Андрію Дурунді – 70
Письменник належить до того покоління майстрів пера, які починали торувати свою літературну стежину в непростих умовах радянського тоталітарного режиму. У школі із портрета на нього дивився Володя Ульянов, на сільраді теліпався червоний прапор, радіо майже цілодобово торочило здебільшого російською мовою, газети і журнали на перших сторінках прославляли тих, хто вносив «вагомий вклад у комуністичне майбутнє, сумлінно виконував рішення компартії». Та хлопець із маленького верховинського села Рекіти на міжгірській Верховині, де за горами нові гори-овиди, не зважав на це. Він зростав і виховувався у християнській родині, де настільною книгою була Біблія, де щиро молилися, а стіни рідної батьківської оселі прикрашали святі образи (ікони). Мало того, їхню хатчину з церквою роз’єднував потічок. З Божого храму щосвята і щонеділі доносилися молитви, і Андрій зростав під їхньою благодатною аурою.
Майбутній письменник народився 5 листопада 1956 року у багатодітній – вісім дітей – селянській сім’ї. Після відмінного закінчення Голятинської десятирічки вчився на філологічному факультеті Ужгородського державного університету. Потім була служба в армії – два роки офіцером – командиром протитанкового взводу.
Перші проби пера з’явилися на світ ще будучи п’ятикласником. Вони друкувалися на сторінках районної газети «Радянська Верховина», обласних – «Молодь Закарпаття», «Закарпатська правда» та всеукраїнських – «Зірка», «Юний ленінець» та журналі – «Піонерія».
Майже у кожної творчої особистості трапляється доленосна подія, яка змінює її життя. Для нього такою знаковою подією була розповідь про маму-страдницю, надрукована у всеукраїнському часописі «Зірка» 1971 року до Міжнародного жіночого свята 8 Березня. Після виходу її у світ Андрію почали надходити листи з багатьох куточків Радянського Союзу, навіть з-за кордону. Дійшло до того, що за один день листоноша приносив йому понад сто(!) листів! Це було щось неймовірне. Тоді він, щколяр, уперше відчув ні з чим незрівнянну силу друкованого слова. З’явилося бажання писати ще і ще.
Тепер уже й не віриться, що не зважаючи на «величезні» здобутки радянської влади, із семилітнього віку ( чотири роки) малий Андрійко наймитував у чужих людей. Цей період ліг згодом в основу повісті в новелах з метафоричною назвою «Сльозинка на зеленім листку».
Попри всі негаразди, які переслідували його із самого дитинства, обдарований юнак із шостого класу почав займатися творчістю. Писав кореспонденції, вірші, етюди, інформації, замальовки, що друкувалися на шпальтах обласних та республіканських газет і журналів, а згодом – у збірниках творчості молодих «Новоліття», «Суцвіття», «Ранковий клич», «Дзвінке джерело», «Відлуння», а також у книзі оповідань прозаїків Закарпаття та українських письменників Східної Словаччини «Веселка Карпат».
Твори молодого прозаїка не залишились непоміченими. Про них гаряче дискутували, а Андрій Дурунда мав справді широку пресу не лише в Україні, а й далеко за її межами. Звісно, дуже рідко таке буває, щоб перша книжка викликала такий жвавий інтерес і мала такий успіх у читачів різного віку, суспільного статусу і уподобань як збірка оповідань «Не карай самотністю», яка побачила світ в ужгородському видавництві «Карпати» у 1988 році. У ній розповіді про тяжкі людські долі…
Скажу відразу: уже сама назва книжки викликала інтригу. Про її вихід у світ появилося понад двадцять рецензій та відгуків від поціновувачів художнього слова. Серед них тепер уже відомі журналісти, письменники і літературознавці – майбутній Шевченківський лауреат Мирослав Дочинець, літературний критик Микола Зимомря, журналісти Василь Нитка, Іван Чоповдя, Михайло Носа, Василь Бахно, Михайло Ряшко… Уже перша книжка молодого автора, переднє слово до якої написав відомий український критик Василь Поп, дала знати про себе, одержала схвальні відгуки серед читацького загалу. Автор передмови зазначив, що «пошуки прозаїка багатообіцяючі. Вони спрямовані на розкриття особливостей художніх моделей світобачення Андрія Дурунди. Його оповідання позначені живими рисами реальної дійсності. Націленість автора на зображення народного побуту, морально-етичних сфер, безпосередність оповіді не залишають нас байдужими».
Слова Василя Попа виявилися пророчими. Андрій Дурунда упевнено торував свою літературну стежку, на якій його запримітили Петро Скунць, Петро Угляренко, Іван Яцканин, Іван Хланта, Омелян Довганич, Галина Зварич, Василь Густі, Василь Пилипчинець… Він продовжував писати, видавав нові книги, став лауреатом багатьох престижних міжнародних, всеукраїнських та регіональних премій. Пройдуть роки і доктор філологічних наук, професор, член Академії Вищої школи України, член Національної спілки письменників України Іван Зимомря напише про нього у передмові до книжки «Свіча»: «Та все ж знаковою постає творча взаємодія Андрія Дурунди з Василем Густі – багаторічним очільником Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України. Охоче Андрій Дурунда згадує обставини зустрічі, що припала на 1979 рік: «Після закінчення філологічного факультету я отримав скерування на роботу у Дніпропетровську область. Вчителювати. Незадовго до цього у Миколаївську область відправили Дмитра Креміня, з яким мешкав в одному блоці № 220 студгуртожитку № 4 на вулиці Північній в Ужгороді. Зрештою, й наших земляків-закарпатців відправляли подалі від отчої Срібної Землі. Я ж хотів працювати журналістом. Це була мрія мого дитинства. Зусиллями Василя Густі, а також письменника Федора Зубанича, який на той час працював у Києві в газеті «Правда України», які знали, що мене вабить творча робота, я з великими труднощами отримав так зване відкріплення з подальшим працевлаштуванням у газету «Молодь Закарпаття»… Втім, з новим редактором видання, який прагнув бачити у штаті передусім журналістів, а не випускників філфаку, віднайти спільну мову було непросто… Він таки спікся «нежурналіста»: через пів року мене призвали на два роки в армію…».
І в колишні радянські часи, і так само тепер, яким би талановитим ти не був, обов’язково десь змушений трудитися, заробляти гроші на прожиття. Так склалася доля і в Андрія Дурунди. Які тільки посади він не обіймав. Йому довелося працювати державним службовцем – інструктором Закарпатського обласного виконкому, відповідальним секретарем Закарпатської обласної організації Національної спілки журналістів України, керівником прес-центру Карпатської регіональної митниці, головним консультантом Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, помічником народного депутата України… Тепер голова Ужгородської міської організації ветеранізації ветеранів України.
Із Андрієм Дурундою знаюся майже п’ятдесят літ. Ще відтоді, коли він працював у обласній газеті «Молодь Закарпаття», а я там публікував свої дописи. Його статті, особливо нариси, завжди були актуальними, цікавими і змістовними, приносили читачу радість, душевне задоволення, додавали настрою. Він постійно тримав руку на пульсі часу, шукав і умів знаходити нові теми. Вважав, що хвалу треба воздавати живим. Так розповів він читачам молодіжки і про чемпіона світу з шахів серед юніорів Захара Єфименка – першого і покищо єдиного на Закарпатті гросмейстера міжнародного класу. А ужгородець Томаш Сюч, працюючи гірським рятувальником, врятував 40 людських життів, а сам внаслідок цього залишився без ніг і про нього забули навть врятовані… Неймовірно стійкий духом постає перед нами єпископ Іван Маргітич – в’язень сталінських таборів за віру, владика-мученик і владика-зодчий… Теплими словами-фарбами змалював портрет заслуженого художника України Михайла Беленя, роботи якого є не лише в Ермітажі та Третяківській галереї, а й шість з них – навіть у колекції Папи Римського… Цих людей А. Дурунда назвав цвітом закарпатської землі і України. З такими людьми наша країна може сміливо йти у майбутнє!
А що вже казати про роман «Дерево на вітрах», у якому йдеться про велику і славну родину Сятинь з далекого гірського закарпатського села Синевир на Міжгірщині.
А тепер чи не про найважливіше: те, на що звернув увагу свого часу відомий критик Василь Поп – про особливості художніх моделей світобачення Андрія Дурунди. Власне, завдяки чому він зумів привернути увагу до свого письма читача і добитися таких успіхів на творчій ниві: він лауреат багатьох міжнародних і вітчизняних літературних відзнак. А літературні нагороди задарма не дають. Вони є свідченням того, що письменник постійно в творчому пошуку, вдосконалює свою професійну майстерність, шукає своє «я».
Андрій Дурунда не намагається увібгати життя героя у якісь наперед заготовлені рамки чи наперед визначену форму. Власне, у нього і нема потреби робити це: під час його творчих журналістських відряджень було чимало зустрічей, знайомств і несподіваних людських доль, які годі й придумати. Чимало з його героїв і сном-духом не відали, що про них цікаво й іншим знати. А саме це, побачене і почуте, й помічає письменник і намагається донести до свого читача. Він навмисне не йде до людей, відзначених високими урядовими нагородами й іншими почестями. Він шукає і знаходить особистостей з покрученими долями, щось подібне про яких годі й придумати самому, яка б велика фантазія у тебе не була.
«У творах Андрія Дурунди природно діють характерні персонажі-чиновники з урахуванням реалізації засобів спілкування, – пише професор Іван Зимомря, – У цьому зв’язку неодмінно згадаю роман «Сльози Святої Марії», в якому автор (Андрій Дурунда – В.Ш.) реалістично змалював діяльність можновладців тодішньої доби. Ідейно-змістовну сутність цього прозового полотна влучно розкрив видатний український поет, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць (1942-2007) у вступному слові «І ніякий він не герой – герой твору»: «Про малу людину, що не втратила душу серед надутої партійно-радянської мілкоти, котра вдає, що вершить народну долю – про це й написав свій твір Андрій Дурунда. І ще – про душу, котра силкується не піддатися тій задушливій атмосфері…».
Доробок Андрія Дурунди охоплює різножанрові тексти. Крім згаданих творів (повість «Сльозинка на зеленім листку», новел та оповідань «Не карай самотністю», роман «Дерево на вітрах», оповідання та новели «Свіча»), перу лауреата мжнародних літературних премій ім. Б. Лепкого, ім. Вільгельма Магера та закарпатської обласної літературної премії ім. Федора Потушняка належать повісті «Невидимі пута», «Вікторія регія» «Замах на Паганіні», збірка малої прози «Сім янголів затрубили», а також художньо документальні оповіді під узагальненим заголовком «Роде наш красний». У 2016 році він запропонував увазі читацької аудиторії книжку «Чаша», яка здобула схвальні відгуки» і на сьогоднішній день є най соліднішим за обсягом видання у нашому краї.
А два роки тому в ужгородському видавництві «Патент» побачила світ книжка А. Дурунди «Свіча». Серце наповнилося радістю, коли на першій сторінці побачив портрет письменника, виконаний моїм земляком художником Василем Ловскою. Малюнок виконано графітним олівцем. Тут, окрім безумовної схожості, майстру пензля вдалося передати настрій, характер і душевні почуття.
– Задум написати портретї Андрія Дурунди з’явився зовсім випадково, – згадує митець. – Якось у розмові Андрій сказав, що я намалював чимало портретів відомих людей – Адальберта Ерделі, Федора Потушняка, Василя Феннича, Петра Світлика, Івана Фірцака-Кротона… У мене це, мовляв дуже добре виходить. Вони дуже схожі на того, кого ви намагаєтеся відтворити на портреті. Тоді у мене і з’явився задум намалювати портрет самого Андрія Дурунди – талановитого прозаїка, хорошого товариша. Що з того вийшло – бачите самі…
Кожна книга Андрія Дурунди, як і людина, незвичайна по-своєму. Чим особлива ця? У всіх її героїв догоряє свіча. Серед них є й ті, хто віддав своє життя у війні за Україну. І тут же задаюся питанням: а хіба можна було оминути цю тему, пройти мимо? Війна торкнулася майже кожного із нас. В окопах воюють наші діти, сини, батьки, брати і сестри. Вони віддають своє життя за Вітчизну, наближають день Перемоги.
І ще таке. Твори ужгородського прозаїка в цьому виданні розміщені в алфавітному порядку відповідно назви. Їх чотири десятки. Чому саме стільки? Сорок для християн – число символічно-сакральне. Саме стільки днів, як стверджують, лююдська душа ширяє над землею після кончини людини. Через сорок днів після розп’яття Ісус вознісся на небо. Сорок днів тривав Всесвітній потоп. Сорок років єврейський народ блукав пустелею в пошуках щасливого життя. Книжка – про вічне!
Привертають увагу читача оповідання «Босоркун», «Вода рідних місць священна», «Жебрацький експеримент», «Зойк вечірньої птахи», «І гине цвіт у пізню осінь…», «Красо моя печальная…», «Світлі дні», «Смерть на порозі раю»… Всі вони написані щиро, від душі.
До слова, книжку «Свіча» одразу після її виходу у світ автор успішно презентував і в нашій Іршавській районній бібліотеці. На тому дійстві виступав і я.Ліричні замальовки Андрія Дурунди яскраво змальовують наші будні. Вони ніби доповнюють попередні книжки талановитого прозаїка. «Реалії, – пише у передньому слові доктор філологічних наук, професор, член Академії Вищої школи України Іван Зимомря, – вихоплені з калейдоскопу ситуацій, що трапилися з митцем як свідком, або ж з його земляками-закарпатцями».
Та чи не найбільше доклався до творчості Андрія Дурунди відомий закарпатський журналіст і поет Михайло Ряшко. У книжці «Письменники Срібної Землі» (2006 р.) він прирівнює його із Григорієм Сковородою. «Пише, як живе, і живе, як пише, інтуїтивно послуговуючись асоціативною природою законів пам’яті. Він уважно прислуховується до голосу рідної землі, до поклику і заповітів предків. Чи не тому і взявся останнім часом за написання художньо-документальних романів про наших достойників – характерників, про дерево – рід української нації, про пам’ять поколінь. А тут, крім марудної, важкої чорнової роботи, потрібно ще бути і неабияким археологом людських душ, їх істориком, а вже потім – письменником. У його творах сконденсовані і релігійні уявлення, вірування народу, знаходиться місце й фольклору, етнографії, історії та біблійським сюжетам і образам. Історія, природа, культура для А. Дурунди – це своєрідні морально-етичні й духовні константи, що визначають рівень людяності, міру гуманізму в суспільстві. Письменник чітко усвідомлює, якої драматичної напруги набувають нині взаємовідносини людини та історії, людини і природи. Тому так часто його погляд сягає витоків народної моралі й етики, першооснов духовності».
Цьогоріч, на саме свято Покрови Пресвятої Богородиці – чи не символічно? – у видавництві «Патент» в Ужгороді вийшла чотирнадцята книга Андрія Дурунди «Хрест». А перед тим світ побачили уже згадувані видання «Чаша» (2016 р.), «Свіча» (2024 р.). Своєрідна трилогія. Бо кожна людина має випити свою Чашу, кожній горить її Свічка і кожна дорогою життя несе свій Хрест. Як влучно зазначається в анотації, ця сакрально-значуща тріада супроводжує людину-християнина – а саме християн найбільше у світі – з дня її з’яви до останньої хвилини.
У «Хресті» є гарна, душевна розповідь «А в храмі тім…» – про народного художника України, Андрієвого друга Василя Свалявчика. Здається мені, що ця вдала назва теж підходить до багатющого духовного світу-храму самого нинішнього ювіляра, у якому він творить і який творить митець…
Андрій Дурунда – воістину народний письменник. Він пише про тих, хто живе і працює поруч, хто творить наше сьогодення, вирішує наболілі проблеми і заглядає у майбутнє, вірить у день прийдешній і чимскорішу Перемогу українського народу над російським агресором.
Нехай сімдесяті роковини мого цімбори Андрія Дурунди будуть радісними і щасливими, рясними й щедротними на нові творчі здобутки, а його чарівне диво-перо нехай не висихає, а продовжує радувати нас новими новелами, нарисами, повістями і романами, яких так потребує читач!
На світлинах: зліва направо – Василь Кузан, Василь Шкіря та Андрій Дурунда. Стоять Василь Шкіря та Андрій Дурунда.
Василь ШКІРЯ, письменник
м. Іршава
Leave a Reply