“Юрій Роговий – один із небагатьох українських літераторів, який вибрав свою Путь і йде нею, не звертаючи уваги на шумовиння і перешкоди…”
HOMO HABILIS
Юрію Роговому на ювілей
„За своє життя мене сто разів
обходили, часто забували, іноді
затискували і навіть переслідували –
та це не моє вже діло, це діла Долі (Судьби);
моє діло служити (Совісті) ревно,
не розглядаючи по сторонах“
Феодосій РОГОВИЙ
Це той випадок, коли говориш про сина, згадуєш батька. І коли говориш про батька, згадуєш сина. Феодосій Роговий (1925-1992) – класик української літератури, якого не читають. Син – Юрій Роговий – один із небагатьох, які вибрали Путь і йдуть нею.
Останні 20 років Юрій Роговий активно популяризує творчість батька. Видав книжку про батька («Довга дорога до „Свята“ (Слово для Батька)», 2000), видав батькові щоденники і записники („Я світові потрібен як приклад, як можливість“, 2009), листування („Удосвіта, коли не спалось“, 2009; „Добрий день хай буде Вам!“, 2016; „Листи двох поколінь“, 2017) , добивається, аби творчість Феодосія Рогового в повному обсязі повернулася до читача. Чого вартують Юрієві запити-заклики на „Фейсбуці“: „Шукаю видавця на видання творів Феодосія Рогового“. Сьогодні перевидані книга оповідань Феодосія Рогового („Задумані вікна“, 2015) і вибране в серії „Бібліотека Шевченківського комітету“ („Свято останнього млива“, 2015). Декілька років тому ентузіянт-читач Степан Попович з Івано-Франківська своїм коштом видав два томи творів Феодосія Рогового (усі п’ять романів) у кількості 3 примірників (один є у мене).
Юрій розуміє і знає про людську непам’ять, своє розуміння і свій синівський жаль вилив в одному з тривіршів:
Епоха гнила
Наповзла на Вкраїну,
Батька не варта.
(Батькові)
Сам Юрій – талановитий новеліст (книжка „Святвечір“, 2007), автор книжечки-реквієму про посульську трагедію 50-х („Посульська тризна“, 2009), а з 2010 року видає книжки тривіршів-хоку. На сьогодні вийшло вісім книжок: „Березневий сніг“, 2010; „Медова повінь“, 2011; „Самотній Ангел“, 2012; „Зоряні криниці“, 2013; „Яблучний Спас“, 2013; „Мірило часу“, 2014; „Дорога додому“, 2016; „Homo habilis / Людина вміла“, 2017.
Спочатку це писання задумувалося як п’ятикнижжя, а спонука була проста: присвятити тривірші батькові і Григорові Тютюннику: „це вони колись давно придбали невеликі книжечки японського хоку, про існування яких я до того часу навіть не здогадувався“ („Яблучний Спас“, с.8) і спробувати примусити людей думати. Коли ж хоку писалися далі, вже не обдумувалася спонука, Юрій скористався жартівливою порадою знайомого, який мудро розсудив: „…А ти і не повинен завершувати задумане, видавши п’ятикнижжя. Добре, що вже склав шосту, а сьома – це сакральне число, а восьма – це число кутів Різдвяної зірки, а дев’ята – це ще одне міфологічне число, ну а десята – круглоювілейна, а одинадцята – число цікаве тим, що аж дві одиниці…“ („Мірило часу“, с.5-6). В якійсь із листівок до мене Юрій Роговий іронізував з приводу цього хоку-писання: „Вірю, що набив уже оскому своїми тривіршами не тільки вам, та що поробиш… Видно пороблено“ (03.09.2013). Самоіронічна засторога Юрія Рогового є даремною. Гадаю, в якомусь майбутньому ми називатимемо його взірцевим у цьому нібито неукраїнському поезовираженні.
Юрій Роговий – один із небагатьох українських літераторів, який вибрав свою Путь і йде нею, не звертаючи уваги на шумовиння і перешкоди. Чи як він сам з приводу цього пише:
Знаю дорогу:
Від «А» і до «Я»… Краще
Було б – ДОДОМУ
(Дорога)
Дописав – і в путь!
Схотілось туди – куди
Кличуть дороги.
(В путь!)
Таких авторів у нас завжди небагато. Особливо тепер, в часи свідомого і запланованого навернення до Прахаосу. Вони уподібнюються своєю творчістю і своїм трибом життя індивідуальним Стаціям опору і боротьби за людину. В цьому їхня місія і покликання.