Є в Бучацькому районі (75 км від Тернополя) село Язлівець. Туди важко добиратися, але ті, кого не злякала погана дорога, ніколи не пошкодують, що витратили сили і час на цю подорож. Легенда розповідає: у долині над Вільхівцем жив давним-давно Ясько Ловець, знаменитий знахар. Приїжджали сюди люди й залишалися жити тут. Так виникло село — Язловець.

За згадками 1578р., Язловець був добре облаштованим містом із широкими вулицями, кам’яними будинками, прикрашеними різьбою. Один французький мандрівник, який побував у Язлівці, писав, що він є одним із найкрасивіших і найбагатших міст тогочасної Польщі.
У Язлівці є на що подивитися й над чим задуматися. Звідти вовертаєшся, збагнувши, що таке катарсис, національна гордість і біль та образа за те, що зробили з Західною Україною в 1940-х роках. Дасть Бог, колись ми розкажемо вам про Язлівець, а сьогодні цей населений пункт буде лише декорацією розповіді про чудову людину, яку більше знають у Польщі (мабуть, тому, що за походженням вона — полька), хоча народилася вона в Україні й присвятила своє життя саме нашій країні й Господу. Це Блаженна Марцеліна Даровська з роду Котовичів — засновниця Язлівецької обителі сестер-непорочниць.
Майже все своє свідоме життя Марцеліна Котович-Даровська знала, що покликана служити Богові, але дорога до монастиря була довгою. Народилася Марцеліна в багатій польській родині в селі Шуляки, між Уманню та Білою Церквою (нині Черкащина) 16 січня 1827 р. Була п’ятою дитиною в сім’ї, але так вже склалося, що батько Ян Котович називав її своїм «осzkiem w qlowie» (зіницею ока). Мабуть, від батька перейняла цілеспрямованість і патріотизм, бо мати, за розповідями, хоч і була неймовірно красивою та всебічно обдарованою, воліла просто виконувати волю свого чоловіка, не проявляючи власної ініціативи ані у вихованні дітей, ані у веденні господарства.
Коли Марцеліну з сестрами відправили на навчання до Одеси, вона впевнено заявила: «А я своїх дочок ніколи не віддам до російської школи». Патріотизм маленької Котовичівни гідний подиву. Вона відмовлялася вживати російський алфавіт — писала російські слова латинськими літерами. Коли хтось говорив погано про Польщу чи поляків, не питаючись дозволу вчителя, демонстративно виходила з класу. Було то після Листопадового повстання 1830 року (польське повстання проти Росії), коли в польських будинках тільки й розмов було про еміграцію та співвітчизників, відправлених у Сибір. Серед польських повстанців були й жінки, які відзначилися неабиякою хоробрістю й надихали юних польок на подвиги. Згадаймо лише 24-річну Емілію Плятер, яку з таким запалом змалював Адам Міцкевич у поезії «Смерть командира» (інша назва «Смерть полковника»). Зрозуміло, що дівчинка, вихована в такій атмосфері, не могла байдуже слухати напади на свою країну.
У 16 років Марцеліна повернулася додому. Юнці з заможної сім’ї треба було відвідувати бали, показувати себе товариству. Зрештою, їй це подобалося, відчувала себе на висоті — була обдарованою, начитаною. Крім того, Марцеліна у свої 16 років стає батьковою секретаркою, опікується канцелярією. Ян Котович із гордістю розповідає всім знайомим про свою доню — «порадницю й розрадницю». З’являються й женихи. Але Марцеліна намагається переконати батька, що її доля — монастир. Пан Котович довго погоджувався, хоча й не був релігійною людиною. Можливо, згода ґрунтувалася на тому, що дуже вже не хотілося віддавати заміж таку помічницю. Проте, коли захворів, попросив доню вийти заміж за Кароля Даровського. Марцеліна злякалася. Кароль перед тим уже тричі «отримував гарбуза» від неї. Пан Даровський мав славу дуже жорстокого чоловіка. Його кріпаки відчували це на власній шкірі по кілька разів на день. Марцеліна ж була улюбленицею батькових селян. Не раз вона таємно від батьків відносила їжу в сільські хати, лікувала хворих, молилася за всіх. Занадто різними були панна Котович і пан Даровський, але ослухатися хворого батька дівчина не могла.
22-річна Марцеліна стає пані Даровською. Попри всі страхи, це був щасливий шлюб. Селяни Кароля казали, що молода пані «перетворила вовка на ягня». Даровський допомагав своїй дружині у всіх її благодіяннях.
У них народжуються син Йозеф і дочка Анна-Кароліна. «Так багато щастя, — хвалився перед друзями Кароль. — Хіба може так довго тривати таке велике щастя?» Наврочив… У 1852 році пан Даровський помирає від тифу. Потім помирає малий Йозьо.
Пані Марцеліна залишається з Каролінкою на руках і впадає у відчай. Ні, вона продовжує піклуватися про донечку, організовує сільське самоврядування та просвітницьку роботу в селі. Але все якось не так. Пані Даровська вирішує подорожувати. Їздить Європою, знайомиться з багатьма людьми (до речі, саме тоді познайомилася з А.Міцкевичем). У Парижі планувала зустрітися з отцем Ієронімом Кайсевичем. Але його чогось на той час у місті не було. Натомість Марцеліна знайомиться з отцем Александром Єловіцьким, який довго розповідає молодій вдові, що таке її життя — пряма дорога до пекла. «Пекло, яке описує святий отець, не може бути милим Господу. Я не вірю в пекло», — зухвало відповідає Даровська. «Повіриш, коли опинишся там», — вилаяв зухвалу пані отець. Цього було достатньо, аби Марцеліна написала листа Ієроніму Кайсевичу й у 1854 році зустрілася з ним у Римі. Там же вона знайомиться з монахинею Йозефою Карською, із якою їй пропонують заснувати у Римі Згромадження Сестер Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Марцеліна погоджується, але потім знову лякається: Кароліна росте одна в родовому маєтку, селяни бунтують. Даровська повертається додому й пише о. Кайсевичу про свої прикрощі. У відповідь отець присилає депешу, щоб викинула собі з голови все зайве, бо, хто присягнув Господу, не має більше ні родичів, ні дітей, ні батьківщини. Закон ламати невільно. Визнаючи всю слушність цього докору, Марцеліна однак не може повернутися до Рима, бо захворіла Кароліна й треба везти хвору до Ніцци. Там вона отримує листа від о.Кайсевича та звістку з дому, що збожеволів брат: стріляв у себе, правда, невдало, а потім впав у глибоку депресію. Тут таки доля зводить Марселіну з отцем Семененком.
Хто ж такий Семененко? Козак запорозький, як називав себе. Тато — росіянин, мама — полячка, але ревна протестантка. Син вирішив для себе, що він — католик. Утвердився в цій думці, коли дядько наказав висікти кріпака, який молився по-католицьки, а батько на це сказав: «Сделал хорошо. Но, лучше повесить». Семененко втікає з дому, стає радикалом, потрапляє в списки поліції, переховується в Парижі та Празі. Саме він навертає Даровську до послушництва. Вона їде з сестрою Йозефою Карською до Риму й згоджується на пропозицію отця Кайсевича.
Але знову над Даровською збираються хмари. Мусить оформити опікунство над рідною дочкою, бо вже не є людиною світською. Кароліна ж із жорстокістю підлітка заявляє: «Хто ти: мати чи послушниця?» У цей час приходить лист із дому, що батько помирає від раку. Марцеліна прибуває до батьківського дому й бачить, що пан Котович лежить без тями й не може навіть розкаятися у своїх гріхах, щоб відійти в інший світ. Тоді вона падає на коліна й починає молитися. Через деякий час батько розплющив очі й промовив: «Я б висповідався, дитинко, але не можу навіть коліно приклонитися». Батько помер у неї на руках. Згодом померла мати.
Після смерті Карської пані Даровська очолила Згромадження, їй пропонують відкрити школу у Варшаві або в Україні. 1863 року за благословення Папи пані Даровська отримала всі папери й перенесла перший дім непорочниць і науково-виховний заклад для дівчат у Язловець, на Тернопільщину, у палац Блажовського. Згодом Матір Марцеліна відкриває ще шість аналогічних центрів у Польщі, Білорусі й Україні (із безкоштовними школами початкового типу для сільських дітей!). Із Риму до Язлівця прибуває сім сестер, щоб виховувати русинок.
Очевидці згадували, що, коли закінчили будувати школу, старший майстер язлівчанин Тимко виступив із промовою, зверненою до вихованок Марцеліни Даровської: «Бачите, панунці, що то є фундамент, на якому зводиться кам’яниця? Ви є фундаментом Вітчизни, а ми, хлопи, — стінами. Якщо фундамент добрий, то стіни не розлізуться».
У школі Матері Марцеліни навчалися православні, іудейки, мусульманки. Скільки докорів отримала вона за свою демократичність, але не йшла на компроміси. Матір Марцеліна казала, що над кожним народом — задум Господній, «якщо вже покликаний виховувати дітей іншого народу то виховуй у дусі того народу». У її навчальних закладах не було покарань. Казала: «Усвідомлення того, що зробив зло, вже є карою». Не було й нагород: «Робити добре — то є нормальним для людини. За що нагороджувати?» Не було різниці між молодшими школярами й випускниками, селянами й дітьми з багатих родин. Довго ще нам іти до такої демократії! У школі Даровської дівчаток вчили бути хорошими донями, дружинами, матерями, якою власне і була Матір Марцеліна, хоч і дорікала їй Кароліна (яка, до речі, вдало вийшла заміж): «Бідна я, забрав послух у мене маму!»
Мати Марцеліна не здавалася до останнього. Важко помирала: не могла добре розмовляти, погано запам’ятовувала, а ще перед тим зламала ногу. Молилася: «Пане Ісусе, знаю, що є хробаком… але ж Твоїм!».
Вона померла 5 січня 1911 року. Встигла перед смертю помиритися з дочкою. Поховали Матір у крипті на території монастиря. У 1946 році радянська влада закрила монастир і перетворила його на санаторій для хворих на туберкульоз. Вирубали виноградники, засипали криниці. Нині у Язлівці відновлено школу (існує пара-лельно з санаторієм), де викладають сестри-непорочниці. Вони приходять молитися у склеп, де спочивають сестри-непорочниці, який чудом зберігся з радянських часів. Приходять сюди і миряни, хоч і важко збагнути світській людині, як можуть спокійно реагувати сестри-монахині на ніші, приготовлені для них. Сюди приїздять люди на реколекції (комплекс духовних вправ, мета якого — оновлення духовних сил) й помолитися Блаженній Марцеліні, яку в 1996 Папа Іоан Павло II приєднав до лику святих. «Блаженна Мати Марцеліно, молися за нас», — просять люди різних конфесій і знають, що демократична свята їм не відмовить у молитві, бо всі ми — діти Господа нашого.

Марія КРИШТОПА