і немилосердна. І летять тоді голови русинів, і земля кропиться на червоно, і червоніє вода у ріках, а краєм усе шириться  сирітський плач.

Я нігди і ніколи нічого не мав супроти сина славного князя Романа Мстиславича – Данила. Свого часу цей чоловік об’єднав Волинь і взявся за об’єднання Галичини. Нам би від того тільки радіти, бо лише в єдності сила. Хто того не знає?! Та іншої думки дотримувались галицькі бояри. О, більш по-дурному затятого поріддя я не здибав у своєму житті. Їм було не до шмиги, що Данило розглядає Галичину як свою спадкову власність. А ще дужче, що Данилом не покеруєш, як іншими посадниками. То дуже сильна і харизматична постать. Він перебував весь у крайнощах. І з ним «потихеньку-полегеньку»  не проходило. Або ти з ним, або проти! І тоді робились відповідні висновки.

Данило Романович – перший князь, який покликав собі на допомогу народне ополчення. Княжа дружина, оте регулярне військо, кількістю  ніколи не перевершувала тисячу чоловік. Тому й старалися князі наймати проти своїх ворогів союзників з інших князівств. Але то були ненадійні війська. Вони могли запросто у найкритичніші моменти бою вдатися до панічної втечі. За допомогою відданих йому мужів градських Данило формує  ополченські загони, які згодом після належного навчання перетворюються на регулярне військо.

Року 1229-го ходив Данило у похід на Краків. Тільки-но  повернувся з неблизької дороги, як до нього прибула делегація від галицької громади з пропозицією  посісти князівський стіл у Галичі. «Приходь якомога швидше!» – вимагав галицький люд. Нашвидкоруч зібравши невелику дружину, Данило рушив на Галич. Через три дні Данило вже стояв під стінами столиці. Для початку він розгромив багатющий маєток боярина Судислава. Там усього було вдосталь:  вина та овочів,, списів і стріл. Аж чудно було бачити! Угорська залога не чинила у Галичі жодного спротиву. Данило відпустив вояків до Угорщини, а  з ними і їхнього королевича Андрія. Разом з ним утікав і  одвічний опонент,  що остаточно себе скомпрометував – боярин Судислав.  То був порушник спокою. І  усі про це знали.  Люди кидали у  Судислава каміння, промовляючи : «Забирайся геть з міста, бунтівнику землі!»

Усе наче вгомонилось, Данило сів на галицькому троні, але утриматись на престолі виявилось справою важчою, аніж здобути його. Боярство і не думало миритися з таким станом речей. Воно терпеливо пересиджувало, очікуючи на слушну нагоду.

Під’юджений Судиславом,  угорський король споряджає на Галич велике військо під орудою старшого сина короля Бели.  Та облога Галича уграми закінчилась безрезультатно. Данило зумів зібрати полки, йому на допомогу підоспіли польські і половецькі загони. Угорці зазнали відчутних втрат, розпочався відступ, по дорозі їх шарпали партизанські загони, перебивши чимало ворожої кінноти та піхоти.

І що після того рідні галицькі бояри? Яка їхня реакція на події? Я свідок усього того, що мало місце. Бояри вирішують позбутися Данила шляхом змов. Одного разу підпалюють княжу оселю, іншого – роблять спробу вбити князя на бенкеті. Вірні Данилові люди розкривають усі ці підступи. Дійшло до того, що якось під час застілля один боярин вилив в обличчя князеві келих. Данило стерпів образу – хай колись йому Бог віддячить!

Боярин Молибогович наважився організувати нову змову проти князя. Суть її полягала в тому, що родич Молибоговича Пилип запрошує Данила у свій замок у Вишні,і там відбудеться убивство Данила. План підтримували і перемишльські бояри. У разі вдалої реалізації княжий стіл у Галичі мав зайняти Олександр Белзький.

Галицький тисяцький Дем’ян викрив змову.  Данило висилає на Белз військо. Олександр рятується втечею до Перемишля. Усіх бояр роду Молибоговича заарештовують, їхнє майно конфісковується.

Але спокій у галицькій землі так і не настав. Ми це добре бачили. З Перемишля доходять вісті, що Олександр готується до війни з Данилом.

І князь збирає у Галичі народне віче. Він запитує у городян: «Чи хочете бути вірними мені, щоб я міг піти на моїх ворогів?» І у відповідь пролунав голос соцького Микули, гучний мов з труби: « Пане! Якщо не подушиш бджіл, меду не з’їси». І усім стало зрозуміло, що під бджолами мались на увазі бояри.

Ми стояли і слухали. Ми – княжі піїти, півчі, маляри, люди книжні, скоморохи, танцюристи. Ми – окраса княжої трапези і ті, хто наповнює свята своєрідним настроєм. Нам робилось якось ніяково від почутого і побаченого. Що власне відбувається?  Князь на князя, боярин на боярина, брат на брата… Сваряться між собою свої, а тим часом чужинець гострить меча та готується напасти на Святу Русь, аби завдати їй смертельного удару. Допоки усе це триватиме? І що треба зробити, аби в очах Всемогутнього Бога постати без гріха і омани? Як скупити провини наші?

Ось, що керувало мною, що керувало усіма нами, стоячи на широкому Галицькому майдані, званому Золотий Тік. Перемишль був згодом. Я вам відкрився і назвав причину моєї втечі з єпископом Артемієм.

Данило рушив на Перемишль. Знову мала пролитися братська  християнська кров. Олександр насправді виявився слабодухим і нікчемним. Він утік до угрів. Данило виряджає за втікачем погоню, яку  очолив боярин Володислав Юрійович. І що ж? Пристав Юрійович до Олександра, перекинувся на його бік. Разом утікали до угрів. Конфіскував Данило маєтки того боярина-зрадника. Та хіба від того комусь стало легше?

Вже в угорській землі їх двоє – боярин Судислав та князь Олександр.  І намовляють вони короля Андрія проти Данила.

Року 1232-го – нова навала угорців на Галицьку Русь. А князя у столиці немає. Я то добре знаю, бо оповідали мені люди з княжого двору, що вирушив Данило полагоджувати справи з наддніпрянськими володарями.

Галич здався угорцям без бою. Ми бачили – усі бояри галицькі піддалися королю Андрію. Навіть Климята, ще учора вірний пес Данила, навічно покрив себе ганьбою зради. І посадив угорський король на галицький стіл свого сина – також Андрія.

У другій половині 1233 року Данило зі своїм військом рушив на Галич.    Я спостерігав, як у  стані бояр відбувається розкол. Перемога Данила неминуча! І почали перебігати до нього. Міщани галицькі бачили Данила своїм князем. Тому й вийшли зустрічати Данила. Був серед них і я. І бачив, як стараються задобрити Данила знатні бяри як от Доброслав Судич та Гліб Зеремійович. Я тримав у руках гуслі, на яких і вигравав. При боці у мене був причеплений меч. Отак воно якось вийшло.

         А королевич Андрій разом зі Судиславом та угорською залогою замкнулись у галицькій цитаделі.  Вони розраховували на  підмогу з Угорщини.  Вона так і не прийшла. Згорьований Андрій наприкінці року помер у цитаделі. Обложені вирішили здатися на милість переможця. І Данило великодушно відпустив свого лютого ворога Судислава разом з рештками угорського війська. Чому він так вчинив – невідомо!

Данило начебто утвердився у Галичі. Але вже року 1234-го король Данило вирушив  у похід, аби надати допомогу київському князеві Володимирові, проти  котрого виступили  чергінівський князь Михайло та смоленський Ізяслав Мстиславович. І поки Данило бився у степах з половцями, бояри у Галичі посадили на престол Ростислава Михайловича Чернігівського. А Данилові порадили : «Княже! Галичани умишляють на тебе – не згуби себе, йди геть!»

Туга напала на мене. Що коїться на Русі? І допоки триватимуть чвари? Чому ми ніяк не можемо згуртуватись і явити світові сильну державу? Гуслі мої наче самочинно награвали невеселі мелодії:

         Тече річка з поля

         А другая з моря

         Та викупи, ненько моя

         Мене з сего горя.

         Тече річка з поля

         Та водиця тепла

         Та викупи, ненько моя,

         Мене з сего пекла.

 

         ***

         Соловейку маленький!

         В тебе голос тоненький.

         Защебечиш ти мені.

         Що я в чужій стороні

         Нема роду при мені

         Нема роду, ні родця

         Ні матуси, ні отця

         Хоть би була родина

         Хоть маленька дитина

         Вона б мене провела

         Слизоньками облила…

 

Аж тут вирушає року 1238-го Ростислав у похід проти Литви. З ним чисельна рать бояр. Був намір покарати союзних Данилові литовських князів. У відсутність Ростислава у Галичі порядкували боярин Григорій та єпископ Артемій. Ось і добрались до мене! І помчали до Данила гінці: «Прийди, княже Данило! І прийми град!»

І Данило прийшов. І знову та вкотре заволодів Галичем. Сів на столі свого батька.

А ми втікали! Наче тать остання, злодії і лихоїмці. Що вдієш – Перемишль завжди був оплотом великого боярства.  І казав мені владика Артемій, солодко лилися його слова у моє вухо : «Будеш, Митусо, сидіти у моїх палатах та звеселяти мене і гостей моїх своїм співом. А політику залиш мені.»

Але не задля єпископа я відважився на цей, як зясувалось згодом, немудрий крок. Я не був гордим, як пишеться у Літописі. Я був соіб співцем, оповідачем билин, виконавцем власних пісень. Я стояв поряд з  князем Данилом, бо дуже шанував його. Він платив мені тим же.

         Та не гнівайся, пане господарю!

         Ми твого двора не минаємо!

         Ми твій двір звеличаємо!

         Вставай з постелі, очиняй двері

         Застеляй столи всі тисовії

         Клади калачі з ярої пшениці

         Прибуде до тебе а троє гостей

         А троє гостей- троє радостей

         Що перший гостю – ясен місяцю

         А другий гостю – дрібен дощику

         А третій гостю – ясне місяцю…

І от – розплата! Утік в угри єпископ Артемій. Його місце дуже швидко посів єпископ Мемнон, котрий почав вірою і правдою служити Данилові. Так і повинно бути. Я ж зостався у Перемишлі задля неї – моєї лебідки.

Мене ж схопили наче злодія. Я волав, я благав, я просив їх дати мені змогу порозмовляти з князем. Він би мене вислухав, зрозумів і пробачив. Бо не ворог я йому. Стільки часу я провів у княжих палатах, тішачи гостей князя грою на гуслях. І що тепер? І як бути? Як достукатись до вух князя Данила?

Наді мною – чотирикутний отвір порубу, куди мене кинуто наче собаку. І нікого, і нічого. Тільки високо-високо видно клапоть неба. Голубе воно, чисте і ясне. І далеко до нього, як ото до князя Данила… Що ж, почуй мене, Всемогутній Боже….

Ігор Гургула