Але найдоказовішим аргументом собівартості цієї краєзнавчої розвідки є первісний ліс півдня Тернопільщини на водорозділі Нічлави та Серету з претензійною назвою Галілея. Він зберігся у натурі й у назві завдяки Божому провидінню і статусу державного заказника.
Дві Галілеї – одна доля
Мета цієї краєзнавчої розвідки привернути увагу до півдня Тернопільщини; а також запропонувати месіанську генеалогію як привід для обґрунтування нашої священної історії, а почасти і національної ідеї.
Кожен із нас несе в собі певну програму еволюції. За життя ми стисло відтворюємо все те, що було задовго до нас і що буде після. Подивіться свої дитячі фотографії. Багато хто на тих знимках виглядає світлішим, аніж у зрілому віці. Так…, первісно всі ми були бореальні – світлошкірі та світловолосі. Що ж так вплинуло на арійську расу, що пересічний українець набув незвичної для цих географічних широт смуглості й постави?
Щоб зрозуміти цей феномен, зробімо невеликий екскурс у минуле; опинімося на кілька десятків тисячоліть назад. Піляльодовиковий період не лише розморозив демографічний потенціал кроманьйонця, а й розширив простір взаємин, що не вперше і не востаннє виплеснулося потужними міграційними процесами.
Уже по десятому тисячолітті пасіонарна людність невпинно рухалася на південь, підкорюючи тепличні народи середземномор’я і наповнюючи їх знаннями та життєдайною чистою кров’ю. Частина їх осіла в Палестині (давніша назва -Ханаан), утворивши білу етнічну спільноту.
За вдачею та зовнішністю прибульців ця обрана земля отримала назву Галілея, що означає – біла левиця. Прибуття пелазгів у Палестину збігається в часі з падінням Трої – 250 рік до нашої ери.
А етнотворча Гіперборея – Арата продовжувала живити світ свіжою кров’ю. Народжувала нові спільноти, які зростали чисельно і, змужнівши в умовах суворого клімату, розходилися на всі сторони світу. Одним із цих озимих народів були гали, або галич. У хроніках закріпилася зовнішня назва протогаличан – кельти. Ймовірно, в залізний вік бойова сокира була достатнім аргументом для номінативного означення цією назвою і господаря сокири.
За свідченням історика й етнографа Д. С. Прічарда, кельти мали скіфське походження і були вихідцями з нинішньої Галичини. До речі, їхній топографічний слід зберігся на правобережжі Дністра, в ойконімі Кельменці. Для пом’якшення вимови приголосне “т” було випущене, а назва Кельтмен доповнена флексією “ці”, аналогічно і Сокирин (ці). Понад 50 племен галів, за твердженням Цезаря, пішли на захід до Франції – Галії. Після підкорення Галії Римом галич влилася в римські легіони, якими Римська імперія завоювала тодішній світ. Інша частина галів помандрувала на південь. У Малій Азії вони заснували державу Галатія. Саме до цих галатів у 50-му році звертавсь апостол Павло. Решта галів пішла ще далі й поселилась у Північній Палестині над озером Генізарет, де вже жили люди того самого етнічного кореня, що гали. Всі ці різночасові генерації арій- ської раси змішувалися, збагачуючи одна одну, творячи митців,воїнів і мислителів. Тут у Кумрані община Богом натхнених есеїв відкрила світові принципи соціальної гармонії та любові. І хоча за тисячі років потемніла їхня шкіра, змінилася мова та культура, вони так і залишилися волелюбними й шляхетними – білими левами.
Велика місія білих левів завершилася на початку нової ери поверненням на прабатьківські землі. Цьому передував геноцид, спровокований юдейськими бунтами. А оскільки галілеяни не могли залишатись осторонь визвольних змагань, то влітку 67 року римляни, відвойовуючи Галілею, нищили всіх підряд так, що Генізарет почервонів від крові. Тоді ж на честь імператора Тіберія Галілея була перейменована на Тиверіаду; відповідно, галілеяни почали називатися тиверцями.
За нашими літописними джерелами, тиверці оселилися на Середньому Подністров’ї. Не буде зайвим припущення щодо меж їхньої осілості від Дунаю до Південного Бугу, де зберігся слід у етнонімі Тиврів та натяк на державу Антів у давнішій назві святої Буші – Анта Варія. Ще – територія Вінничини. Можливо, саме тиверці заснували Антський союз.
Зрозуміло, чому, за час “цієї прогулянки” тривалістю у тисячі років праукраїнці не лише остаточно засмагли, а й отримали “карі очі, чорні брови”.
Виособилися в український (балканський) антропологічний тип, який за сукупністю ознак підпадає під славнозвісний арійський стандарт – своєрідний еталон досконалості, для якого понад усе – воля, життєвий абсолют, що не визнає поневолення ані зовнішнього – для націоіналіста, ані внутрішнього – для анархіста. Із цих достойників не лише римляни, ай князі Київські набирали легіонерів, ідучи “на греки”. Тут не зайвим буде згадати, що 885 року Олег “мав рать” із тиверцями та уличами, бо ті відмовилися платити йому данину, а через двадцять років по тому тиверці – вже “пособники”, тобто союзники (!) у ратних походах князів Київських. Це вони нам дали Святослава Хороброго, Івана Богуна, Степана Бандеру. Воші формували козацькі коші й гайдамацькі ополчення, загони Українських Січових Стрільців і вояків УПА. За словами Гомера, богосвітлі пелазги – арійці; царські скіфи – сколоти за Геродотом; благо-“Словенні пророком Ісайєю галілеяни – тиверці; це та наскрізна вісь, на яку нанизана вся наша далека і близька, славна і скорботна історія. Історія великого народу, котрий як священний пелазг – лелека знає час відлету до ірію і час повернення додому. Котрий повертається щораз оновленим і натхненним творити на своїй землі власну культуру, власну націю.
Але найдоказовішим аргументом собівартості цієї краєзнавчої розвідки є первісний ліс півдня Тернопільщини на водорозділі Нічлави та Серету з претензійною назвою Галілея. Він зберігся у натурі й у назві завдяки Божому провидінню і статусу державного заказника. Цей релікт площею 1856 гектарів простягається від Глибочка на Борщівщині до Чорткова. На цьому благодатному клаптику Едему, спученого потугами надр, в оправі ландшафтного та біологічного розмаїття народився новітній етнос. Власне, топонім Галілея принесли в останній хвилі повернення галілеяни тиверці як номінативний імплантант у місце нової обітації, як елемент ототожнення старої батьківщини з цією новою.
Це ототожнення – не лише за видимими і чуттєвими ознаками а й за долею спорідненого люду. Наша галицька Галілея – залишковий осередок у стократ більше землі галілеян – Тиверу. Він залишивсь у назві як фантом тієї іншої, але дуже схожої батьківщини; як пам’ять, як те найдорожче, що предки могли взяти зі собою на землю обітовану. Тут є й інші поселення-урочища з геоісторичними назвами. Це – Палестина у Пр(а)біжній, Пилатків(ці), Юр’ямпіль, Констанція. Ці латинізовані топоніми мають спільну з Галілеєю історію. Досі ніхто не знає, де почив Понтій Пілат, а втім, його дружина була галілеянкою. У цьому сенсі назва поселень вагоміша від письмових згадувань й артефактів. Ці назви – нетлінні носії пам’яті, що пронизують історію аж до її витоків. Задля поважності опису зауважу, що тут довкола – суцільні заказники, пам’ятки історії і природи. Є майже всі археологічні культури та найпотужніші з них – культура мальованої кераміки і культура Римської доби.
Із усього викладеного роблю такі висновки:
Перше: Галілея Галицька – неспростовний доказ нашої арійської винятковості та генеалогічної спадкоємності одного й того самого народу, корені якого губляться у витоках цивілізації.
Друге: Галичина не лише правонаступниця, а й предтеча Київської Русі.
Галичина народила не тільки Русь-Україну, а й більшу частину Європи та Середньої Азії. Гали, а за ними тиверці стали своєрідною “закваскою” для етнокультурних “замісів” антської, княжої і гетьманської “випічки”.
Третє: Тиверці могли не мати князя і сталого суспільно-політичного устрою, але за ханаанськими традиціями у них мусив бути старійшина, який судив та підтримував общинний уклад, не допускаючи ієрархічної і майнової дискримінації. Це було не державницьке, а самоуправне і самодостатнє об’єднання вільних людей. Щось на зразок козацької анархії.
У назву цієї теми закладено подвійний зміст. Один: – у значенні спільний народ – спільна доля.
Інший виводиться з аналогії імперських архетипів Московії та Юдеї. Ось дещо, наприклад: етноси українців і москвитів так само штучно об’єднуються в одній імперії, як євреї і ханаанці, а згодом юдеї і галілеяни.
Московія постійно відчуває комплекс неповноцінності, що природно, переходить у свою протилежність – манію величності. Така сама захисна реакція була в юдеїв стосовно галілеян.
Назву “Україна” москвини виводять від топоніма “окраїна”. Разом із тіш на момент першої літописної згадки про Україну московського царства ще не існувало. Так само євреї маніпулюють словом “галіл”, що означає кільце, і воші тлумачать це слово як окраїна.
Разом із тим далі цитую Ігоря Каганця: “Україна – це не ім’я держави, а назва території…, що є синонімом “святої землі”.
Саме тут, на батьківщині тиверців, 18 квітня 1187 року Україна отримала своє перше літописне наймення.
Ярослав Свистун,
краєзнавець, м. Чортків