Парк створений в Чорткові ще далекого 1955 року завжди був улюбленим місцем відпочинку як людей старшого покоління, так і молоді, дітвори. Тут діяв парк атракціонів, але, наче від кулі в живіт, так само різко і несподівано він помер. Колись він був однією з найяскравіших ділянок мого дитячого простору.
— Коли він перестав працювати?
— Коли припинили фінансування.
— А що сталося з усіма, хто тут жив?
— А хто це?
— Ну як хто? Привиди, монстри, каруселі, працівники гойдалок, човників, сонечок, сюрпризів, чоловіки і жінки, з легкої руки яких спускалися усі ті машини-генератори дитячої радості і сміху, продавці морозива, навіть касир і кучер з карети. Так, що сталося з кучером?
— Фактично, усі вони опинилися за бортом.
Отак просто. Наче від кулі в живіт, так само різко і несподівано помер парк атракціонів. Колись він був однією з найяскравіших ділянок мого дитячого простору. Похід в парк — то був свого роду недільний ритуал. Щоразу я туди приходила, як вперше. Очевидно, саме моє дитинство і дитинство народжених у радіусі 94-го року стало періодом останнього спалаху життєвих сил нашого парку. Зараз він став притулком для знудженої від бездіяльноcті молоді і сексуальних збоченців.
Каруселі стоять нерухомо, мов іржаві монстри. Ввечері вони, наче душі потопельників, звертаються до тебе, волають про допомогу, прагнучи віднайти вічне умиротворення. Мабуть, вони зненавиділи все довкола: цих дітей, що повиростали, і тепер бродять понуро повз них, зненавиділи тих, хто залишив їх тут без жодної уваги, позбавив їх життя, а їхні душі — спокою, змусив їх повільно вгрузати в землю, зненавиділи один-одного і час, який не залишив для них нічого, крім обрізаної пам’яті, і котрий відається у їхні металеві груди, і нищить їх зсередини; їхні металеві груди кровоточать процідженим часом, і їхня кров, наче з дірки від кулі, повільно витікає назовні і засихає рудими плямами у вигляді іржі.
Чортове колесо набуло для мене якогось сакрального значення. Частково через свою назву. Ніколи не могла зрозуміти, чому машину, яка підносить тебе до неба, назвали чортовою.
Одного разу мені наснилося, як чортове колесо падає і старезні дерева поруч валяться зрубані. То був нехороший сон. Що коїться у верхніх кабінах колеса, що застигло, як час довкола нього? Нижню кабінку використовують тінейджери, як альтанку, говорять там про свої проблеми,про себе та інших, про кущі і дерева, про друзів і ворогів (у такому віці винятково багато ворогів, себто хейтерів), про свою ненависть, концентровану і кислу, як лимон, ненависть, з якої вони, підлітки, черпають молодечу енергію, яка викидає їм у кров адреналін і змушує відчувати свою причетність до життя того, кого ненавидиш, про любов, любов — то їхня ейфорія, екстаз, цілком легальний спосіб почуватися на сьомому небі. Усім потрібна любов, майже в такій самій кількості, як і ненависть, а підліткам особливо, вони ж живуть емоціями, впадають у депресії або у крайнощі, словом, живуть, як і дихають, на повні груди.
За життям молодих людей і спостерігає старий парк, дерева, що перемовляются між собою та іноді, коли у тебе хороший настрій, наспівують твою внутрішню мелодію, підхоплюють її своїм могутнім гіллям і підносять до сонця, спостерігають і каруселі, які, як ніхто інший в цьому місті, відчули смак неминучої деструкції, які є напівживими-напівмертвими свідками загальної тимчасовості, непостійності і непотрібності, спостерігають, врешті, і привиди (мабуть, таки вони жили у верхніх кабінах чортового колеса), котрі блукають поміж заплутаних, наче волосся африканки, гілок дерев, поміж твоїх мелодій і дитячих фобій.
До речі, про фобії. Були у парку кілька таких атракціонів, які я так і не відвідала. Через дитячий страх. Тепер я про це шкодую, бо прийшло усвідомлення і гіркота того, що щось пішло у небуття, а ти так і не встиг його досвідчити, не встиг із ним як слід ознайомитися, не попрощався, на кінець. Відчуття вічної втрати атракціонів перегукується зі смертю мого діда. Мені здається, я його ще багато чого мала запитати, мала задати такі запитання, відповідь на які міг знати лише він, наче він один знав таємницю життя і мені шестилітній її обов’язково відкрив би, варто було лише правильно сформулювати свої запитання, але я цього не зробила, бо так і не встигла дорости до того віку, щоб могти перейняти мудрість і досвід свого діда. Між іншим, дідо помер приблизно в той самий час, коли перестали працювати атракціони.
Відтоді я боюся чогось не встигнути. Не те, щоб панічно, просто ніби боїшся виходити на вулицю, ґрунтовно не відвідавши кльозету.
А ще я боялася американських гірок. Одного разу тато взяв мене із собою на цю карусель, точніше він пішов зі мною, щоб мені не було страшно (страшно мені було би у будь-якому випадку, просто інакше мене би не пустили). Як тільки вагончики рушили, мене швидкими, навіть блискавичними темпами почала огортати паніка. Вона зароджувалася десь в області шлунка і здавленим клубком повітря підкочувалася до горла. Я не витримала, й істерика вирвалася назовні голосним криком і відчайдушним плачем. вагончики зупинили персонально для мене і ми вийшли. Нагадала цитату:
— Колись я боялася висоти, і літаками літати боялась. А коли виросла, вирішила перебороти свій страх, спеціально купляла квитки на авіарейси і літала.
— І що?
— І нічого. Висоти і далі боюсь, зате світ побачила.
Так от, не знаю, чи минула моя фобія американських гірок (напевно, минула, скільки можна), але я маю намір прокататися на куди більш екстримальних, ніж були у нашому парку, з мертвими петлями, повільними підйомами і стрімкими спусками, з переворотами і блювотами. Принаймні буде нагода — відвідаю діснейленд або якийсь крутий фанфеар у Європі.
Моєю найулюбленішою качелею була гойдалка-човник, або «лодочка», як її ще називали. Принади «лодочки» я оцінила ще змалку: стільки задоволення і безплатно. У моїй голові це ніяк не могло вкластися як щось буденне, тому я це запам’ятала як феномен парку. Моя безмежна любов до цього безкоштовного атракціону не заважала мені боятися кататися на ньому разом із кимось. Мені здавалося, що арматури не витримають і от-от рухнуть на нас. Найстрашніше у цій справі було спостерігати, як скриплять болти, і уявляти, як від них відкручуються гайки. На щастя, цього ніколи не сталося.
Прикро лише те, що брати наші менші (у буквальному значенні) не можуть радіти тому, що свого часу так веселило мене, думати про тих, хто залишив по собі пам’ять у парку, приходити до монстрів і привидів і приносити їм печиво домашньої випічки.
Оля ГОНТАР,
випускниця гімназії “Рідна школа”