В українській літературі й справді так ніхто не пише як Дмитро Кешеля. У нього особливий, самобутній, своєрідний і характерний стиль. Його мова колоритна, майже всі події відбуваються в рідному краї, а герої – упізнавані. Дійові особи творів з діда-прадіда розмовляють типовою закарпатською говіркою, у лексиці якої збрежено багато давніх слів, а також запозичень від угорської, німецької, словацької, чеської та інших мов. Значна частина слів не належить до загальновживаних, а використовується у наші дні в основному старшим поколінням, із чого випливає цілком логічне бажання письменника зафіксувати ці слова і зберегти їх для нащадків. Вони цікаві не тільки для мовознавців, а й для всіх людей, які люблять рідне слово. Бо мова – не тільки засіб спілкування, а й джерело знань про світ, у якому живе людина, його красу та унікальність. Тому Дмитро Кешеля у своїх творах прагне розвивати і берегти рідну мову, відображати місцеву культуру, традиції і етнічну ідентичність, що є важливим аспектом української культурної спадщини. Живе за правилом: хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається. Бо птицю пізнати по пір’ю, а людину по мові.
Дмитро Кешеля наразі належить до найпотужніших українських прозаїків ХХІ століття. Він давно вже заслуговує на Шевченківську премію. Та на заваді були «добродії», які навмисно вставляли палиці в колеса, намагалися всіляко перечити йому на життєвому шляху. І їм це, на жаль, вдавалося. Та для людини з талантом і любов’ю до праці, казав Людвіг ван Бетховен, не існує перешкод. Вона упевнено долає труднощі, наполегливо йде до мети.
Незламним виявився характер і дух Д.Кешелі. Його порив до нових творчих висот набирав усе більших обертів. Бо без повсякденної праці талант – це просто феєрверк, який на мить засліплює, а потім повільно згасає…
Заздрісники, звісно, не могли пробачити, що Дмитра Кешелю підтримували такі відомі світочі української літератури як Павло Загребельний, Микола Жулинський, Олесь Гончар, Дмитро Герасимчук, Володимир Канівець, Олександр Сизоненко, Григорій Штонь, Іван Чендей, Роман Кудлик, Михайло Томчаній, Василь Поп… А що вже казати про те, що твори ще зовсім юного і цілком впевненого у собі Дмитра Кешелі ніби за помахом чарвівної палички перекладалися англійською, білоруською, російською, румунською, осетинською, угорською, туркменською мовами. Литовською мовою опубліковані оповідання «Дерево зеленого дощу», «Батько», «Тиха днина». Особисто він однаково пише як українською так і карпаторусинським діалектом.
Проявив себе Д. Кешеля і як драматург. Неабияким успіхом користуються у глядацького загалу п’єси «Голос Великої ріки», «Дерев’яні люди», «Закарпатський вертеп», «Недотепа із Вертепа». Вони з успіхом ставилися на українській сцені та за кордоном.
Шанувальникам творчості Дмитра Кешелі добре відомі і знані його документальні відеофільми про наш край – «Симфонія Закарпаття», «Ужгород: зізнання любові», « Осіння Голгофа єпископа Ромжі», «Терпкі черешневі сльози», « Це ми, діти твої, Господи», «Восьме диво Закарпаття» та ін. Їх неодноразово показували по обласному телебаченню. Вони про відомих особистостей Срібної Землі.
«Дмитро Кешеля, – пише дослідниця його творчості, відома українська літературознавиця, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Ужгородського Національного університету Олександра Ігнатович,- ввійшов у літературу в час помітного, потужного явища – шістдесятництва. Громада сприйняла їх стиль, їх бунт, їхнє вміння і бажання «говорити від імені колективного «МИ». Але у надрах клекочучого шістдесятництва зароджувалася, як влучно відзначив Василь Рубан щодо «київської школи», «нова естетика», коли «наша генерація поетів хотіла йти до народу через власне «Я», щоб бути максимально щирим, і таким чином відмежуватися від завалів фальші, які напродокувала радянська література». Таку естетику сповідував і Дмитро Кешеля, хоча навряд чи свідомо відходив від «завалів фальші». Вн просто чесно брів на Голос, намагався не зраджувати, насамперед собі. У цьому, мабуть, полягає феномен письменника, і сенс його творчості – не лукавити.»
Олександра Ігнатович стверджує, що художній світ Д.Кешелі – своєрідна Книга закарпатської землі. А герой, котрий понад тридцять літ мандрує Кешелевими оповіданнями, провістями, романами, народився в пору, коли: «Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби й обійстя людські… Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік. Небеса затопили навіть колодязі… Небеса пахли бузком і полуницею… Діти, які народжувалися у (ту) пору… пахли бузком і полуницями». Так само у шумерських міфах (ХУІІІ ст. до н. е.) повідомлялося про народження богів: коли вгорі небеса були безіменні, а внизу лежала земля безіменна, коли Апсу, первородний їхній творець, і хаос Тіамат, що їх породила, води свої докупи змішали…». Тобто герой творів Д. Кешелі наче завжди був, так, як і завжди жила його земля, що має конфігурацію гір, і вже цим сакральна для нас.
Далі більше. О. Ігнатович доходить висновку, що «три складові, якими позначає письменник світ – це гора Меланія (і як символ землі: і як місцевість наділена сакральними якостями), Велика ріка (як символ дороги в інший світ, як плин часу, вічність, забуття), і Небо (вічне царство, храм богів): «Сонце бреде повільно над горами, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підлягає хто, стрибне хутко з небес у ріку, пірне під хвилями. Освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях».
Прозаїк постійно був у творчому пошуку. З-під його плідного пера вийшли збірки повістей та оповідань «Дерево зеленого дощу», «Колиска сонця», «А земля таки крутиться», «Пора грибної печалі», «Державна копоня», «»Госундрагоші», «Жіванський світ», «Збийвіч, або ж кіна не буде», «Чим би не бавилися пани, лем би не було війни», «…І в Смерті були твої очі», «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери (Роман з народного життя)», «Видіння Зрячої Води, або ж Дурний Іван стріляє, а Богонько кулі направляє (Роман з народного життя»), «Запишіть у свідки мої сльози: Роман із народного життя», «Політ співочого каміння: Трилогія із народного життя», «Молитва за вираченими світилами: трилогія з народного життя». Останнім часом у київському видавництві «Академія» вийшли аж три його романи – «Родаки», «Помилуй і прости» і «Дай сили заплакати», які стали справжнім явищем і подією в сучасній українській літературі. У одному із інтерв’ю Д. Кешеля сказав: »Вони ( романи – В. Ш.), думаю, надиктовані мені з неба. Перечитуючи їх, маю відчуття, що я цього не писав і ніколи не міг написати».
– Був час, – каже Дмитро Кешеля, – коли мої книги виходили великими накладами. Але це було давно. Кожен письменник хоче, щоб його читали, та я не йду за комерційними смаками. Не можу розміняти себе, бо як сказав Жан Кокто, хтось постійно дивиться з-за плеча, коли ти пишеш: мати, вчитель, Шекспір, Бог!
Дмитро Кешеля народився 27 жовтня 1951 року в с. Клячанові, що на Мукачівщині. Його шлях в літературу був повний несподіванок. У чотири роки він залищив залишився без матері. За його виховання взялися дідусь із бабусею. Жили під славетною горою Ловачкою, що неподалік Мукачева. «Там відчував себе часткою благодатного світу, – згадував він у одному з інтерв’ю, – А найбільше вражали розповіді дідових ровесників. Вечорами вони розповідали про пригоди, відважних людей, прпироду і звірів Амазонії, Єгипту, Аргентини, Бразилії…Я тихо сидів під столом або десь у закутині, і моя уява творила з отих оповідок неймовірні світи. Вони вкарбувалися в пам’яті і супроводжують усе життя. Казки, бувальщини, притчі, повір’я – усе це формувало мій світогляд. І, мабуть, тому знаходить паралелі між творами моїми і Маркеса, Борхеса,Гоголя, Гашека, Коцюбинського».
Здобувши середню освіту, вступив на філологічний факультет Ужгородського державного університету. Після його закінчення працював старшим редактором Закарпатського обласного комітету по радіомовленню і телебаченню та на інших керівних посадах у Закарпатській державній радіокомпанії.
Друкувався в обласних та республіканських газетах, журналах «Людина і світ», «Україна», «Дніпро», «Дукля», «Зелені Карпати», «Тиса», «Карпатський край», «Дзвін», збірниках «Удостоєні найвищої нагороди, «І хліб, і пісня», «Земля з іменем», «Володарі долі», «Дзвони зеленої Галактики», « Веселка Карпат».
До речі, автор цих рядків тривалий час працював редактором радіомовлення Іршавської районної газети «Нове життя» (колись була і така посада, а кожен район мав своє проводове радіо, де можна було почути новини про життя міської і сільських громад). Ми часто зустрічалися із Дмитром Михайловичем в місті над Ужем (він часто запрошував і до свого кабінету на Набережній Київській, 18). Я з його благословення неодноразово готував на обласне радіо матеріали про життя хліборобів, садоводів, лісорубів, вівчарів, поетів, прозаїків, співаків, композиторів, художників, вишивальниць, за що мав, як на ті часи, непоганий гонорар. Моїм матеріалам він завжди давав «зелену дорогу». До того ж, на Іршавщині проводилися різні творчі заходи – Міжнародний пісенний фестиваль імені Михайла Машкіна, Всеукраїнський пісенний фестиваль – конкурс «Іван Попович збирає таланти», фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора» (тут навіть побував і колишній Президент України Віктор Ющенко), куди сходилися гості майже з усієї України та з-за кордону. Життя в районі проходило цікаво, жваво, насичено.
Втім, і сам Дмитро Кешеля нерідко побував на Іршавщині – на малій батькішині відомого українського письменника Федора Потушняка, лауреатом премії імені якого був неодноразово. Він часто навідувався і до двічі героя праці Юрія Пітру.
Коли мова пішла про теперішнє його життя, каже, що, незважаючи на пенсійний вік, напрочуд щасливий, бо через півстоліття знову повернувся в рідне село, живе по сусідству з Ловачкою. Щоранку має можливість зустрічати схід сонця, милуватися краєвидами гір. Праця на землі, в саду, на винограднику дає такі відчуття, як і вдало написаний твір. Бо хіба є більша радість у житті, ніж збирати з онуком спілі сливи,горіхи, яблука, груші, сонячні грона, або осінньої пори піти в ліс по гриби. Там неодмінно зустрінете персонажів його творів, прямих нащадків імператора Франца Йовжки – вчителя Іштвана Фийсу, бабу Фіскарошку, інспектора райвно Шоні Годя, директора школи Павла Слов’янина (на прізвисько Іван Сусанін), маленького невгамовного і не по літах мудрого Митрика, світлу голівку, осяйне знамено і гордість класу Марію Крумплянку, ворожку Поланю Перебзякову, прозваної в селі за революційний характер Кларою Цеткін, діда Наполійона, від якого в селі йдуть недобрі й злі вітри…
Дмитро Кешеля ніколи не зраджував собі. Завжди залишався самим собою. Дотепер любить і пожартувати, і похвалити, і сказати, при нагоді, дотепне словечко. І, звичайно, дорікнути і покритикувати, якщо хтось на це заслуговує. Головне, не переборщити, і не нашкодити…
– Мотика й коса доповнюють і навіть полегшують перо, – чи то всерйоз, чи жартома каже наприкінці нашої розмови Дмитро Кешеля. – Не можу без роботи. Особливо тепер, в пору грибної печалі. Осінь надихає мене, не дає спокою, спонукає до роздумів і нових творчих пошуків.
Ось такий він, Дмитро Кешеля, у свої сімдесят п’ять!
Із ювілеєм Вас, Дмитре Михайловичу!
Василь ШКІРЯ,
м. Іршава Закарпатська область
Leave a Reply