«… Перед очима Степана Чарнецького ясно постала картина, яку він спостерігав 30 червня 1941р. на розі Коперніка, коли з будинку пошти скинули на бруківку величезний мальований портрет Сталіна. Мов навіжені, шаленіючи від люті, люди кинулися його топтати. До Львова увійшли перші загони ОУН, майоріли синьо-жовті знамена на площі Юра, де відбувалося велелюдне віче. Звучним голосом Ярослав Стецько Проголосив Акт відновлення Української держави, тут же була створена Українська Національна Рада під проводом Костя Левицького… А вже на другий день поряд з синьо-жовтими з’явилися знову червоні – правда, цього разу – з чорними свастиками. Минуло кілька тижнів й усі синьо-жовті прапори кудись зникли…»
Степан Чарнецький стояв коло вікна і плакав. Сльози текли, губилися у зморшках старечого обличчя і потроху застигали. Кров відхлинула від голови, млість приступила до серця, і гострий біль у грудях, немов хто забив кілок між ребра, не відпускав ані жодної хвилі.
Він дивився з висоти четвертого поверху своєї квартири на великий пустир за парканом, куди під’їхали дві великі сірі машини. З них вискакували спочатку гітлерівці з автоматами, а потім стали хутко скидати на землю поважного віку чоловіків. Ті не могли втриматися на ногах, падали, заледве підводилися, озиралися, не зводячи очей з націлених на них автоматів.
Поет впізнавав їх, бо то були старі польські професори, серед них й такі, з ким він добре знався. Усім своїм єством поет відчував, що ці люди приречені: саме їх, двадцятьох, німці відібрали в закладники. Учора десь вбили німецького офіцера, про це розповіла увечері Леся, повернувшись з роботи. Отже, фашисти, як завжди, зробили облаву. Але чому, чому ви-брали їх? На це питання відповіді не було.
За 2 роки німці перестріляли стільки мешканців Львова, так ніби завершували криваву роботу яку не встигли виконати попередні визволителі.
Десятьох вивели – постріляли, скинули на вантажівку. Других десятеро вивели, і знов постріляли. А він, бідний, хворий, 63-літній, стояв коло вікна і все бачив.
Надворі була спекотна літня днина 1943 року, буяла зелень і сліпило сонце. Те сонце випікало поетові душу, випивало з очей солону росу, але не могло відігріти старого тіла, що тремтіло від пережитого жаху. Машини від’їхали, і нараз усе стихло, і на пустирі стало чисто – так, наче усе це жахіття майнуло тільки у його розпаленому мозку.
Раптово кров прихлинула до голови, йому стало душно, і поступово біль немов почав стихати. Ні, він не відпускав, але можна було рухатися. Степан Миколайович оперся на свою стару товаришку-палицю, з якою не розлучався ще від Першої світової війни, і повільно потягнувся у куток до ліжка. Примостившись на ліжку, він дивився поперед себе невидючими очима і не мав у голові жодної думки, лишень душевний біль, пустеля і відчай зачаїлися у ній.
Аж раптом блискавкою пробило мозок, і перед очима ясно постала картина, яку він спостерігав 30 червня 1941р. на розі Коперніка, коли з будинку пошти скинули на бруківку величезний мальований портрет Сталіна. Мов навіжені, шаленіючи від люті, люди кинулися його топтати. До Львова увійшли перші загони ОУН, майоріли синьо-жовті знамена на площі Юра, де відбувалося велелюдне віче. Звучним голосом Ярослав Стецько Проголосив Акт відновлення Української держави, тут же була створена Українська Національна Рада під проводом Костя Левицького…
А вже на другий день поряд з синьо-жовтими з’явилися знову червоні – правда, цього разу – з чорними свастиками. Минуло кілька тижнів й усі синьо-жовті прапори кудись зникли. Нові визволителі почали наводити “нові” порядки: знову почалися арешти бандерівців, вже 4 липня розстріляли понад 20 осіб з “групи П’ясецького”. Майже кожного дня стали надходити сумні звістки про репресії: когось із знайомих взяли, когось побили.
Його не вбив ні черевний тиф, коли відлежав в інфекційній лікарні літом 1941 року, ні тяжке запалення легенів холодної зими 1942-го, ні фашистські кулі. Його серце зупинилося і жовтня 1944 року від розпуки. Йому більше несила було битись – у визволеному від фашистів Львові на будинок пошти знову повернувся величезний портрет, з якого, примруживши очі, ніжно усміхався Сталін.
Віра Дмитрів, депутат Чортківської районної ради.