У нашому селі мало залишилося тих, хто пам’ятає ті події, коли наближався фронт, скільки загинуло невинних людей, – старше покоління відійшло з цього світу.
Але ж не все запам’ятала і я, тому що була заарештована в грудні 1946 року, а літа, проведені в таборах, у тюрмі, теж затирали пам’ять про ті страшні воєнні трагедії, коли два сильних окупанти розривали Україну і знищували її народ, а земля стогнала під гусеницями танків, від розривів бомб – зранена, скроплена кров’ю. Це потрібно висвітлювати для пам’яті прийдешніх поколінь.
Приблизно за 5 кілометрів на захід від нашого села, на присілку Мартинівка, окопалися німці. У сусідньому селі Слобідка-Джуринська – теж німці. Одного дня (числа не пам’ятаю) москалі (така назва залишилася у селах від Першої світової війни) бомбардували с. Слобідку. Від сильних розривів бомб дзеленчали шиби у вікнах наших хат, над селом здіймались клуби чорного диму і стелились десь поза ним. Ми спостерігали, як з літаків опускалися на село бомби, все горіло. Наступного дня німці бомбардували наше село Ромашівку. Повітрям плив суцільний гул, гнітюче тиснучи на свідомість. Високо в небі рівними трикутниками летіли німецькі бомбовози. Почулися постріли зеніток, кругленькі хмаринки їх розривів не справляли ні найменшого враження на ворожі літаки, а вони, не змінюючи курсу, геометрично правильними трикутниками поволі нависли над селом і почали пікерувати. Повітря гуло, земля здригалася, панікували люди, над селом висіла суцільна хмара задушливого диму, військові кричали до жителів села: «Ложісь, где стоїш!». Вибухи бомб зливалися в один суцільний гул, у повітря злітали клапті дощок, земля… Тих кілька хвилин здавалися вічністю, бомбовози відлетіли, а вулиця з боку Слобідки горіла. Солом’яні стріхи осель пожирав вогонь, навкруги – рев худоби, крики, ридання людей, стогін конаючої худоби, у тім числі й військових коней – вони дивилися благаючими очима, наче просили порятунку, а вогонь залишав на згарищах родини бездомними, рятунку не було.
Опісля розповідали, що Михайло Шуйка чи то Крілик (прізвища не пам’ятаю) із сином Степаном стояли під стіною стодоли у той час, як рвалися бомби. Батько заслонив сина собою, врятував йому життя, а сам загинув. Загинула й дівчина Франя Мізер, хлопець Михайло Матвійчук, Ганна Семирозум, старенька бабуня з родини Жовківських та інші, кого я не запам’ятала. Найболючіше як Маланчуки – батько і мати – загинули, прикриваючи від смерті своїх двох донечок, які залишились сиротами. Чи живуть вони? Чи мали належні пільги? Як склалося життя цих двох сиріток?
Може б, молоді люди самі обговорили ці події, хтось в селі знайдеться, що пам’ятає про все, а я не проживаю в Ромашівці від 1946 року.
Скільки війна забрала людей від 1941 року, які були мобілізовані до Червоної Армії і потрапили в полон ще не обмундировані, а потім, загинули з голоду в німецьких таборах. Скільки прийшло «похоронок» з фронту! Запам’яталась Софія Кільчицька, чоловік якої був арештований у 1941 році, перебував у Чортківській тюрмі, подальша доля його невідома. Син Степан мобілізований до Червоної Армії, прийшла «похоронка», хата згоріла. За радянських часів були червоні слідопити. Але й тепер можна в селі зібрати пам’ятні речі людей, які загинули у війну, або хоча б імена загиблих під час бомбардувань і подати до краєзнавчого музею. То привезіть матеріали про історію села Ромашівка, про конкретних людей і події 1944 року – це якраз перші числа квітня. Не забудьте і про похорон, здається, 12 липня, бо убитих під час бомбардувань закопували де довелось, то їх пізніше переносили на цвинтар всіх в один день…
Марія ШТЕПА