Мій чоловік мене зрадив! І це, проживши в шлюбі п’ятнадцять років! Колись, я прочитала, що від любові до ненависті — один крок! Тоді я просто посміялась. Але не знала й не відала, що саме це випробування піднесе мені доля.
Як тільки я дізналась про невірність свого чоловіка, я його зненавиділа! Можливо, це — прояв мого власного егоїзму, а можливо, це — невміння прощати… Та я не могла жити з ним поруч.
Що вчинити? Забрати дітей, повернутися в Чортків, розірвати шлюб? Та мучила думка, чизнайду я батька дітям? А чоловік, ніде правди діти, був добрим батьком для дітей.
Іноді опановував такий відчай, що хотілося залишити світ! Зараз навіть страшно про це подумати…
Вирішила зберегти сім’ю, хоча б про людське око, формально, лише заради дітей. Саме тоді важко захворіла моя донька-дев’ятикласниця й всі сили я спрямувала, щоб дитина була здоровою. Особисте життя відступило на другий план.
На все це пішло ще тринадцять років мого життя, життя вдови при живому чоловіку.
«Благовірний» пристав на мою умову, жив собі на втіху, а я «постриглася у монахині» і не тому, що нікому не подобалася. Подобалась. Але вирішила жити так, щоб діти ніколи не докоряли мені за легковажну поведінку, щоб можна було чесно дивитися в очі своїм дітям, онукам, односельцям!
Жодного разу не вчинила скандалу своєму чоловіку, жодну з його «подруг» не зневажила ні словом, ні поглядом. Бо це б принизило мою гідність.
І хоч я багато перестраждала, нині щаслива! Щаслива, що живу, милуюся своїми дітьми, радію онукам. Їх у мене троє. І — маю зараз ідеальну сім’ю: в’яжу, а мій чоловік мені читає… Ненависть моя минула.
Я простила чоловікові все.
Світлана Р.