ЛИСТОПАДОВІ ДНІ Шептицьких. “У прихистку Божої ласки: Мати і Син” (інсценівка)

Ірина Вовк “У ПРИХИСТКУ БОЖОЇ ЛАСКИ: МАТИ І СИН”

(ІНСЦЕНІВКА ЗА ЛИСТАМИ, ТВОРАМИ ТА СПОГАДАМИ ГРАФИНІ СОФІЇ З ФРЕДРІВ ШЕПТИЦЬКОЇ ТА ЇЇ СИНА РОМАНА-АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО)*

Діють і звучать:
ГОЛОС ГРАФИНІ,
ГОЛОС СИНА,
ЦЕРКОВНИЙ ХОР “ОСАННА”

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Снилося мені, що йшла я дорогою і йшла вже дуже довго, бо цілі смуги землі і років за мною лежали, а з обидвох боків дороги, як верстові кам’яні стовпчики, білі ряди могил.
Я була дуже втомлена, і на дорозі, що тягнулася під гору, далеко-далеко ще, виднівся допіру будинок, де я мала відпочити – малі вікна без світла, ніби очі без життя – між ними скляні двері, відкриті на ґанок… Серце моє стиснулося, сльози до очей підступили… Через хвильку, через відчинені скляні двері впав широкий яскравий промінь сонця і, як приплив діамантової хвилі, звільна до ніг моїх плив…
…Снилося мені – і вві сні тим химернішою бачила себе – під білим волоссям безліч думок у веселкових золотистих барвах роїлося, а в стомленому серці квітка за квіткою все ж зацвітала…
Коли я подивилася назовні, то сталася дивна річ – ніби просто з неба, мільйони метеликів, бистрих, як слова мови людської, почали влітати до моєї темної кімнати… Рій за роєм влітав і кожний метелик ніс інакшу квітку на своїх крилах»…

ГОЛОС СИНА: – «…Це дзвіночки конвалій… сльози людські… Ти втерти їх не змогла, але свої з ними з’єднала, і вони своєю тихістю тебе сотворили»!

(п’ять дитячих голосів):« – Можна!
– Добрий день, Мамо!
– Добрий день, мої діти, чи добре спали?
– Дуже добре, дякую, Мамо. А Мама?
– Добре, я сподіюся»…

«Якось мені так добре на світі й дружно й гамірно, а сонце так ясно світить, а пташки так гарно співають і люди такі добрі й Бог є над нами! І добре нам разом іти цією спільною дорогою, кохана моя Мамо! І так нам добре разом і разом, так любо, так гарно! Стільки там святих і ангеликів і старців, чистих, як діти. А з ними і дідуньо, і Ізьо, і так їм добре, так гарно… а вони сьогодні думають про нас, як ми про них, моляться до Бога за нами.” “Який гарний цей світ, коли Божа воля є в ньому, який коханий! Бо всюди думка й чин: вперед до Бога! Якось усе йде і добре й по бажанні, коли з волею Божою й ніщо не страшне нам. І які ж побажання переслати Вам, Мамо, коли ми завжди так разом? Хіба те одне: завжди разом з волею Божою! Це нехай буде нашим желанням, а молитва – “З Тобою,Боже, вперед, вперед, аж там, де гарно і любо й по-Божому!” Це нехай буде нашим проханням, нашою спільною молитвою і нехай виєднає нам ті ласки через Ісуса Христа”.

(спів церковного хору «Осанна»).

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Заки ще зовсім прогомонять дитячі літа й слова, якими крізь уста й думки Ромця проявлялася над ним майбутня Божа воля, мушу ще вернутися далеко в минуле, щоб переповісти особлившу розмову, яку ми мали, мій чоловік і я, кілька місяців після нашого вінчання. Це було взимі 1862 року: ми верталися саньми присмерком з далекого проходу та говорили про сподівану нашу першу дитину. Пам’ятаю, як у віддалі блимали Прилбицькі світла, а коли ми перелітали через Чолгинські луки, тоді мій чоловік сказав: “Якщо я матиму кількох синів, я хотів би, щоб один з них став уніятським священиком”. На цю його заяву я скрикнула, ніби переді мною відкрилася якась пропасть, а він говорив далі: “А це тому, щоб міг стати єпископом і зреформувати руське духовенство”. Я не заглиблювалася над тим питанням, не розуміла й не думала, яка почесна й важка, але й заслужена буває праця єпископа, небагато я тоді думала про ці речі… Я зрозуміла, що мою дитину може хтось схоче колись намовляти й сама вона може забажати стати священиком, щоб згодом дійти до гідности єпископа і на цю думку закипіла в мені кров та вже здавленим від сліз голосом я відповіла: “А я власне так довго забороняла б йому стати священиком, аж поки не бачила б, що готов бути спершу монахом, щоб мати цілковиту певність, що ніяка надія на достоїнства не має на нього впливу». Двадцять років пізніше я пригадала свому чоловікові цю розмову, він пам’ятав її так добре, як і я, а може і Господь Бог по Свому занотував її також».

(спів церковного хору «Осанна»)

ГОЛОС СИНА: “Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, а серцем відчував красу старої нашої ікони. Я був відай дуже малим хлопчиком, коли в нашій старенькій дерев’яній церкві в Прилбичах, стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що я її нині назвав артистичною емоцією. Я мусів бути маленьким хлопчиком, бо наш старенький парох, якого я відтак на добру голову переріс, видавався мені великаном, як він у святих ризах виходив діяконськими дверми на великий вход. Гієратичні постаті в іконостасі, на мене звернений зір Христа Спасителя і св. Його Матері, та якась містична темрява, в якій світили тільки свічки і їх відблиск на золотих тлах ікон, дим кадила, що взносився до неба разом зі звуками пісні, все те складалося на якесь вражіння таке глибоке, яке ледви коли в життю пам’ятаю. А глибоке вражіння було якраз тому, що поза тими зовнішніми проявами, відчувало серце якусь таємну глибінь, що наче промінчик спливав на душу зпоза-світа, неначе з неба: Dominus Vobiscum (Тобі, Господи), Et cum Spirito Tuo (І Духові Твоєму)”.

(на тлі літургійного співу церковного хору «Осанни»): ГОЛОС ГРАФИНІ: «Святий, Святий, Святий Господь – Бог Заступник, сповнені небеса і земля хвали Його».

«…Вервиця – це було його перше апостолування в родині; чи він намовляв своїх братів, чи навчав, чи може вони самі йшли за його прикладом, не знаю, але без будь-якого впливу з мого боку за деякий час я побачила, що кожний з них має завжди вервицю в кишені, що молиться на ній і що засипляє з нею, обмотаною довкола ручки. Пишу про це, що я бачила і як я цю річ зрозуміла».
«…На восьмому році життя за порадою отця Самуїла Пясецького, Чина св. Франциска, який був також моїм першим сповідником, визначили на перше св. Причастя Ромця половину травня, коли ми вибиралися знову до Львова на ім’янини моєї мами й мої. Пам’ятаю докладно лист, який він у надвечер’я того дня писав до свого вчителя, що залишився на селі. Бачу кімнату, в якій я сиділа, коли “Ама” приніс мені лист, кажучи: “Я хочу написати пану Арнетові, щоб мама бачила, чи немає там яких помилок”. І бачу дитяче письмо, що бігло кривими рядками по нелінійованому папері й читаю його, наче я мала б його перед очима»…

ГОЛОС СИНА( з дитинства) :”Дорогий Пане! Вже завтра 17 травня відбудеться моє перше св. Причастя. О, моліться пане, моліться, моліться, щоб було багато 17-их травнів у моєму житті… і щоби я був завжди дороговказом для моїх братів і щоб одного дня я відчинив їм двері до неба».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «Отже прийняв мій хлопчик Господа, якого приходу так щиро бажав, – дня 17 травня 1876 р., на тому самому місці й з тих самих рук, що я його теж перший раз прийняла. Навіть на тому самому ступні ми клячали перед престолом Розп’ятого Христа в костелі Отців Бернардинів… В тому часі, менш-більш – зачинаючи дев’ятий рік життя, перший раз заявив мені, що хоче стати священиком. І хоч як наглядно він милувався Божими речами, то все таки ніколи не приходило йому на думку, – як іншим дітям, – щоб бавитися в священика, у відправлювання Богослуження, для нього ці справи були відразу святі; без дрожі не доторкувала їх його душа, бо інтуїцією розумів їх правду, їхню велич. Коли служив до Служби Божої, міг бути прикладом для других: зложені руки, спущені очі, не щоб хтось так учив його, але тому, бо інакше не розумів служби при Божому престолі. Пам’ятаю, що цей вид був для мене такий дорогий, що я мусіла аж приневолювати себе, щоб не поринати в ньому».

(голосу набирає літургійний спів церковного хору «Осанна»).
«Моя благословенна в Господі дитино! Найбільший скарб, який я отримала від Бога, — це є ти. І цей найдорожчий скарб мого життя повертаю Богові».

ГОЛОС СИНА: “У своїх молитвах я говорив: “Мій Боже, якщо Твоя ласка, дай мені мудрість! І з тої пори я розумію, чим я є, та чим повинен бути. Крім цього я зрозумів догму спільноти Всіх Святих і знайшов у ній безцінний скарб. Ніколи я не просив, щоб молитва була для мене приємна, а тільки, щоб була легка й добра, бо про це, вірю, можна просити”.

– “Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян”!..

ГОЛОС ГРАФИНІ: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом… Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі»…

«Уже починало діяти зло, з яким він нераз мусів зустрічатися; але воно не мало ніякого впливу на нього, навпаки – зроджувало в ньому якусь безоглядну відпорність та закріпило його в принципах і поглядах, він не признавав у них ніяких компромісів. Що добре, мусить дійти до доскональности… а що недосконале – є зле; хреста, нещастя – крім гріху – немає. Злий католик не може бути чесною людиною, а доброму – щож більше потрібне до щастя? Це було виявом його віри – напрямні, які він прийняв за основу свого життя: має бути василіаном!..»

« … Перед вступом до новіціяту Роман відбув підготовчі реколєкції у найстаршому Бенедиктинському монастирі в Монте Касіно. Там пережив він важку покусу, як сам розказував»…

(звучить хор «Осанна» – наспіви з католицької Служби Божої).

ГОЛОС СИНА: «Це була страшна хвилина, хоч вона тривала ледве декілька хвилин. Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання-візія, такої могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові. І все зачало хитатися і валитися в мені. Тоді я вчинив совершену постанову повної присвяти Господеві, цілковитого прийняття Його пресвятої волі й знова – все пішло – як блискавка, після блискавиці наступили по собі неначе три удари грому, а тоді я відзискав повну свідомість і зрозуміння, що Бог хоче мати мене серед Василіян, а після тієї свідомости вернувся повний, досконалий спокій».

«…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».

ГОЛОС ГРАФИНІ: “У тиші монастирських мурів, під покровом Пречистої Діви, беручи за свідка об’явлену йому Божу волю, провідника своєї душі, – що й була свідком його чистої юности, – моє хлоп’я в покорі питається Господа:

ГОЛОС СИНА: “Боже! Що хочеш, щоб я вчинив?”

ГОЛОС ГРАФИНІ: «А Господь відповідає йому в душі, тим голосом без слів, якого не чує людське вухо, але серце розуміє».

ГОЛОС СИНА: “Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який виховав тебе для Мене й який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце й підеш до нового життя, до чужих людей, може нерадих… і візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше й від Мене передане… зазнаєш може й людської погорди… твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе безумним, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені аж до смерти, може навіть мученичої…».

ГОЛОС ГРАФИНІ: “Пошли мені, Господи, завжди не те, що я може без застанови вибрала б, але те, що у Твоїх очах цінне, що для Тебе буде миле й зволь це мені передати»… «І сьогодні думаю, що Бог вислухав мою молитву. Моє життя не було легке, ані світове, ані може веселе.
Але Господь Бог дав мені змогу пізнати науку й ласку хреста.
Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося в моїх дітях. Одного з них зволив прийняти до служби при Своїх Престолах»
«…О люди, люди, так є! Зараз буде служити»…

…Перша Служба Божа отця Андрея в Прилбичах 11 вересня року Божого 1892. «…Не передати словами, яка була ця служба, яке його благовіння, молитовний настрій усіх, ті сонячні лучі… оця мовчанка людей і … його голос дужий, звучний, спокійний, що передавав Всевишньому молитву зі жертвою, бо вона: «Твоя от Твоїх, Тебі приносим о Всіх і за Вся».

(спів хору «Осанна» – фрагмент Греко-Католицької літургії)

ГОЛОС ГРАФИНІ:«До вогнища любови, що горіло в його серці, тиснулися все більш слабі, малі, бідні, недарма він говорив мені нераз:

ГОЛОС СИНА: – “Ох, Мамо, ви не маєте поняття, яке мені дороге все, що бідне, старе, мале!»

(звучить кант хору “Осанна” «Ісусе наш прелюбезний…»)
ГОЛОС ГРАФИНІ: «Пануючого князя не приймають так, як він приймав бідного товариша з відкритими раменами, – без огляду на те, чи прийшов у властиву, чи в невідповідну пору, він міг завжди думати, що нікого краще від нього Роман був би не прийняв. Не задержував у себе, не намовляв до довшої розмови, але пізніш до самих сходів відпроваджував біднягу, дякуючи, що пам’ятав про нього»…

ГОЛОС СИНА: – «…І скажіть, Мамо, чи Господь чудесно не піклується тими, які з вірою до Нього відносяться»?

«…Оце зі серцем, сповненим подякою нашому Спасителеві Ісусові Христові, зачинаю писати цей лист, поки піду спати… Передовсім дякую Богу за найбільшу ласку, за ясність світла з небесних висот. Не буду обширно писати про цю ласку, вона вростає заглибоко в наше душевне життя; я хочу тільки поділитися з Вами моєю радістю, – щоби й Ви подякували Богу за мене, а враз із тим за всі ласки, за все світло, яким Бог мене осяяв. Я навіть не смів просити про оцю ласку, вона сплила на мене з висот як доказ, що Господь думає про мене й провадить мене вперед… за інші ласки буду дякувати Спасителеві продовж цілого мого життя. Добраніч усім Прилбичам – до завтра».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Чи здає собі хтось справу з того, як гарно було, коли з його уст плили слова радости, любови, щастя, з уст, суворости яких я ніколи не любила. Щоб згодом уже не вертатися до тієї теми, забігаючи наперед далеко в майбутнє, мушу тут відзначити, що вже в його дитячому віці розвивався в ньому дивно чарівний контраст. В ньому неначе зрослися з одного боку справжня ангельська доброта, солодкість, побожність, а з другого справжня лицарськість, що проявляла себе у відвазі, в сміливості, а далі в любові, в повсякчасній готовості обороняти слабих… Щодо відваги, то мушу сказати, що вже від колиски я не бачила в ньому почуття страху. Те саме завважив учитель, колишній папський гвардист, під проводом якого він був від п’яти до шіснадцяти років; той часто говорив: “Ах, цей матиме відвагу лева»… Мій брат Олександер, такий з крови, кости й традиції військовик, коли Ромцьо став підростати, дораджував, що ми повинні намовляти його до військової кар’єри, бо ще ніколи не довелося йому спостерегти у хлопця в його віці стільки холодної безстрашної рішучости».

ГОЛОС СИНА: – «Чи Ви, Мамочко, охоплюєте думкою, яке значення має молитва»?.. «Моліться за мене, моя Дорога Мамо, щоби я міг виконувати всі свої обов’язки, іноді це так тяжко буває»…
«… Як нас фальшиво інформували про українське духовенство, Моя Кохана Мамо, в якому кривому дзеркалі представляли цей прекрасний, богобоязливий і шляхетний нарід!.. І це не лише в Галичині, чи в центральній Україні, не лише в Західній Європі, але навіть у центрі християнства – в Римі, де ми, найстарша вітка Східної Церкви, не кажучи вже що найчисленніша, є якоюсь неначе доліпкою до всесвітньої Христової Церкви. Знаю, як зарадити тому, Моя Найдорожча Мамо, знаю: треба жертви, великої кривавої жертви, щоб, з одного боку, цей нарід пробудився із довгого невільничого сну, а з другого боку, сам пізнав себе, пізнав свою духовність, а тоді пізнають його інші».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Я бачила нераз у свому житті, що маркантною рисою чортівських затій є чіткість правди, яка пробивається із зовнішніх познак: як фальшиві перли є рівніші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так теж більш переконливими є ці докази, що сяють мерехтливим світлом і здаються нам ефектнішими, якими обманює злий дух, щоб фальш закривав правду»…

ГОЛОС СИНА: «Моя Найдорожча Мамо! Пам’ятаєте мої слова, що коли Господь прикличе мене на владичний престіл, то українці не будуть мені вірити, бо я із спольщеного роду, а поляки скажуть, що я зрадник.
І вчора я почував те – воно сталося. Бо учора при торжественному відкритті Національного Музею у Львові, я одверто й рішуче заявив численним присутнім, що ми, українці, не хочемо чужої культури, ми хочемо жити своєю культурою… Для мене довго-довго було загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід – нарід без керма і вітрил, цей убогий сільський люд, міг зберегти свою, тільки йому притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, свої цілі школи мистців-артистів…Як тяжко, Мамо,що Ви – малярка і така поетична душа, фізично не могли бути цього дня при мені, бо що Ви були духовно, то я це почував»…

«… Мій виклад, Мамо, є визов для тих, які вважають, що наш нарід завжди й постійно має комусь служити, а незалежність України належить заховати «на вічну пам’ять» до гробу. Але так не є і так не буде, коліс історії завернути не можна. Йдуть важкі, страшні часи, грядуть часи переслідувань, часи мучеництва, Мамо… Не знаю, яку долю судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальности перед Богом за душі,відкуплені кров’ю Ісуса Христа.
Моя Дорога Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом… Ви тепер, Мамо, у стіп Христа, моліться за мене й за мій Богом мені повірений нарід… а я… я буду за Вас молитися!!

(звучить церковний хор «Осанна»… На тлі співу хору «Осанни»):

ГОЛОС ГРАФИНІ: «…Ідеалом жінки є стати ангелом миру, додавати віри й надії, бути готовою присвятитися тим, кого любимо і невтомно просити вміння служити Богу, і чинити добро людям».

ГОЛОС СИНА: “Найдорожча Мамо! Щиро бажав би я, щоби Ви Мамо дістали цього листа 15 травня у день св. Софії, отже ні раньше, ні пізніше. Не тому, щоби в тому листі були висловлені якісь незвичайні побажання щастя, здоров’я чи інших благ, але я хотів би, щоби Ви почували себе ближче серед нас, щоби Ви, Мамо відчули завтра нашу духовну приявність біля себе, окруженою цілою родиною, щоби згадуючи минулі літа, могли сердечно подякувати Всевишньому за все й могли би того дня пожертвувати Богу нас усіх, пожертвувати всю Вашу довголітню працю над нашим вихованням, всі важкі переживання, хрести, турботи, страждання. Завтра прийму святі Тайни у Вашому наміренні й зложу сердечну подяку при престолі за те, що вже минуло та помолюся теж із глибини душі за прийдешнє: Да святиться Ім’я Твоє, да прийдет царствіє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небеси і на земли!»

– «Моя Дорога Мамо! Що робите під цю хвилю? Своїми думками я завжди біля Вас і поручаю Вас Божій опіці»…

ГОЛОС ГРАФИНІ: – Що роблю?… Вертаю на забуті стежки, коханий мій Сину!
«… Наш парк був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У парку була альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Унизу — став, до якого я якось упала під час маминої купелі, березовий місточок, стежка, що слимачком вилася на вершину, де стояла паркова альтанка з червоним дашком… В оточених високим муром теплицях дозрівали небаченої краси і смаку персики, які князь Леон Сапіга їв ложечкою, чим дуже мене дивував… Я любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів і тиша села. Мені було жаль засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів і покриках нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, але і з повною розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія; я знала кожен камінчик на стежці, йшла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним… і з отим старим дубом, що кремезно височів над усім садом».

– «Старий дубе, що ти бачив, як був молодим? Скажи!

ГОЛОС СИНА: – Коли я був молодим?.. Давно це було, давно… І заледве пам’ятаю… Пам’ятаю, у моїм підніжжі, у кущах польової рожі, солов’їне гніздо, а наді мною співучий політ жайворонка… Пам’ятаю рої молодих золотистих мрій, що відлітали з шелестом мого листя… А на вигоні здорове шаленство легковажного сміху… Знаю, що любими були мені пустощі дитячі, енергійність молоді, віра вчених, людей похилого віку спокій.

ГОЛОС ГРАФИНІ: – А пізніше, коли виріс, що ти бачив, дубе? Розкажи ще!

ГОЛОС СИНА: – Коли я трохи підріс, здавалося мені, що я вже бачу понад гори і пропасті все, що бачити можна, бо сильні вітри хитали моєю молодою кроною… Тоді я бачив бурі таємничий морок, що вдаряла блискавками у те, що високе й сміливе; літа нестерпну спеку, що палила все гарне і слабке; зими безжальний мороз, що забирав матір дітям, батькам сина чи бідним здоров’я… Чув я шаленство світу, вульгарне руйнування святого скарбу, а також дурносміх, що рівнозначний прокляттю; дивився на дітей, навчених фальші, мало вірність молодих, блюзнірство мудреців, розпусту старих.

ГОЛОС ГРАФИНІ:– А пізніше… Коли ти вершиною своєю сягав неба, що бачив? Розкажи ще, старий дубе!…

ГОЛОС СИНА: – Неба я не сягав і не досягну ніколи, але вільніше й частіше поглядав на нього… Тож і землю краще зрозумів. Тоді, після сильних злив я бачив її чистішою і здоровішою, коли сонце, що заходило у спокої прощалося з тим, що Божа рука від повені вберегла…
Тоді бачив, як на попелищах виростали хрести, як померлі діти прихиляли батькам небо, як нещастя згладжувало братні чвари – і молоді життя, Богу присвячені… і світло розуму, підкорене любові.
Тоді чув біля свого підніжжя Христову науку, що проповідувалася маленьким… і Боже прощення, надане злочинцям, спостерігав за незліченною кількістю вірних Господу Богу. Кожний з них підносив його корогву понад усі скарби і весь бруд земний, аж до останнього подиху грудей і до останнього погляду очей у небо!..

ГОЛОС ГРАФИНІ: – А зараз, дубе… Зараз, коли вже порохно землі серця твого сягає і лишень зеленню крони там, угорі, ти живеш… чи бачиш ще щось? Скажи!

ГОЛОС СИНА: – Бачу лише невичерпний скарб милосердя Мудрості Божої і Милосердя незглибиму Мудрість, яка все на небі і на землі щодо чисельності, міри і ваги добре чинить…
Бачу лише біля хреста Ґолґоти хрести, чисельність яких заледве дорівнює чисельності золотих тельців світу…
Бачу потоки Милості, залиті сльозами невинних і кров’ю мучеників, і безодні, вирвані потоками гріхів…
Бачу тисячі невинних жертв, вічно пречисту Пожертву Причастя, яке переважає чашу спасіння над переповненою чашею осудження…
…І тремтить моє листя пульсом вічності, але без страху у серці. Як витвір землі, впаду на землю і з радістю дам з дерева мого хрест витесати. І з радістю порохном моя корона упокориться Господу Богу, тільки б над хрестом і над короною щораз голосніше, щораз виразніше звучав відвічний хор…

БАГАТОГОЛОССЯ ГРАФИНІ, СИНА ТА ХОРУ «ОСАННА»:
– Святий, Святий,Святий Господь Бог – Заступник,
сповнені небеса і земля хвали Його»!

(спів церковного хору «Осанна» – «Благослови, душе моя, Господа»):
«Благослови, душе моя, Господа,
Благословенний єси, Господи.
Благослови, душе моя, Господа,
І вся істота моя Ім’я Святе Його.
Благослови, душе моя, Господа,
І не забувай всіх добродійств Його».

ГОЛОС ГРАФИНІ: «… Пан неба і землі, віків і вічності – зараз буде служити!..
Вчора зневажений, сьогодні покликаний… роками забутий, сьогодні згаданий… постійно поштуркуваний, сьогодні необхідний – зараз буде служити. Сьогодні Єдиний, завтра останній… буде служити вдень і вночі,
в терпеливості – силою Своєю… у щасті – спокоєм…
буде служити наукою Своєю… світлом своїм… многомудрістю милосердя і мільйонами променів милості Своєї…».

ГОЛОС СИНА: – Добраніч, Мамо! «… Це троянди, принесені тобі, щоб ти старі очі ними потішила. Ти була за них вдячною, наче за коштовності…
А це гвоздики… Добра воля людських сердець, котрою обдаровували тебе і твоїх… а ти за те молитву свою віддала…

ГОЛОС ГРАФИНІ: – «Хто ти, променю?! Хто ти»…

ГОЛОС СИНА: – Я твій Син укоханий, що насичується помежи леліями…
«А ти… Чарівнице, хто ти»?!

ГОЛОС ГРАФИНІ: – «Я?! Я любов людська, любов добрих людей, простих, мудрих»…

ГОЛОС СИНА: – «Отож… справа любові завершена»!?

ГОЛОС ГРАФИНІ: «… Врешті нині, коли моє життя схиляється вже до заходу, дає мені в серці непохитну Віру й Надію, не ради того, чим ми є, але чим Він, наш Господь є, що скоріше чи пізніше, але завжди при помочі хреста й ласки, дозволить Він нам усім віднайти себе колись у Небі».

«…І промінь сонця, як відплив діамантової хвилі, тихо від ніг моїх відкотився…».

(Хор «ОСАННА» п’яніссімо у загальній тиші при свічках співає «Отче наш»)

Ірина Вовк, 23-30 квітня 2015 року, м.Львів

Літературні джерела до сценарію:
1.Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького чина св. Василя Великого. (Друге видання). – Рим, 1987.
2.Графиня Софія з Фредрів Шептицька. Твори. – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2004.
3. Андрей Шептицький. Не хочемо чужої культури, хочемо жити своєю! – Львів: Видавництво Львівського музею історії релігії «Логос», 2005.
4. Шептицький А. Мої спомини про предмет музейних збірок //Двадцятип’ятиліття Національного музею у Львові. – Львів, 1930. – C. 1-3.

5.«У прихистку Божої Ласки: Мати і Син» інсценівка за листами, спогадами та творами графині Софії з Фредрів Шептицької та сина Романа-Андрея Шептицького/Уклала Ірина Вовк. – Львів: Логос, 2017.

___

*Цей матеріал для публікації на сторінках “Золотої пекторалі” може видатися дещо незвичний, бо за жанром це, власне, авторський сценарій, написаний за старими та новими перекладними джерелами: до них належать оригінальні видання польською мовою початку століття, видані в Італії (Римі) та Польщі, а потім перевидані в часі в Україні різними фаховими перекладачами-письменниками, до яких належать – Дем’ян Горняткевич, Григір Лужницький і наш сучасник старшого покоління Михайло Косів. Оригінальні та перекладні джерела сценарію – це листи, художні твори та спогади Графині Софії з Фредрів Шептицької та її Сина – Романа, в майбутньому Митрополита Андрея Шептицького.
У 2015 році до 150-ліття Митрополита Андрея Шептицького у Львівському музеї історії релігії зародилася ініціатива створити камерну виставу, де б звучали думки двох непересічних постатей духовного середовища України та Польщі. Так виникла потреба авторського сценарію, який дістав назву «У прихистку Божої Ласки: Мати і Син». Прем’єра вистави відбулась 18 травня 2015 року у стінах історичної Трапезної Домініканського монастиря – теперішньої виставкової зали музею історії релігії у Львові.
За цей час камерна вистава набула широкої географії – від церков, монастирів, бібліотек та музеїв Львова та області, голоси Графині Софії, Сина Романа-Андрея і літургійні співи церковного хору «Осанни» Львівської Свято-Іванівської лаври почули в малих містечках і великих містах усієї Західної України – Тернопілля та Івано-Франківщини.
Нова хвиля розпочалася з нагоди святкування 180-ліття Графині Софії з Фредрів Шептицької, що випадало за різними джерелами на 20? чи 27? травня 2017 року.Отож, думаю, дуже доречно познайомити ширше коло українських читачів з унікальними і дуже актуальними у часі і просторі думками наших великих попередників. Тим паче, що від автора сценарію, тут нема нічого, окрім сюжетної композиції. До слова, Голосом Графині Софії з Фредрів Шептицької, промовляє у виставі сама авторка, Голосом Сина – Роман Гринько, і звичайно ж, незмінним і поки що єдиним виконавцем літургійного співу у створеній виставі є львівський церковний хор «Осанна» під орудою Володимира Беня.
Вистава “У прихистку Божої ласки: Мати і Син” і творчий склад її виконавців є номінантами Національної премії України (театральне мистецтво) за 2019 рік.

https://www.youtube.com/watch?v=6Wmced1aTsw

***

Ірина Вовк.