“Недавно бібліотека творів про боротьбу українського народу з московсько-терористичними бандами поповнилася ще одним виданням. Це віршована збірка «Йшли батальйони на Схід» Любомира Михайліва з Прикарпаття…”

Михайлів Л.Л. Йшли батальйони на Схід»: поезія. – Івано-Франківськ, Місто НВ, 2015, – 80 с.

Те, що література постійно відгукується на запити часу – не дивина. Так було в усі часи. Не стало винятком і оспівування героїки українського воїнства під час воєнних дій у східних регіонах нашої держави. Назву лише декілька прикладів, які спали на думку. Цьогоріч на здобуття Національної премії імені Т. Г. Шевченка було висунуто поетичну книгу «Вірші з війни» Бориса Гуменюка – письменника-військовика, який зі зброєю в руках боровся з російськими окупантами та їхніми прислужниками. Престижної міжнародної премії удостоєна повість «Укри» Богдана Жолдака. Цій тематиці присвячені книги Степана Бабія, Михайла Степанюка…

Недавно бібліотека творів про боротьбу українського народу з московсько-терористичними бандами поповнилася ще одним виданням. Це віршована збірка «Йшли батальйони на Схід» Любомира Михайліва з Прикарпаття.

«Думки застрягли і свердлом вертіли, і досягали дна мойого серця». Мені чогось здається, що ці прикінцеві рядки з поеми «Аеропорт» дають відповідь на запитання про необхідність уваги творчої людини до пекучих проблем сучасності. Важливим тут вважаю і той момент, що автор веде мову про наболіле за допомогою різних жанрів, що має цінність для літератора, якщо говорити про версифікаційну вправність.

З короткого розміркування про неї і хочу розпочати свою розповідь про книгу. Знаєте, саме це приходить у розмисли невипадково. Адже у виданні мирно сусідують поеми, римовані вірші, верлібри, сонети і катрени. Не знаю, як та кому, а мені подібна різножанровість імпонує. Тим паче, що підтвердження цьому можна знайти у багатьох творах. Скажімо, чимало вдатностей у поемі «Ті, що говорять з вітром» (Той, хто знайомий з доробком цього письменника, може, напевно, зауважити, що вона була і в попередній його книзі «Як маків цвіт». Але не бачу в такому підході літератора до формування свого наступного видання  якоїсь біди. По-перше, це суверенне право автора, по-друге, оправдано тематичним спрямуванням нової книги). Наведу лише деякі поетичні знахідки: «Протягнуло літо золоті долоні до неба, яке запечалене до сліз», «Забита у землю ракета, послана терористами – пам’ятник українсько-російської дружби», «Хтось присяде і згусток болю на папері кодує курсивом».

Ще більше таких поетичних відкриттів можна знайти у поемі «Аеропорт»: «Над прірвою висить дорога, неначе зламана стріла», «Тут мовою війни говорить степ», «По злітній полосі аеродрому у небо піднімались нові дні». Зустрічаємо тут і інші вдатності. Та, на мою думку, заслуговує доброї оцінки читача не тільки образність мислення. Не можу не поцінувати ту обставину, що в основу твору лягли реальні факти: «Мені цю повість кіборг розповів». Навіть починає здаватися, що «Аеропорт» є логічним продовженням попередньої поеми. Й нічого поганого не бачу в тому. Що поет від роздумувань загальникового плану перейшов до осмислення конкретики. Є тільки один нюанси, який негативно сприймаю при знайомстві з епічними творами поетичного жанру. Мені не подобається, що в таких текстах літератори суміщують римований вірш та верлібр. Але це смаки сприймання. Не бачу потреби дорікати авторові до такого симбіозу.

Йдемо далі. І в наше поле зору потрапляє розділ «Рядки обпалені війною», до якого увійшли твори з традиційною ритмомелодикою і верлібри. Про кожен різновид версифікації побіжно поговоримо зокрема. І почнемо з римованих поезій. Правда, їх одразу розділив би на дві частини. Знову маю на увазі загальниковість і конкретику. До перших відніс би твори: «Про війну не пишуть ті, що на війні». Відсвіти того, що довелося пережити конкретній людині, знаходимо у вірші «Фронтовика зі Сходу привезли». Але такий поділ можна вважати дещо умовним, бо зримо бачимо перетікання конкретного в узагальнення: «Коли раптово пролунав салют,  – аж від плачу здригнулися Карпати, заговорив поміж собою люд: «Хвала! Героям не дано вмирати!» Звісно, прочитавши такі рядки, дехто почне натякати на прямолінійність думання автора. Можливо, дещо й так. Але автор в даному випадку більшість цінує щирість почуттів. «Кільцем любові стали круг могили». Що-що, а панові Любомирові вдаються такі відвертості. Жаль, що у книзі їх ще недостатньо.

Читаючи, зупиняюся зором на на цікавинках на кшталт: «чоло неправди кам’яне розіб’ють соколи стокрилі», «а вранці маки і ромашки оточать сонні блок-пости». Це із римованих віршів. Бо є вони і в верлібрах: «У золотому вікні хочемо світанки бачити», «Путін простягнув металеву руку», «А горизонт, як птаха поранена, червоно цвіте», «Знає зелений ліс, що шумів після бою». Чи не вказують ці вдатності на те, що авторові слід і далі наполегливіше шукати себе в образності верлібристики.

Віриться, що поет зуміє знайти власну творчість у цій стихії. Адже зумів він це зробити, освоївши таку нелегку форму  як сонет. Адже кожен, хто брався за цю віршовану строфу, знає, як нелегко сумістити версифікаторську вправність і напругу думки. Не буду, очевидно, першим, хто ствердить, що Любомир Михайлів зумів тут сказати своє слово. Щоб пересвідчитися в цьому, варто, либонь, перечитати його книгу «Сонети», що побачила світ у 2016-му році. Цікаві зразки творів такої форми і у його книзі «Сонячні бджоли»: «О як важливо щирість теплоти лишити читачеві , як загінку», «Одразу не розставиш все по сотах, хоч в тебе, як в бджоли, своя робота», «Яку одвічну таїну несе осінній ліс попри стару дорогу, де тільки я і більш нікого». І перечитуючи сонети з книги «Йшли батальйони на Схід», я ловив себе на запитанні, чи вдалося  авторові зберегти свій підхід до вирішення теми крізь призму одно площинності темарію. Не думаю, до речі, що така постановка питання незакономірна. Якщо раніше поета не стискали тематичні рамки, то тепер маємо протилежне. І тому втішним є те, що сонетарю вдалося зберегти творчу індивідуальність та образність у висловлюванні думки: «Згорає день на вогнянім коліні», «Проткнула кожного стріла-тривога», «Ми віримо, що із-за териконів умите кров’ю сонечко зійде». Але позитивні думки про чотирнадцятирядкові вірші зовсім не означає відсутності зауваг. Висловлю хоча б одну. Приміром, мене дивує, що поза циклом «Ураган» залишився такий цікавий сонет, як  «Буває, що стріляє бумерангом», котрий є у книзі. Адже враховуючи жанрове різноманіття видання, він явно випадає з розділу «Рядки обпалені війною». А вищеназваний розділ прикрасив би.

Є щось логічне і втому, що сонети продовжують катрени. Бо «чотирники» ( якщо можна так сказати) теж потребують образності і напруги почуттів. Наприклад: «У вушко голки не залізе ворог», «Найперше випадає сніг у горах, а звідтіля до нас на парашутиках летить», «В наш час через ріку глупоти будують мости»» тощо. Може декому здатися, що ці цитати, вирвані з контексту, не зовсім відповідають тематиці видання. Та рецензент не схильний так думати. Бо не лише контекст є виною. Я ще переконаний в тому, що серце людини прагне до пізнання краси, незважаючи на наявність жорстоких катаклізмів. І втішно, що Любомир Михайлів розставляє тут віхи поетичних  акцентів з посилкою на тематику книги.

Ось такі мої думки про книгу давнього приятеля (поет і рецензент вчилися на факультеті журналістики Львівського держуніверситету). Тож не хочеться вишукувати якісь вади у виданні. Автор, напевно, і сам помітив їх наявність і врахує це у наступних книгах. Сумніваюся, що не розмірковує над цим поет Любомир Михайлів. Адже він бачить, що «зорі і матері встали навколішки».

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ,

м. Шумськ на Тернопільщині

Leave a Reply

Your email address will not be published.