Хунну, гуни, куни – все де назви одного й того ж давнього кочового народу, який 394 року прийшов до нас із Азії. Прийшов і затримався на довгі роки у Позбручанських рифах, бо до вподоби їм наша вода настояна на коралових вапняках і різнотрав’я пасовищ пообіч Медоборів.
Їх чисельність на п’яте століття сягала двох мільйонів, їх імперія Гунландія, покривала територію від Волги до Рейну. Їх улус Чорнокунці (аутентична назва села), недвозначно виділяє саме войовничих «чорних кунців»; тому що «білі» за свідченням Прокопія Кесарійського, …”осідлі і небридкі обличчям”, мешкали у Східному Туркестані. Їх ще називали хіотцями. Саме про «чорних» оповідає римський історик Амміан Марцеллін: «Відразу після народження хлопчикам роблять надрізи на щоках, щоб не росло волосся. Надівають на голови дуже тугі пов’язки від чого черепи дістають видовжену форму. …Вони нагадують грубо обтесаних бовванів».
«Пішки не ходять, майже не злазять з коней, навіть сплять на конях».
Тут доречно зауважити, що не лише кунів наші предки іменували чорними, а й інших загарбників, — клобуків, булгар, угрів.
Але я хочу загострити увагу читача на окремих звичаях кунів, які пов’язані із унікальною спорудою при польовій дорозі між Чорнокінцями та Коцюбинчиками. Ця земляна споруда має місцеву назву Розбита Могила.
Її діаметр 150 метрів (!). Запам’ятайте це сакральне число. Давньогрецький історик Геродот дуже детально описує побудову гунами таких символічних курганів, а також ритуал осв’ячення меча Арея. Нема сенсу переповідати, зупинюся лише на окремих особливостях цього дійства. Щороку на курган завозили 150 возів хмизу. У цей своєрідний «вівтар», встромляли символ непереможності – Меч Арея. Поливши меч жертовною кров’ю, запалювали хмиз. Після того як хмиз вигорав, меч вилучали із попелу і з особливими почестями зберігали до наступного року. Арей – дух війни і перемоги, сьоме найвище за статусом арійське божество, запозичене гунами в скіфо—антських племен.
От таке диво історії та культури є на Чортківщині.
В 1880 році курган нагло розкопала поміщиця Анелія із польського роду Любічів—Потоцьких. Однак, не знайшовши скарбів, залишила розкопи відкритими. Тим самим підтвердила мою версію про те, що курган не усипальниця, а споруда спеціально насипана гунами для освячення символічної зброї.
Авторитет в гунському питанні Л.Гумільов відмічає, що основним елементом гунських поховань є кінська збруя. Археологічне відкриття, яке зробив 2008 року Микола Бандрівський, відкопавши кінську збрую в інших курганах поблизу Коцюбинчиків, свідчить про явний кунський слід на сході нашого району.
Тобто, етимологію (походження) назви села Чорнокунці, можна рахувати доведеною.
Прошу не ототожнювати етнонім Чорнокунці із назвою данини, що справлялася хутром чорної куни.
А тепер звертаюся до керівників району: Може ви відповісте на запитання кандидата історичних наук, археолога Миколи Бандрівського: «Чому б предмет «Чортківщина» не ввести рішенням районної ради до викладання у школі?».
І накінець, чи пам’ятаємо ми, нікчемні нащадки аріїв про Свято Зброї, яке календарно припадає на 31 серпня?
Є сценарій дійства, є ескіз меча, є історичний курган, є номінація «Фестарій»; залишилося найголовніше: Встати з колін!
Ярослав Свистун