Шість років збігли швидко. Військовий ліцей, відтак – льотне училище. І ось Дмитро уже в лейтенантських погонах. Служити його послали аж на Далеку Північ. Та це хлопця тільки тішило, хоч мати чомусь плакала. Спрацьовував юначий максималізм: хотілося чим більше випробувань, щоби проявити свою стійкість, витривалість.
ЙОГО МАНИЛО НЕБО…
Батько у Дмитрика працював слюсарем на механічному заводі, мати – на швейній фабриці. Та жили вони учотирьох (ще й молодша сестричка, Катруся, на «додачу») поруч із військовим містечком. Власне, «доси» (як іменують в народі будинки, де проживають сім’ї військових) стояли вже на сусідній із їхньою вулиці. І хлопчик ще 10-лІтнім, навчаючись у третьому класі, з трепетом в душі біг туди, у військове містечко, коли льотчики поверталися з польотів. Милувався військовою виправкою, формою, кашкетами. І – мріяв. Не те слово – просто снив мрією про те, коли й сам зодягне таку ж форму.
Шість років збігли швидко. Військовий ліцей, відтак – льотне училище. І ось Дмитро уже в лейтенантських погонах. Служити його послали аж на Далеку Північ. Та це хлопця тільки тішило, хоч мати чомусь плакала. Спрацьовував юначий максималізм: хотілося чим більше випробувань, щоби проявити свою стійкість, витривалість.
Служба йшла добре. Приїхав до отчого порога у першу ж відпустку і познайомився на танцях в офіцерському клубі із синьоокою Настусею. Ніколи до того не думав, що жінка може зайняти в його серці так багато місця – навіть більше ніж мама.
Листувалися через кожних два-три дні. Товариші по службі навіть підсмішковувалися над ним, мовляв, добре, що пошта приносить так багато макулатури, – коли холоди стануть нестерпними, буде чим зігрітися біля вогню. Дмитро не ображався – знав, що усе це добрі, зичливі жарти.
Так минув рік. Коли поїхав додому в наступну відпустку, одружився. Та молоду дружину з собою на Північ, звісно, не взяв – не було там для цього умов. Знову летіли авіарейсами туди-сюди листи. «Алло, як ти без мене?» лунало крізь відстані й сніги. Настуся жила із Дмитровими батьками, котрі прийняли її, напівсироту (батько Насті після смерті матері одружився вдруге), за доньку. Бо ж їх Катруся на той час теж вийшла заміж і поїхала з чоловіком до більшого міста.
Незабаром вже бавили онучка – малий Сашко народився з такими ж синіми, як у мами, очима і широкою, відкритою татовою усмішкою. Як тішився фотознімку, що полетів на Північ, Дмитро!
А одного із зимових днів у дім поблизу військового містечка прилетіла сумна-сумна телеграма зі страшним змістом: Дмитро загинув при випробуванні нової моделі літака.
Його поховали вдома, неподалік будинку, де зростав, і військового містечка, де так любив бувати у дитинстві, де зустрів своє синьооке щастя. І на пам’ятнику, в граніті, вибили зображення літака.
А тепер мало не щодня бігає у військове містечко 10-літній Сашко, і дуже хоче стати військовим. Як батько. Історія повторюється…
м. Чортків