Є люди-типажі, є люди, про яких писати не вмію, а є люди, яких хочеться просто мовчки обійняти, потиснути руку, дивлячись їм в очі.
Богдан Стельмах не піддається жодній із вищеназваних дефініцій, адже належить до харизматичних особистостей, саме ім’я та прізвище яких маркує всі етичні та естетичні, пісенні координати в гуманітарному просторі нації, адже пісенні птахи мітять свою територію піснею, коли хижі – кров’ю…
Я знав пана Богдана давно… скільки пам’ятаю себе як поета, який приїхав у кінці 1980-х років хлопцем учитися до Львова, і відразу ж поринув у його поетичну бароково-богемну атмосферу.
Поет Стельмах здавався мені гоноровим, прохолодним, емоційно замкнуто-стриманим, важкодоступним, як іспанський Командор, тому навіть спорадично буваючи на його виступах, у спільних товариствах, як-от на днях народжень наших спільних знайомих, у видавництвах тощо не шукав із ним ближчого контакту, хоча ми завжди привітно віталися один із одним, а коли разом із ним були в Нагуєвичах, у Івана Франка, то пан Богдан сказав мені кілька добрих схвальних слів про мою творчість, що було несподівано і приємно, адже давно відчував повагу до цього високого зростом і духом чоловіка, але не знав, що він так уважно і добросердно приглянувся і до мене.
Багато романтичних історій про пана Богдана від інших людей, із яких образ його як Поета лише увиразнювався для мене, об’єктивізовувався.
Завжди подобалася і захоплювала його високопрофесійна творчість: від створених із відомими композиторами чудових пісень, до поетичної драматургії, екзотичних перекладів та переспівів із давньоєгипетської лірики, еротичних п’ятивіршів, інтерпретації поеми «Слово о полку Ігоревім»…
При тому попри його многопреміальні лавреатства дивував і дивує факт, що Україна досі не нагородила його Національною премією імені Тараса Шевченка. Хоча це проблема країни, а не поета…
Із несуєтністю, шляхетністю, глибокою висотою асоціюється мені породиста постать цього Митця із лев’ячою зачіскою і поставою козацького характерника чи язичеського волхва.
А не так давно, потрапивши на відомі у Львові щотижневі «Петренківські вівторки» у видавництві «Сполом», ініціатором яких давно вже став відомий старійшина нашої літератури Микола Євгенович Петренко, я відкрив для себе того Богдана Стельмаха, про справжню натуру якого інтуїтивно здогадувався: товариського, запального, правдоруба… чесного, ножового, ніжного, мудрого, наївного, великодушного… надійного…
Він запросив мене у ресторан, куди ще підійшла його чарівлива дружина – пані Оксана, і де ми довго продовжували спілкуватися і виповідати один одному душу.
Почувши про одну реальну проблему у моєму житті, пан Богдан відразу ж узявся допомагати її вирішувати. І не просто на словах, як це буває серед нашого брата літератора. А зателефонував мені зранку, наполіг на зустрічі, і направду пішов зі мною до одного начальника як із давнім побратимом, шляхетним вчинком підтверджуючи біблійно-козацьку максиму: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх».
Після того бою ми ще довго блукали старим добрим Львовом.
Богдан Стельмах знову був мовчазним.
Але тепер я знав живу душу цього Чоловіка, який навіть повернув мені віру в те, що є ще справжні Поети в Україні, які не лише красиво пишуть, але й відповідно неписаним, але таким явним, етично-естетичним Кодексам, живуть, діють.
Дай Вам Бог здоров’я у час Вашого Ювілею, пане Богдане, пережити те Щастя, що Вас чекає іще тут, із нами, і для якого потрібно так мало: знати – що Ви щасливі попри все і вся…
Божої благодаті Вам і людської любові.
Поважно люблю Вас і чекаю зустрічей із Вашими новими книгами, піснями, п’єсами і з Вами самим…
Вітаю Вас своїм віршем:
БЕРЕЗЕНЬ СИВІЮЧОГО ПОЕТА
Береза й донька моя плачуть –
Так хочуть весни!
Недавно ж так само хотілося снігу малечі.
Не спиться…
Не спиться…
Та дивно збуваються сни
Про руки коханої зверху і крила лелечі.
І хочеться серцю розводити риб золотих.
Щоб запах сосновий…
Щоб з раю упала сніжинка.
Щоб вітер поплакав, поплакав –
І в гніздах затих,
Неначе в обіймах святих зацілована жінка.
Щоб Сонцю всміхнувся
Серйозний і милий Христос.
А, Богові боже віддавши,
Верталися предки.
В оцім ритуалі слов’янськім –
«Візьмемо по сто» –
Більш змісту для них і для мене,
Ніж в модних усіх оперетках.
Дочка і береза ще плачуть…
Від щастя.
Весна ж!..
А я іронічно дивлюся,
Бо знаю, що далі…
І все ж порадієм –
Як перша кобзарська струна,
Що ще не зі сталі.
І нехай Вам буде так, як Ви хочете для інших, для діток у Вашій «Верховинській колисанці»:
Ой, що то за орли
Злетіли з-за гори –
Широкі крила?
То темінь-темрява,
То нічка темная
Гори накрила.
Ой, хто ж то за вікном,
За білим полотном
Не годен спати?
Колисоньку гойда
Та сонця вигляда…
То наша мати.
Минай, зажуронько,
Літай, зозуленько,
Світися, зоре,
Щоб син не знав біди
Та був здоров завжди,
Як наші гори.
Ігор Павлюк.