Коли читала уривки із книги Гайке “Українська дивізія “Галичина” мене зовсім покинув спокій. З великою увагою і болем у душі та серці очима випивала кожне слово. У квітні 1944 року мені виповнилося сім років і ті події я пам’ятаю дуже добре.

Розповідь моя – про наймолодшого маминого брата Павла Подольчука і його шлях у дивізію. Декілька разів вуйцьо тікав від німців. Перший раз втеча була найкоротшою – 100 кроків. Саме 100 кроків від школи, куди німці замкнули хлопців, до нашої хати. Друга втеча з Чортківської тюрми – 10 кілометрів. Тікали хлопці засніженими полями. Перше і друге повернення тривало півдоби: вдень зловили, а вночі втекли. А третє повернення додому затягнулося на півстоліття. Шлях його пролягає через дивізію “Галичина”, табір військовополонених в Італії, через Англію і триває досі. У квітні 1994 року виповниться 50 років нашої розлуки. Від літа 1991 року ми листуємося.
З 4 на 5 квітня 1944 року цілу ніч мела хуртовина. Надранок на подвір’ї була купа снігу, вища від стайні. А мамі приснився сон: Зелені свята, мама в церкві стоїть перед образом архангела Михаїла, а хор співає пісню: “І прийде час такий на вас, що я всю землю вогнем покрию”. Зелене гілля, яке стояло коло святого Михаїла, падає на маму. Коли мама прокинулася, то перша думка була така: “Будемо горіти! Наша хата згорить! Виносім з хати все, що можна, і ховаймо до ями!”.
…Німці Білобожницю покинули, відійшли на Ридодуби. До Білобожниці зайшла руська валка. І коні, і люди були страшенно вимучені. Попадали в нас на подвір’ї, як мертві. Стайня і стодола на нашому подвір’ї були гарною заслоною від німців, що були в с. Ридодуби. А збоку стояв оберіг, де ще було досить соломи. Туди заліз радянський солдат з кулеметом. Звідти йому було дуже добре видно німців на Ридодубах, і він почав стріляти. Німці засікли його і відкрили по нашій забудові вогонь запальними кулями. Усі будівлі були покриті соломою. За кілька хвилин вся господарка палала великим вогнищем. Горіли хатнє майно, зерно, корова, кінь – все, що там знаходилось. Руські відступили. До села примарширувала колона німців, вони ще декілька днів протрималися в Білобожниці. Погода різко змінилась. Враз сильно потепліло, пригріло весняне сонечко, зазеленіла травичка, а на наше подвір’я неможливо було ступити: такий стояв там сморід від згорених зерна, соломи, дощок, трупів коня, корови, свині, курей. Конче те все треба було закопати в землю. Але як? По селі шастають озвірілі німці, котрі відчувають, що довго тут не втримаються.
Тато мій разом з вуйцем Павлом йдуть на город, копають яму, аби зарити спечену худобу. І тут, на городі, – в ямі їх побачили німці. Понаставляли до них автомати і шваргочуть: “Русіше партізан”. Витягнули з ями, поставили під стіну і будуть стріляти. Бабця, мама і я плачемо, мало руки німцям не цілуємо, аби відпустили їх. “Син, чоловік, тато”. Нічого не допомагає. Побігли бабця до сусідів по війта. Аж війт їх переконав, що то не партизани. Проте додому все одно не відпустили. Замкнули до якоїсь стодоли коло свого штабу, а нас нагнали геть. Пішли ми до сусідів спати. Яке там було спання! Цілу ніч плакали. Вдосвіта, тільки почало розвиднятись, побігли до тої стодоли, де замкнули вуйця і тата. Двері відчинені. Нікого нема. Ніяких слідів. Декілька днів після цього ми ходили полями і шукали трупів, бо думали, що німці десь вивели їх і розстріляли.
У квітні 1994 року виповниться 50 років відтоді. Півстоліття минуло. Минуло моє життя: школа, інститут, понад тридцять років роботи в радянській школі, я – вже пенсіонерка. А тільки-но закрию очі, то бачу картину: голубе-голубе високе весняне небо. Десь високо лине пісня жайворонка. Яскраво світить сонце. Смарагдово зеленіє трава, очі сліпить від жовтогарячих, як сонце, квіток лоташу і калюж голубої води. По коліна у воді, зі сльозами на очах, бродять три постаті: бабця, мама і я. Коли бачили здалеку труп, залишали мене далеко, а самі йшли туди впізнавати. Ой, як багато було тих трупів по полях. Повертаються, беруть мене за руки, бредемо далі. Так декілька днів. Так і Великдень зустріли.
Промайнули роки. Вуйцьо Павло залишився у моїй пам’яті 23-річним юнаком: добрим, лагідним. Його образ ніяк не асоціював з образом озвірілого нациста, яких нам показували в радянських кінокартинах.
Першу звістку про те, що вуйцьо воював у дивізії “Галичина”, одержали взимку 1946 року, коли одного вечора до нас на подвір’я в’їхали засніжені, замучені від далекої дороги коні і до хати зайшов молоденький, невисокого зросту хлопчина, весь в снігу. Став на порозі і запитав бабцю: “Ви мама Павла Подольчука? В 1944 році ваш Павло жив декілька місяців у нас, як втік від німців. Ходив з татом у поле, допомагав нам по господарству. У нашому селі Бариш було багато таких втікачів. Вони всі записалися добровольцями і пішли воювати. Моя мама випровадила вашого Павла. Дала все необхідне в дорогу, благословила його як рідного сина. Звати мене Гриць Оріховський. Я їду до Чорткова. Там, в тюрмі, сидить мій стрий. Везу йому передачу”…
Бабця і мама заніміли. Вони не могли повірити, що то правда, щиро обійняли Грицька. Детально розпитали про вуйця. Перша думка була: а може, то москалі підіслали провокатора? Вже декілька разів їх обох по черзі викликали в КДБ і там випитували: “Куда делись ваши мужики? Ушли в бандеры?!!”. Грицькові дали повечеряти, поклали спати”, нагодували коней. А бабця і мама цілу ніч шепталися: вірити чи не вірити? Хто його підіслав? Я теж не могла спати від радісної думки: вуйцьо знайшовся! Бабця вже не буде так плакати, як дотепер.
Вдосвіта, ще навіть не сіріло, розбудили Грицька, нагодували і випровадили до Чорткова. А самі тривожно чекали день за днем, чи не з’являться енкаведисти і не почнуть випитувати про Грицька. Так дочекались ми літа і вирішили відшукати село Бариш, а там добру родину Оріховських, які опікувалися нашим Павлом в тяжкий для нього час. Поїхали бабця і мама. Знайшли село Бариш, почали розпитувати, де мешкає родина Оріховських, і почули: “Оріховських вислали в Сибір”.
Низько кланяюся Оріховським і всім тим людям, які допомагали весною і влітку 1944 року моєму вуйцеві, коли він тікав третій раз з німецького полону лісами, полями, хуторами в районі Бучача. Вуйцьо їх усіх пам’ятає.
Майже 50 років він дякував їм у своїх молитвах. А в 1991 році, коли розпався Союз і ми з вуйцем почали листуватися, він мені детально описав свою третю втечу від німців. Коли я читала листи від нього, брала карту області, відшукувала на ній села, про які вуйцьо писав, і мандрувала разом з ним лісами, полями, переживала його страхи…

Леонія ГАВРИСЬ-СЦІБАН, с.Колиндяни.
1994 р.